Феномен футболу як найпопулярнішого виду спорту на планеті не вичерпується лише його масовістю й культурою вболівання. Він, окрім іншого, має потужний потенціал національної консолідації та примирення, формування й посилення відповідної ідентичності.
Читайте також Паскаль Боніфас: «Футбол сприяє притлумленню національних і релігійних антагонізмів»
БИТВИ ТИТАНІВ
Цей дивовижний вимір гри у шкіряний м’яч особливо яскраво проявляється під час матчів національних збірних на міжнародних турнірах. Тоді в одному пориві під прапором країни об’єднуються шанувальники різних клубів, представники відмінних політичних таборів, релігійних громад, регіонів, національностей, рас, соціальних верств, вікових категорій та статей. Під впливом футбольного національного запалу примирюються між собою вороги, забуваючи на мить про вчорашні сварки та непорозуміння; вболівальники свого клубу скандують одні й ті самі гасла, співають національний гімн разом із фанатами опонентів; бідні вболівають поруч із багатими; християни розміщуються в секторах разом із мусумальнами й атеїстами. Всіх згуртовує підтримка своєї футбольної команди, яка певною мірою уособлює цілу націю, а її гра – представництво держави на міжнародній арені. Вболівання за збірну супроводжується народними видовищами зі співами, танцями, різноманітними розвагами, масовим єднанням навколо державних атрибутів (прапора, гімну, герба).
Психологи давно помітили той факт, що футбол певною мірою сублімує бойові дії. Перемога національної збірної у грі з країною-суперницею, протистояння з якою має насамперед історичне підґрунтя, цілком зіставна зі звитягою в битві, а виграш у міжнародному чемпіонаті – з тріумфом у великій війні. Водночас футбольну поразку нерідко сприймають як національну катастрофу. До такого роду поєдинків, які відлунюють історичними баталіями й міждержавним суперництвом, можна віднести матчі між збірними Нідерландів та Німеччини, Франції і Англії, Ірландії та Англії, Ірану й Іраку, Грузії та Росії, України та Росії тощо.
ЕФЕКТ КАРНАВАЛУ
У період формування націй і національних держав спорт перетворився на один із найпотужніших символічних інструментів відчуття належності до певного суспільства, виокремлення його з-поміж інших. Утвердження футболом своєї монополії як найпопулярнішої гри ХХ століття супроводжувалося його націоналізацією. Тоді він посів одне із ключових місць у вираженні спортивної національної ідентичності багатьох народів.
Яскравим прикладом поєднання футболу та національної ідентичності стала Бразилія. У цій постколоніальній країні формування свідомості нації у ХХ столітті відбувалося саме через спортивні змагання. У 1930–1950-х роках тамтешні інтелектуали й журналісти віднайшли у грі своїх футболістів національне коріння, яке брало початок від тубільного метисного фольклору. Вправні тілесні рухи й техніка бразильців значною мірою завдячували капуейрі – бойовому мистецтву, яке демонстрували з елементами танцю, акробатики, гри та музичним супроводом колишні південноамериканські раби. Аналогія з музикою і хореографією дала тамтешньому футболові легітимність, щоб культурно репрезентувати націю, адже в цих рисах інтелектуали вбачали головні критерії та джерела бразильської ідентичності. Футбол, який набув масового поширення у країні у 1930–1940 роках, поєднав у собі модерні урбаністичні практики з традиційною автентикою африканського походження.
Світові успіхи бразильських команд, процеси демократизації, професіоналізації та глобалізації цього виду спорту сприяли утвердженню й масовому поширенню цієї моделі ідентичності. Гра зі шкіряним м’ячем не просто перетворилася на глобальний бренд країни, вона стала важливою складовою національної свідомості й масової культури – своєрідною другою релігією бразильців. Будівництво найбільшого у світі стадіону «Маракана» («храму футболу») 1950 року в Ріо-де-Жанейро, який уміщував до 10% мешканців тодішньої столиці республіки, забезпечило нові небачені доти можливості для соціалізації цього виду спорту. Карнавальні мелодії, імпровізовані й адаптовані до потреб матчів, та ентузіазм фанатів сприяли укоріненню футбольної ідентичності бразильців. Саме в їхній країні матчі за участю місцевих команд перетворилися на справжні народні шоу, які відлунювали карнавальною естетикою та культурою.
