В українському експертному середовищі точаться активні дискусії щодо плану післявоєнного відновлення економіки. Дедалі частіше для визначення вектора відбудови на користь реіндустріалізації та розвитку і в нас, і за кордоном як історичну аналогію називають План Маршалла. Здається, західні лідери досягли солідарності у визнанні необхідності застосування щодо України американського плану, подібного до того, який був застосований після Другої світової війни для Європи. Таку позицію вже встигли висловити прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон і міністр фінансів Німеччини Крістіан Лінднер. В українському експертному середовищі є і ті, хто підтримує такий підхід, але також і ті, хто, посилаючись на історичні, інституційні, правові й культурні відмінності України від післявоєнної Європи та Японії, здійснюють як емоційну, так і аналітичну атаку навіть на спроби обговорення можливості надання масштабного пакета допомоги. І справді, оці на перший погляд самопринизливі, але тверезі питання «А навіщо воно їм? А хто нам дозволить обирати шлях розвитку?» звучать як вирок, якщо не спробувати віднайти контраргументи скептикам.
Спектр коливань в оцінці перспектив від оптимістичних до песимістичних залежить не стільки від кута зору на те, ким буде Україна після перемоги — прохачем західної допомоги чи заслуженим отримувачем фінансування за перемогу, яку вона виборола дорогою ціною (коли надання коштів стане престижним для кожної країни), — скільки від дедалі більшого конфлікту між очікуваннями, які покладають на можливий український економічний прорив українці як реципієнти та інша сторона — партнери, донори ресурсів для післявоєнного розвитку.
Читайте також: Як війна в Україні підриває економіку Євросоюзу
Уже сьогодні маємо враховувати ризики сценаріїв міжнародної взаємодії, що потенційно можуть бути прийнятними для наших партнерів, але вбивчими для очікуваного Україною стратегічного плану розвитку. Уникаючи ейфорії, маємо аналізувати як можливості, так і ризики реалізації різних сценаріїв розвитку подій, оцінюючи життя як без чорних, так і без рожевих фільтрів на нашій оптиці. Скажімо, чи може трапитися так, що аграрна Україна, оснащена професійною армією і з 20-мільйонним, а не 40-мільйонним населенням із доходом нижче найнижчого в Європі, на території якої відбуваються час від часу воєнні дії, за постачання зброї розплачується залишками ресурсів (залізна руда, літій, рідкоземи, зерно, вода та інше) — це робочий сценарій для західних аналітиків? Звісно, непросто таке прийняти, але не розглянувши всі гіпотези щодо можливої позиції донорів, можна вийти на неправильні рішення. Тим активнішою має стати боротьба України на цивілізаційному фронті, аби економічна дійсність підкорилася нашому переможному духові. Саме з таких міркувань пропонуємо серію статей, в якій спробуємо відповісти на питання:
1) чому успіх на переговорах залежатиме від уміння ідентифікувати мотиви здійснення підтримки України з боку передбачуваних донорів? І чому нам стане в пригоді принцип «feel the need» (відчуй потребу)?
2) що має характеризувати план відновлення та чому варто відмовитися від застосування ідіоми «План Маршалла» в його назві?
3) які сучасні тренди міжнародного економічного розвитку та міжнародного поділу праці мають бути враховувані при розробці такого плану? І чи достатньо буде самолегітимації українського уряду для визначення місії держави з урахуванням національних інтересів?
4) яка роль геополітичних і військових планів партнерів України у стратегічному плануванні економічного розвитку?
5) чому Україні не обійтися без вибору титульного донора?
Із уявних і реальних нововведень, які сучасність додала до практики зовнішньої політики, жодне не є загадковішим як для розуміння, так і для реалізації, ніж іноземна допомога. Побутує думка, що відмова від відносин обміну, розрив їх і заміна обміну допомогою були важливим сигналом зміни ієрархії сторін, їхнього статусу, коли країни переходили до відносин «донор–одержувач». Реципієнти допомоги могли бути як серед альянтів донора, так і серед переможених.
Низка дослідників інтерпретує допомогу як символічне домінування, під час якого одержувачі стають співучасниками чинного порядку, що дає змогу донорам насамперед жертвувати, а отже, стверджуватись у ролі лідерів. Із таких позицій сучасні приклади надання іноземної допомоги можуть сприйматися як подарунок, який відображає і зміцнює ієрархічні відносини.
Хоча історичне коріння іноземної допомоги сягає в глибину на століття, дослідники цього феномена найбільше апелюють саме до Плану Маршалла — програми реконструкції європейської економіки вартістю у понад 140 мільярдів доларів (у цінах 2017 року), запровадженої США після Другої світової війни.
Як зазначають антропологи, історики й соціологи, стратегічні міжгрупові надання подарунків та інші форми обміну між урядами і племенами передували дипломатії, комерційним угодам, транскордонним інвестиціям та іншим видам обміну. Зокрема, світова історія містить безліч прикладів того, коли уряди застосовували допомогу як стратегічний геополітичний інструмент, часто в контексті конкуренції між провідними державами.
Читайте також: Яким має бути справжній план Маршалла для України?
