У вікопомній статті «Москва, Маросєйка», яку написано з нагоди роковин Переяславської угоди, Юрій Шевельов описує практично вже зникомий топонім у російській столиці, що мав би стати для нас знаковим, адже саме звідси впродовж XVII століття регулярно висаджувався культурний десант, покликаний докорінно змінити цивілізаційні підвалини Московії. Звільна назва «Малоросєйка» скоротилася до непоказної Маросєйки, так само як зредукувався і тогочасний задум культурної трансформації Третього Риму. Ба більше, останнім часом у нас можна почути, що українці самі винні в тому, що підкинули Москві ідею імперії, а потому ще й сприяли її розбудові. Частково це правда. Та тільки частково.
Власне, з кінця XVI століття малоросійські книжники плекали церковнослов’янську мову, як спільну основу для православних народів, або ж, догоджаючи московським царям, виводили їхню генеалогію від Київської держави, везли до Білокам’яної свої книжки, організовували там освіту, оновлювали церкву, творили нові зразки літератури, засновували театр. Але все це давалося їм непросто: на них дивилися, ніби на чужорідних прозелітів, або зіпсованих Заходом агентів, які прийшли у віками незмінюваний світ зі своїми підозрілими реформами. Чи хотіли малоросійські інтелектуали в Москві вигідно влаштуватися? Навряд чи все вдається пояснити меркантильними міркуваннями. Бо не обходилось і без щирого переконання. Воєнізовану міць (hard power) вони воліли приборкати засобами культури (soft power). Це з ворогами віри (католиками чи мусульманами) доводилося воювати зі зброєю в руках. А до єдиновірця хотілося достукатися в інший спосіб – через ідею універсальної спорідненості.
Шевельов указує на суттєву особливість: з XVII століття на Заході пожвавлювалися тенденції формування національних держав, а вже потім утверджувалися універсалістські концепції. В цьому неважко переконатись, якщо пригадати, що європейські теоретики мало не в унісон заговорили про різні універсальні ідеї, як-от суспільна угода, природне право, парламентаризм і подібні, які б надавалися до реалізації практично в абиякій національній державі. Тоді як у малоросійської культурної еліти ще й близько не жевріли питання про національну державу, бо вона міцно трималася за релігійний універсальний код і вдовольнялась автономією в складі сильніших держав. Теза про православну цивілізацію, що виходила б з Києва як другого Єрусалима мусила, на їхню думку, підкупити Московію. Заради цього вони були ладні терпіти в себе обмежений контингент її війська, повідомляти про зміну гетьманів і політичні переговори з іншими державами. Головним прорахунком київських православних ідеологів стала недооцінка сусіда, який їх переграв і пішов у своєму владному домаганні до кінця. Історія з підкореним народом, який посідає вищий культурний щабель за свого поневолювача, завдяки чому й перемагає сильнішу за себе військову потугу, як у випадку з Грецією та Римом, того разу не повторилася. З’ясувалося, що в добу модерну важливішу роль починає відігравати не лише класична освіченість, а й природознавча наука та технічна сфера. Забезпечити духовними істинами культурні потреби релігійна універсальність іще могла, тоді як знанням, яке спричинилося б до розвою індустріальної цивілізації, вже ні.
Московія скористалася малоросійською ідеєю імперії та європейською моделлю модернізації. Тимчасом Україні надалі відводилася суто технічна роль – бути в інтелектуальному й економічному відношенні ресурсною базою цієї імперії. Відтоді, за висловом Шевельова, російський імперіалізм, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини стали на наших теренах своєрідним бичем. Відтоді всілякі намагання підважити імперію обертаються звинуваченнями підкореного, адже на нього клеються наліпки, як не сепаратиста, то фашиста. Тому імперії донині неможливо випустити Україну зі стійла провінційності, натомість необхідно назавжди відірвати від Заходу. З точки зору імперії, в Україні все має розглядатися крізь російську оптику: щось вагоме спочатку відбувається в метрополії, а вже потім у колонії. Все, починаючи від мови, високої та популярної культури, має пройти крізь російський фільтр. Провінціалізм своєю чергою живиться принциповою байдужістю, псевдоуніверсальним принципом «какая разница» чи гаслом «я поза політикою». Що більше тінь російської імперії падає на Україну, то швидше великі гравці європейської політики про неї забувають. Усі спроби української самореалізації видаються їм примхою, лише через те, що вони самі до кінця не подолали своє імперське минуле. Та щойно імперія послаблює важелі впливу, вона перестає існувати, оскільки втрачає кооптовану історичну тяглість, а з нею величезний простір мовчазної згоди залишатися безликим об’єктом, на якому практикується пожадання зверхньої вищості. Відмовляючись від власних культурних проєктів і продовжуючи підтримувати імперську культуру, вважаючи її неідеологічним витвором таємничої російської душі чи стверджуючи, що не на часі змінювати символічний світ і повертати його в бік національного буття, ми залишатимемося на орбіті провінціалізму. Нарешті, немає виправдання культивованій позиції, ніби геть усі українці, чи, принаймні, їхня більшість, були будівничими імперії. В цьому разі йдеться про номінальних українців, які потрапляли у вищі ешелони влади навіть у радянські часи. Проте вони підпадають, радше, під комплекс кочубеївщини. Позаяк їх цікавила сама влада як принцип домінування.
Одначе до зазначеної Шевельовим тріади потрібно додати ще одну ознаку. Це і є позиція, що ставить універсальні ознаки понад окремішніми. Для великих творців завжди властиво підніматися на рівень всезагального. Та в історії вони залишаються речниками тієї традиції, яка спромоглася піднести національне до того рівня взаємодії, коли культура не лише зазнає, а й справляє вплив. А це можливо з урахуванням піднесення всіх її сфер: економічної, соціальної, політичної, наукової та гуманітарної.