У наметі тісно. Двоярусні ліжка, запах буржуйки, мінімум особистого простору. Це місце роботи й відпочинку заступника командира батальйону з психологічної підтримки персоналу майора Дениса Лозинського. Його 32 Сталева бригада вже понад рік стоїть на Покровському напрямку. У цьому таборі поруч з полігоном проходять базову загальну військову підготовку (БЗВП) новобранці 32 ОМБр. Живуть у сусідніх наметах у таких самих умовах, що й офіцери. 55-річний Денис Володимирович — у цивільному житті бізнесмен, власник телекомунікаційної компанії в Києві. Він не кабінетний офіцер — він тут, у «полях» поруч зі своїми людьми. Ми говоримо про те, як вчорашні цивільні стають воїнами, про полоненого росіянина, якого життя нічому не навчило, і про те, чому ця війна — надовго.
— Денисе, ви успішна людина, мали бізнес, комфортне життя. Як ви опинилися в цьому наметі?
— Після того, що відбувалося під Києвом у 2022-му, не вважаю себе худобою, яку можна вивести на подвір’я, поставити на коліна і вистрелити їй у потилицю.
Я людина, в мене є Гідність і є моя країна. Не хочу, щоб мені тут розповідали, як жити та господарювати. Тому вирішив пручатись. Битися.
У перший день повномасштабного вторгнення прийшов до ТЦК. Оскільки мав офіцерське звання і бойовий досвід, мене призначили заступником командира роти охорони при військкоматі. А в штатному розкладі цього підрозділу є лише один заступник — із психологічної підтримки персоналу (ППП). Туди мене й записали. Тепер я вже в бойовій бригаді, але на тій самій посаді. За чотири роки — можете уявити мій досвід — уже знаю все, що маю знати на цьому місці.
Моя зона відповідальності — люди. Я відповідаю за тих, хто прибуває до батальйону, зокрема за мобілізованих новобранців, якими зараз опікується наш підрозділ у межах 32-ї бригади. Наше завдання — підготувати їх. Вони проходять тут так звану БЗВП. Відповідно, моя роль — налаштування хлопців, мотивація та підтримка.
Це основне. Плюс доводиться вирішувати будь-які побутові чи бюрократичні питання, що виникають у військовослужбовців (як чинних, так і тих, хто навчається): документи, виплата грошового забезпечення, відпустки. Усі вони приходять до мене.
Це відбувається 24/7: служба не закінчується і не припиняється ніколи. Так, я можу виїхати з табору, щоб завезти в штаб документи, тоді мене тут немає. Але завжди є мої заступники, до яких можна звернутися. Багато питань вирішують сержанти та командири в підрозділах.
— Ваша робота — люди. Як вчорашній цивільний, якого вирвали з дому, стає частиною військового організму?
— У цивільному житті ти більшою мірою працюєш через мотивацію, маєш надихнути людей. А тут часто треба працювати і жорстко.
Період, коли людина має психологічно підготуватися йти воювати, дуже короткий. Вона ще цивільна, пороху не нюхала, бойового досвіду немає. Ще вчора чоловік був удома, в теплі: гарячий душ, мамині обіди, поруч дружина. А тут він приходить і, по-перше, стає сам собі хазяїном. Якщо людина не звикла до самодисципліни — там кинув шкарпетку, там черевик, а коли треба швидко зібратися на заняття — усе погубив. Не встиг зібратися — підвів усіх.
Плюс, звісно, налаштування людей: навіщо ми тут, яка наша мета. Є люди невмотивовані, які не хочуть тут бути. За великим рахунком, ми всі не хочемо тут бути, але вимушені. Але хтось знаходить у собі сили і мотив залишатися та нести службу, а хтось просто «тухне». Сідає і починає плакати: «Я не маю бути в армії». Для них це якийсь фатальний збіг обставин.
Із такими треба працювати: пояснювати, чому так склалася його доля, що саме він тут опинився, і шукати індивідуальні підходи.
Когось спіймали десь на вулиці, коли він ухилявся. Таких сюди привозять навіть без зубної щітки. Треба його забезпечити: рушник, якісь речі. Хтось курить, а приїхав без цигарок — треба купити йому.
Підйом о 6-й ранку, цілий день полігон, фізичні навантаження. Це шок. Моя задача — допомогти вчорашнім цивільним увійти в цей ритм. І знаєте, десь 30 % чоловіків, навіть тих, кого, як кажуть, «бусифікували», дуже швидко долають цей бар’єр. Вони стають до строю і нормально служать.
Тут створені умови, коли ти розумієш: це не тюрма. Тут нормальні люди, є лазня, можна попрати речі, нормально поїсти. Коли вони це бачать, розслабляються і стають частиною колективу. Найскладніший — перший період: 3, 5, 10 днів.