Поразка бразильської збірної у фінальному матчі з Уругваєм на домашньому чемпіонаті світу 1950 року (з рекордною в історії футболу кількістю глядачів – 199,8 тис.) стала несподіваною і вкрай травматичною для колективної свідомості. Бразильці сприйняли програш як національну трагедію, що було яскравим маркером їхнього національного сентименту, міцно зав’язаного на футболі. Водночас поразка стимулювала досягнення успіхів на наступних мундіалях. Перемоги збірної Бразилії у 1958, 1962 та 1970 роках закріпили у свідомості її громадян сильне національне відчуття, в якому поєдналася пам’ять про гірку мить і про блискучі спортивні успіхи. У цей час остаточно сформувався особливий стиль бразильського футболу, який відбив специфічні культурні риси країни.
Пристрасті на найбільшому колись стадіоні світу "Маракана" в Ріо-де-Жанейро живлять бразильську національну свідомість
Тріумф команди ФРН на чемпіонаті світу 1954 року відіграв велику роль у піднесенні національного духу західних німців після періоду суцільних принижень, страждань і спокути за наслідки Другої світової війни. Саме це стало одним із чинників так званого німецького економічного дива, яке дало можливість республіці відновити свою промисловість і повернутися до когорти розвинених країн світу.
На батьківщині професійного футболу – в Англії – національна збірна та внутрішній чемпіонат асоціюються з одним із небагатьох елементів вияву суто місцевої ідентичності, розмитої імперським минулим у британській наднаціональній метаспільноті. Англія, як основний елемент Сполученого Королівства, не має власного парламенту, паспорта й гімну, і вирізняють її найчастіше за прапором і футбольною збірною, гра якої популяризувала той-таки білий стяг із червоним хрестом св. Джорджа, оновивши його сприйняття в суспільстві. Раніше він переважно асоціювався із правими радикальними (подекуди расистськими) течіями, однак використання знамена під час уболівання за національну збірну часто й чорношкірими громадянами Великої Британії сприяло формуванню мультикультурного образу країни.
Перемога збірної Франції на чемпіонаті світу 1998 року в себе вдома значно покращила ставлення французів до гравців–вихідців із колишніх колоній (тоді в команді галлів їх була чи не половина складу), що спричинилося до розширення меж нації: до неї почали масово зараховувати мігрантів із колоніальним корінням. Це сприяло інтеграції таких людей до французького суспільства, котре сприймало їх раніше за громадян другого сорту. Щоправда, надалі через великий наплив мігрантів позитивна тенденція послабилась, що й призвело сьогодні до кризи мультикультурного суспільства.
Читайте також: Гра, яку в нас вкрали
ЗАПАЛЮЮЧИ МІСЦЕВІ ПАТРІОТИЗМИ
Окремі футбольні команди сприяють посиленню регіональних ідентичностей у межах великих національних спільнот. Найяскравішим прикладом тут може слугувати іспанська «Барселона», гра якої насамперед символізує вияв каталонського націоналізму (звідси походить популярний серед уболівальників вислів: «Барса» – це більше, ніж просто клуб») на противагу кастильському централізмові, з яким пов’язують мадридський «Реал». Довголітнє протистояння цих двох колективів на футбольній арені віддзеркалює картину складних етнополітичних відносин у Королівстві Іспанія.
Гордість за свій футбольгий клуб стала однією із засад вираження ідентичності жителів Країни Басків
Водночас спортивним уособленням баскського націоналізму на Піренеях виступає ФК «Атлетік» (Більбао) – один із найбільш титулованих клубів держави, який разом із мадридським «Реалом» та «Барселоною» за всю історію футболу жодного разу не залишав вищого дивізіону країни – «примери». «Баскські леви» дотримуються вкрай консервативної політики щодо рекрутування своїх гравців (ісп. – кантера): футболісти біло-червоних – це виключно місцеві спортсмени або ті, хто має баскське коріння. Така «футбольна автаркія» довгий час була елементом національної гордості жителів Країни Басків і забезпечила для іспанської збірної чимало відомих футболістів. Від моменту заснування клубу наприкінці ХІХ століття й до падіння франкістської диктатури в Іспанії 1975-го вболівання за «Атлетік» із Більбао було чи не єдиним легальним способом маніфестації баскського націоналізму, а сам клуб навіть асоціювався з Баскською націоналістичної партією (БНП).
На Британських островах символом валлійського патріотизму (на противагу англійському) виступає клуб «Кардіфф Сіті» – більш ніж 20-разовий володар Кубка Уельсу, одна з небагатьох місцевих команд, яка виступає в системі англійських ліг. Відтоді, як 1927-го «Кардіфф Сіті» виграв кубок Англії (єдиний випадок в історії британського футболу, коли перемогу здобула не англійська команда), змагання з клубами титульної нації стало одним із найяскравіших чинників кристалізування самоідентифікації жителів Уельсу. Найчастіше саме на футбольних стадіонах відбувалося чітке розмежування двох сусідніх самототожностей. Клуб нерідко асоціюється з самим Уельсом, оскільки в його атрибутиці присутні традиційні елементи – кельтський стяг із хрестом св. Девіда, червоний дракон, якого зображено на прапорі Уельсу, військовий марш «Людина з Харлеха», що є неофіційним гімном країни. Серед фанатів були навіть певні побоювання, мовляв, якщо «Кардіфф Сіті» не виступатиме в англійській лізі – це може послабити почуття валлійського патріотизму.
