Рано чи пізно, фейкові чи справжні, але без них неможливо уявити легітимізації жодної влади. До того ж для України вибори — це ще й вакцина від диктатури та гарантійний талон на випадок дестабілізації. Тож не варто дивуватися, що навіть у такі напружені дні наш політикум живе за принципом «війна війною, а вибори за розкладом». Хтось, користуючись нагодою, прагне виступити об’єднувачем суспільства (звісно ж, довкола своєї персони). Хтось намагається ефектно продемонструвати виборцям свою фаховість на тлі непритомної поведінки вищого керівництва країни. Ну а хтось використовує цей непростий час для розчищення політичного поля від потенційних конкурентів. Та й у будь-які часи політика не припиняє бути бізнесом — достатньо пригадати, наприклад, свіжі історії успіху молодих депутатів із монобільшості.
До слова, монобільшості — цієї чудернацької перверзії — більше не існує. Наприкінці 2021 року вона, як і все нежиттєздатне, остаточно розсипалась, і на вітчизняній політичній шахівниці почався справжнісінький броунівський рух. Нині українська політика нагадує глобальну передапокаліптичну вечірку, де всі один до одного принюхуються, намацують контакти, вивідують настрої та плани й попередньо домовляються — про всяк випадок. Які наслідки це матиме, передбачити неможливо. На перебіг подій впливатиме буквально все: чергові конфузи влади, здорожчання товарів та послуг, ситуація на фронті, цінові гойдалки на ринку нафти та газу й багато всього іншого. Але навіть та дещиця інформації про переговори, домовленості, можливі проєкти та союзи, яка просочується на поверхню, дуже пізнавальна. Виявляється, зі смертю монобільшості доводиться констатувати ще й смерть двох важливих гравців на парламентській кухні: «Опозиційної платформи — За життя» та «Голосу». Також існує велика ймовірність появи у Верховній Раді широкої антивладної коаліції, яка прагнутиме завдати смертельного удару «Зе-команді» ще на етапі парламентських виборів. Ну і про що вже точно можна забути, то це про позачергові вибори. Сенсу в них немає. Єдиний варіант, коли б Зеленський міг наважитися на такий крок, — це колапс парламенту, тобто якщо решткам монобільшості не вдаватиметься домовлятися з партнерами з олігархічних фракцій та бодай створювати видимість дієздатності ВРУ. Але розпуск парламенту — хай навіть для того, щоб урятувати залишки свого рейтингу — занадто ризикована авантюра для президента.
Читайте також: Фундамент нації. У чому значення повсякденної згуртованості суспільства
Та попри все, списувати «слуг народу» як відпрацьований матеріал поки що зарано. Зеленський і Ко вельми активно працюють над тим, щоб подовжити своє політичне життя, і готові вдатися до дуже несподіваних кроків. Скажімо, сьогодні активно мусується тема про ребрендинг партії «Слуга народу», рейтинг якої сильно впав. Як варіант розглядається ідея створення «Блоку Зеленського», який об’єднає кілька проєктів. Водночас президентську партію ретельно вичищають від баласту на всіх рівнях руками Давида Арахамії та Олени Шуляк. У нову структуру обіцяють брати лише стерильних та слухняних. Можливо, навіть проведуть окремий «призов», щоб після перезавантаження розбавити партійні ряди свіжими кадрами.
Перший варіант нині видається реалістичним, бо повторити історію з «новими обличчями» вдруге хтозна чи вдасться. Зате обіцянка взяти до списку може суттєво покращити партійну дисципліну. Однак такий підхід спонукає багатьох «слуг» до пошуку запасних аеродромів, і це президентській політсилі явно не в плюс. Тим паче непоганим варіантом для нечемних може стати новий проєкт Дмитра Разумкова «Розумна політика», що позиціює себе як «Слуга народу» з людським обличчям: без корупції, відкатів, зарплат у конвертах, тиску на парламент і постійних скандалів. Такий образ «чесних популістів» може припасти електорату до душі й забрати в «слуг народу» багато голосів. І хоча особливою харизмою Разумков не вирізняється, підтримка з боку ЗМІ Ріната Ахметова може виправити ситуацію.