Друга категорія — хлопці, які повертаються з бойових. Вони приходять іноді, як то кажуть, геть «поплавлені». Перебували на нулі тривалий час, їм треба організувати і відпочинок, і харчування, і спілкування. Іноді потрібні профільні спеціалісти. У нас є психологи. Якщо я бачу, що в людини реальний бойовий стрес і я не можу його витягнути звичайними методами, то звертаюсь до Групи контролю бойового стресу (ГКБС). Ми веземо бійця туди, і з ним працюють фахівці.
— А якщо людина категорично відмовляється? «Не буду, не хочу, я не народжений для війни».
– Кажемо: ти вже став до війська, ти вже тут, іншого шляху немає, ми маємо захищати Батьківщину. Складно спілкуватися, бо починається розмова про несправедливість: «А чому я? А чому Вася не служить, сховався, а мене спіймали, і я маю за Васю воювати?».
Пояснюємо: «Життя не завжди справедливе. Тобі випав такий жереб. Але через рік, коли підеш у відпустку, ти будеш чесно дивитися людям в очі. Ти свій обов’язок виконав». У багатьох це вмикає щось всередині.
Якщо ж людина вперлася рогом… Ну, тоді розмова стає жорсткою. Є юридичні важелі: фіксація відмови на відео, службове розслідування, ДБР і тюрма. Це кримінальний злочин. Але, на щастя, таких випадків у нас одиниці.
— Ви згадали про мотивацію. Яка вона у тих, хто зараз приходить у військо?
— У всіх різна. Хлопці з окупованих територій — це окрема категорія. Вони дуже злі, у них мотивація — повернути свій дім. Їх іноді треба навіть стримувати, щоб не побігли в атаку завчасно.
Є ті, хто втратив рідних. Там біль переплавляється в лють.
Але загалом… Мотивація часто народжується вже тут, у братерстві. Коли ти розумієш, що не можеш підвести того, хто спить на сусідньому ліжку.
— Вистачає ресурсів для психологічної підтримки?
— Цього ніколи не може бути достатньо. Люди — це найскладніше, що є. Автомобіль можна відремонтувати: знайти гроші, механіків. А люди часто ламаються непередбачувано. Ніс службу, все було добре, а потім щось клацнуло в голові — і людина вже не налаштована. Розібратися в причинах і підтримати буває дуже складно.
Тому підтримки завжди недостатньо. Плюс умови, в яких ми знаходимось: бойові дії, втрати. Побратими гинуть. З цим треба якось жити. Ти ще вчора з людиною спілкувався, пройшла доба-дві — і ти знаєш, що він «200». Це важко.
— Щось змінилося за роки повномасштабного вторгнення? Проблеми солдатів стали іншими?
— Стало менше вмотивованих хлопців. Відповідно, для мене, як для офіцера з психологічної підтримки, стало більше роботи.
— Розкажіть про ваш бойовий досвід до 2022 року.
– У 2015–2016 роках я був в АТО, пішов добровільно. Служив зв’язківцем під Часовим Яром. Тоді війна була трішки іншою, більш спокійною, але теж воювали, були обстріли. Який досвід у зв’язківця? Розгорнути польовий вузол зв’язку, поїхати на «передок» до хлопців, запрограмувати радіостанції. Така робота. Звісно, коли ти їздиш, то потрапляєш у різні історії. Всяке бувало.
— Зараз багато розмов про перемир’я, переговори. Що про це думають бійці?
— Це питання до кожного окремо, але якщо казати про загальні настрої — переважна більшість не вірить. Ми стикаємось із ворогом віч-на-віч. Я вам так скажу: цьому народові віри немає.
Вони підпишуть що завгодно, а потім знову прийдуть. У нас в бригаді є показова історія. Взяли в полон росіянина. Поміняли його. А через деякий час… знову взяли його в полон! Питаємо: «Як так? Ти ж божився, що більше зброю не візьмеш». А він: «А куди мені діватися? Грошей немає. Підписав контракт і пішов знову вас вбивати». Ну як з такими домовлятися?
— То коли це закінчиться?
— Я вірю тільки в одне: поки Росія існує в нинішньому вигляді імперії, ми будемо воювати. Ця війна триває 300 років.
Вони побудували свою історію на крадіжці нашої. Вони кажуть, що вони — Русь. І якщо існує незалежна Україна зі своєю справжньою історією, то Російська імперія втрачає сенс. Тому вони будуть битися з нами, поки не розпадуться на Московську, Уральську, Бурятську республіки.
Це може бути через 5 років, через 20, через 100. Але поки вони імперія — вони не дадуть нам спокою. А ми будемо битися, щоб нас не знищили.
— Ви щодня вислуховуєте сотні проблем, чужого болю, страхів. Як ви самі це витримуєте?
— Кава, цигарки. Ввечері — серіали, щоб просто відключити мозок. Інакше можна з’їхати з глузду. Ну і спілкування з коханими, дорогими для мене людьми, які чекають на мене вдома. Це мій якір. Заради них я тут. Заради того, щоб вони жили у своїй країні, а не в чиїсь колонії.