В Азії футбол став ключовим чинником в об’єднанні Північного та Південного Ємену в Народну Демократичну Республіку Ємен 1990 року та консолідації тамтешньої ідентичності. Водночас йорданський клуб «Аль-Віхдат» вважають символом палестинського націоналізму.
СТАТИ КОНСОЛІДУЮЧИМ ФАКТОРОМ
Перемоги в радянському чемпіонаті київського «Динамо» у 1960–1980-х роках, які перетворили його на найбільш титулований клуб СРСР, також сприяли виникненню в Україні своєрідної місцевої спортивної ідентичності, яка, втім, мала досить обмежений характер. Визначальною рисою цього регіонального патріотизму, який особливо проявлявся в матчах із московськими командами, було те, що він аж ніяк не суперечив радянським цінностям. Вболівальники уникали висловлювання антикомуністичних поглядів на трибунах стадіонів, а покровительство футболові з боку партійно-державної номенклатури (особливо у цьому відношенні відзначився «охоронець комуністичного заповідника» в Україні Володимир Щербицький) сприяло консервуванню цієї ідентичності у спортивній площині. Схожу функцію в республіках Радянського Союзу відігравали також тбіліське «Динамо» та кутаїське «Торпедо» у Грузії, вільнюський «Жальгіріс» у Литві, ташкентський «Пахтакор» в Узбекистані.
Протистояння київського "Динамо" та московського "Спартака" в радянські часи підтримувало українську місцеву ідентичність
Після здобуття незалежності на патріотичні почуття українців чи найбільше впливали успіхи київського «Динамо» на європейській арені. Поєдинки між ним та московським «Спартаком» у єврокубках завжди супроводжувалися переповненими стадіонами в Україні й політичним підтекстом протистояння.
На базі донецького «Шахтаря» поступово почала формуватися регіональна футбольна ідентичність, яка стала органічною складовою олігархічно-люпменської моделі економіки, що утвердилась у нашій країні на початку 2000-х років. Її визначальна риса – сильне почуття місцевого патріотизму на противагу загальнонаціональному, за якого гра «гірників» має більше значення для тутешніх уболівальників, ніж матчі збірної. Ці прояви донбаської футбольної культури можна було спостерігати під час матчів нашої національної команди в Донецьку. Нонсенс, але незаповнені місця на «Донбас Арені» були навіть під час двох тамтешніх матчів за участі України на Євро-2012.
Утім, для більшої частини держави консолідуючим чинником все-таки була гра саме збірної, яка підсилювала відчуття єднання на національному рівні, зменшуючи дію клубних корпоративізмів. Зокрема, великий ажіотаж і зливу патріотичних емоцій викликали знову-таки поєдинки з росіянами у відбірковому турнірі до чемпіонату Європи-1998. Подібне національне піднесення було й під час чемпіонату світу 2006 року в Німеччині, коли команда України дійшла до чвертьфіналу, й нині. Під час Євро-2012 ми стали свідками небаченого досі вияву національного піднесення. Уже в матчах відбіркового туру у багатьох містах України відбувся своєрідний «синьо-жовтий ренесанс»: український прапор заполонив стадіони, фан-зони, ресторани, паби, крамниці, вулиці; водії влаштували автомобільний флешмоб на підтримку збірної; національний гімн почали співати навіть ті, хто раніше цього ніколи не робив.
У той час, коли і влада, і опозиція демонструють відверте нехтування питаннями національної ідентичності, така хвиля партіотизму стала справжнім феноменом у, здавалося б, атрофованому українському суспільстві. І в цьому сенсі футбол став сильним каталізатором національних почуттів та активізатором широкого патріотичного руху єднання навколо гри національної збірної, який виник поза політичним контекстом і значною мірою всупереч йому.
Звісно, міцність цієї конструкції переважно залежить від спортивних успіхів. Зрештою, футбол обмежений у здатності робити якісні зрушення у свідомості громадян. Очевидно, поряд із його стимулом потрібні глибші підвалини для таких матерій, як національна спільнота. Та в будь-якому разі вплив цієї гри на ідентичність народу є доволі сильним. І у випадку постколоніальної країни він, поза сумнівом, може виконати свою позитивну функцію.
Читайте також Футбольна олігархономіка: засилля бізнесу та політики загрожує розвитку національного футболу