Можливо, саме тому в Офісі Президента серйозно занепокоїлися невтішними перспективами й узялися не тільки системно бити по Разумкову та його соратниках, а й паралельно уклали угоду з групою Сергія Льовочкіна та Дмитра Фірташа, яка передбачає розкручування лояльного до Банкової проєкту під назвою «Блок Бойка», заточеного на електорат Півдня та Сходу. Він мав би перетягти на себе і умовно проросійського виборця, і прихильників Разумкова. Дивуватися співпраці Банкової з цими олігархами не слід, адже вони підтримують стосунки весь час правління Зеленського. І якщо раніше йшлося переважно про бізнес та сфери впливу, то сьогодні на перший план вийшла політика, тим паче ці домовленості взаємовигідні. Якщо задум вдасться втілити, Зеленський не лише отримає лояльну силу в парламенті, а й позбудеться (чи принаймні ослабить) двох конкурентів — «Розумної сили» та ОПЗЖ. Крім того, створений під Юрія Бойка проєкт буде конкурувати з Опозиційним блоком, який із благословення Ахметова намагаються воскресити, вливши в нього «Наших» побитого санкціями Євгена Мураєва, а також мертвонароджений проєкт «Україна — наш дім» Бориса Колеснікова. Сумнівно, що з цих інгредієнтів вдасться скомпонувати щось їстівне, але й це лише спростить завдання для Банкової (див. «Загострення партактивності»).
Ще одна партія, яка продовжує існувати лише формально, а фактично знищена, — це «Голос». Її лідерка Кіра Рудик намагається пристати то до Віталія Кличка, то до Петра Порошенка, але бачити її в лавах своїх партій, схоже, не хоче ні той, ні інший. Куди подінуться опоненти Рудик із «Голосу», неважко здогадатися: більшість із них стане кістяком нового проєкту шоумена Сергія Притули «24 серпня». Утім, чи отримають вони шанс повернутися в парламент — тепер під прапором Притули, а не Святослава Вакарчука, — залежатиме лише від виборця, який сам вирішуватиме, чи хочеться йому продовжувати це шоу. Цікаві стосунки спостерігаються і в компанії вічних партнерів-конкурентів — згаданих вище Віталія Кличка та Петра Порошенка. Попри запевнення Віталія Володимировича в тому, що «УДАР» братиме участь у виборах самостійно, Петро Олексійович, вочевидь, не втрачає надії все ж знову прибрати до рук партію київського мера. І навіть якщо цього не вдасться зробити до парламентських виборів, бити з ним горщики Порошенко не буде, бо попереду вибори президентські, на яких останній усе ще сподівається взяти реванш.
Читайте також: Унікальність моменту
Очевидно, що вікном можливостей, яке раптово прочинилося з розвалом монобільшості, намагаються скористатися не лише чинні політичні гравці. На лаві запасних аж тріщить від охочих вийти на поле. І найкращий для них шанс — об’єднатися й піти на вибори одним опозиційним фронтом, як це бувало не раз. Це всі розуміють, багато хто про це говорить, але поки що до якоїсь конкретики не дійшло. У тому, що такий проєкт міг би бути успішним на виборах, можна й не сумніватися. Інше питання — що буде після. Як показує досвід, скажімо, «помаранчевої» команди Віктора Ющенка, учорашні «любі друзі» можуть не встояти перед спокусою вчепитись одне одному в горлянку, коли дійде до розподілу портфелів, посад та грошових потоків. Звісно, статися це може й раніше, на етапі розділу шкури ще живого й більш-менш здорового ведмедя. Але все це буде потім. Нині ж, поки велика війна ще залишається не даністю, а перспективою, треба починати готуватися до виборів. Якщо все піде за планом, то вже за якихось півтора року одні спробують відбити втрачені позиції, інші — втримати наявні й залишитися в грі, а ще інші — спробувати щастя з надією дістатися політичних висот.