Схожим чином актор одного великого столичного театру, здається, стверджував, ніби нещодавно його трупа регулярно гастролювала в США, Німеччині, Франції… Однак ніхто насправді того не пам’ятає. Що це, недоречна гордість чи безпорадна спроба піднестися до «двору великих»? Байдуже. Адже в культурі немає потреби намагатися запровадити класифікацію, як, скажімо, при порівнянні статків найбагатших людей. Навпаки, в цій царині превельми корисно бути смиренним, бо поле діяльності широке, а завдання незмірні.
Україна – поле культурного будівництва. На зламі 1990–2000-х років чимало художників, письменників, інтелектуалів та професіоналів європейської культури палко зацікавилися мистецьким оновленням, яке йшло із Центральної та Східної Європи, й цей порив до нового може долинути завтра до Києва, Одеси, Львова й Харкова – поширитися всюди, де молодь буде здатна довести свою вигадливість і зухвальство. Сприяючи появі нових талантів, підтримуючи тих, хто вже має певне коло шанувальників, розвиваючи взаємодію з публікою, створюючи умови для роботи іноземних культурних діячів і агентств, Україна поволі забезпечить собі нові покоління митців і структури, яких їй страшенно бракує.
Вона повинна виграти битву за образ. Для спростування поверхових висновків, досі поширених у деяких газетах, країна повинна посісти належне місце в колективній уяві. Могутні мережі російського впливу без труднощів активізувались у великих європейських столицях. Тому саме українці мусять розповідати свою історію! Створення каналу Ukraine Today за ініціативою Ігоря Коломойського, власника «1+1», – один з елементів цього руху. Дуже добре, що Україна може тепер розповідати про себе решті світу англійською мовою, принаймні якщо повідомлення не зводяться до голої пропаганди…
Увійти в образне поле означає докласти всіх зусиль, щоб засвідчити присутність митців країни в європейських та міжнародних мережах поширення інформації. Пам’ятаю одного видатного французького інтелектуала, який запитав у Києві про українських: він не пригадував, щоб бодай коли-небудь натрапляв на одного… А проте саме участь у дискусіях і конференціях (які становлять повсякденне життя експертів) дає змогу формувати мережі й поширювати думки та ідеї якоїсь країни чи течії. На превелике щастя, Майдан відкрив у цій сфері нові можливості. Але, коли йдеться про літературу, музику, сучасне мистецтво, кіно, треба докласти неабияких зусиль. Україна, безперечно, виграє, якщо буде створено багатомовний сайт, який представлятиме модерну й динамічну діяльність тих, хто творить нині її культуру. Варто, поза сумнівом, покладатися й на численні європейські мережі, які дають змогу, з одного боку, дізнатися щось нове, а з другого – розповісти про себе. Хай там що, але я, як і багато інших людей, можу тільки шкодувати, що одна комісія родом із минулого вирішила не подавати фільму Мирослава Слабошпицького «Плем’я» для презентації України на «Оскара». Після здобутого в Каннах успіху ця кінострічка мала широкий розголос у світі. Хіба може бути краща вітрина для України ?
Культура повинна пережити кризу. Одним із великих джерел сили українських митців є, певно, вміння творити без допомоги держави. Якщо в Європі творці культури спираються на інституції, ніби старці на милиці, то в Києві та інших українських центрах вони змушені задля руху вперед бути новаторами, діяти, гуртуватися. Ця творча родина не має іншого способу зміцнити зв’язки з громадянським суспільством і спланувати нові моменти єднання з ним.
Не забуваймо, нова творча економіка становить джерело розвитку й багатства (до цієї теми повернемося в одному з наступних номерів). Коли в червні газета Le Monde запитала Жака Ланґа, колишнього очільника Мінкульту, про стан культури у Франції (в контексті, звісно, вкрай далекому від нинішньої України), він відповів: «Криза? Це ще одна причина для масових інвестицій у культуру, освіту й дослідження. Ось єдиний шлях виходу з кризи й оновлення. Скажімо простіше: культура – добра галузь для вкладень. Одне євро, віддане їй, повертається вам сторицею у вигляді радості життя, людського розвитку».