Учені часом досліджують допомогу як інструмент, який застосовують країни-донори для досягнення власних інтересів. Ганс Морґентау (1904–1980), засновник теорії політичного реалізму (тезка Генрі Морґентау — міністра фінансів США з 1934 по 1945 роки, автора першого Плану відновлення Європи, що передбачав деіндустріалізацію нацистської Німеччини), назвав допомогу «такою, що спантеличує». Але післявоєнне застосування цього зовнішньополітичного інструмента стало поширеним. Приблизно тоді й було визнано, що успіх іноземної допомоги з погляду донорів був пов’язаний не тільки з міжнародною політикою, а й із результатами розвитку реципієнтів самої допомоги. Пізніше дослідники постійно демонстрували спосіб, в який донори застосовують допомогу для просування власних політичних інтересів, часто за рахунок добробуту її реципієнтів. Справді, конфлікт між потребами отримувача допомоги та донора — факт, який не викликає сумнівів. Мотивація донорів пов’язана з політичними, військовими та економічними цілями.
Відповідаючи на питання про те, що повинна враховувати Україна, вимагаючи післявоєнну допомогу для економічного відновлення, посилаємося на історичний досвід і наголошуємо на такому.
Практика політекономії допомоги свідчить, що завжди існують політичні інтереси потенційних донорів, які в ситуації нинішньої війни містять:
1) забезпечення голосу України в ООН (використання української карти допоможе витіснити РФ із майданчика міжнародних організацій);
2) вплив на політичну поведінку держав, представлених у міжнародних організаціях (український кейс може сприяти підключенню країн-потенційних інтересантів у трансформації Росії);
3) задоволення потреб членів коаліції країни-донора, виконання ними моральних зобов’язань донорів перед міжнародним співтовариством (сприяння розвитку демократії, боротьба з авторитарними режимами, забезпечення колективної безпеки);
4) конкуренцію між донорами (за доступ до українського ринку, її ресурсів; а з урахуванням геополітики може йтися про конкуренцію між США, Британією та ЄС за позицію титульного союзника).
У врахуванні військових інтересів необхідно брати до уваги, що допомога надходила:
1) для підтримки регіональних сфер впливу та регіональних об’єднань (саме підтримання регіональної безпеки анонсовано метою співпраці України, Польщі та Великої Британії);
2) для інвестування в держави з високим рівнем військового потенціалу з метою забезпечення військової співпраці в разі можливої загрози (у рівні військової підготовки ЗСУ вже ніхто не має сумнівів, вона може бути істотно розширена й запланована на довший термін).
Допомога також застосовується для задоволення економічних потреб донорів, а саме:
1) забезпечення економічних і комерційних переваг для компаній країн — донорів допомоги (зокрема в Україні достатньо стратегічно важливих ресурсів, які сприятимуть забезпеченню сталості виробничо-збутових ланцюжків у межах ЄС, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності європейських виробників, не кажучи вже про внесок України у глобальну продовольчу безпеку);
2) реагування на внутрішні зовнішньоекономічні переваги країн-донорів (на рівні ЄС турбота про Україну з метою забезпечення внутрішньої стабільності цього об’єднання для демонстрації периферійним країнам-членам спроможності захистити проєвропейськи налаштовану державу, а отже, цінності, на яких де-юре базується ЄС).
Читайте також: У пошуках бустеру для повоєнного відновлення України
І хоча такий екскурс в інтенції донорів допомоги, на нашу думку, є вартим серйозного аналізу, наявні дослідження іноземної допомоги й дискурс прогнозів можливого характеру фінансування в Україні уникають розгляду глибинних політичних цілей держав, остерігаючись звинувачень у прихильності до конспірологічних теорій та невдячності потенційним донорам. Але якщо така аналітика й трапляється, то значною мірою вона стосується наслідків надання допомоги незахідними державами для чинної системи міжнародного розвитку. Зокрема, останнім часом у центрі особливої уваги опиняються політичні мотиви надання допомоги з боку Китаю, де зростання залежності країн від китайських інвестицій сприймається як фактор його експансії. Подібна однобокість в оцінках не дає змоги Україні адекватно проводити підготовку переговорної позиції з донорами і зводить реципієнта до «прохача», а «допомогу» до поняття «подарунок».
У наступних матеріалах намагатимемося докладно з’ясувати два різні типи реципієнта допомоги: 1) «прохач» або «обдаровуваний»; 2) «партнер». Позиція партнера у відносинах «донор–реципієнт» передбачає іншу ієрархію: не «дарувальник–прохач», а «старший партнер — молодший партнер». Ба більше, молодший партнер, якщо він у встановленні (чи радше пропозиції до переговорів) такого типу ієрархії буде достатньо аргументованим і послідовним, зможе досягати в окремих напрямах горизонтальних, а не вертикальних відносин («партнер 1 — партнер 2»). У своїй аргументації ми опрацюємо важливі характеристики відносин західних демократій, передусім англосаксонських, зі своїми альянтами в питанні післявоєнного економічного розвитку. Цікавим тут є досвід Сингапуру, Тайваню, Південної Кореї, який відрізняється від практик Японії, Німеччини й Туреччини. Зазначений підхід «feel the need» (тут «відчуй потребу старшого партнера») повинен дати змогу ствердно відповісти на питання скептиків «А хто нам дозволить обирати шлях розвитку?» при формуванні українськими стратегами післявоєнного плану.
Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, Навчально-науковий інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка
Володимир Панченко, доктор економічних наук, партнер консалтингової компанії KSP Strategies