Дмитро Фірташ і Рінат Ахметов прямо чи опосередковано вклали в передвиборчу кампанію Віктора Януковича чи не найбільше фінансових та інформаційних ресурсів. Саме ці два олігархи, згідно з усталеною в нашій країні традицією, після перемоги на виборах лідера регіоналів отримали можливість конвертувати політичний вплив в економічні дивіденди. І вони цією можливістю скористалися сповна. Із входженням ММК імені Ілліча до бізнес-імперії Ріната Ахметова SCM стала однією з найбільших металургійних корпорацій у Європі. А Group DF Дмитра Фірташа повертає втрачені позиції на внутрішньому ринку газу та фактично монополізувала виробництва двоокису титану й азотних добрив в Україні.
Газовий ренесанс
Успішність будь-якого великого бізнесу в Україні залежить від лояльності до нього влади. Дмитро Фірташ залежний від стосунків із керівництвом держави як ніхто інший, оскільки левова частка бізнесу його фінансово-промислової групи – посередництво, а не виробництво. Зокрема, починаючи з 2004 року основним джерелом надходжень Group DF була швейцарська компанія RosUkrEnergo, в якій групі належить 50% (решта – російському Газпрому). З липня 2004-го по грудень 2005-го на посередницьких послугах і транспортуванні туркменського газу до України RUE отримала $755 млн прибутку. В 2006-му компанія, зареєстрована в швейцарському кантоні Цуг, по суті, монополізувала газопостачання в Україну і зайняла 50% внутрішнього ринку промислових споживачів шляхом створення спільного підприємства «Укргаз-Енерго» з НАК «Нафтогаз України». Задекларований прибуток RUE за 2006 рік становив $785 млн, а вже в І півріччі 2008-го сягнув $1,16 млрд. Усі опитані інвестиційні аналітики стверджують, що підприємства хімічної промисловості таких прибутків Group DF ніколи не приносили. Окрім того, через подорожчання імпортного газу (сировини для хіміків) з 2005 року Дмитро Фірташ навіть планував продати деякі такі підприємства через збитковість.
З другою прем’єрською каденцією Юлії Тимошенко у Group DF стали виникати неприємності. На початку 2009-го український Нафтогаз і російський Газпром (виконуючи домовленості прем’єрів Юлії Тимошенко та Владіміра Путіна) відмовилися від посередництва RUE, як наслідок – СП «Укргаз-Енерго» згорнуло діяльність. Дмитро Фірташ ледь не залишився біля розбитого корита після того, як росіяни дали згоду на відчуження в RUE 11 млрд м3 газу в рахунок погашення боргових зобов’язань цієї компанії перед Газпромом, які НАК придбала за $1,7 млрд.
З приходом до влади команди Віктора Януковича розпочався ренесанс Group DF. Зокрема, RosUkrEnergo виграла справу проти Нафтогазу в Стокгольмському арбітражі, який визнав незаконним відчуження 11 млрд м3 у швейцарської компанії. Цікава деталь – напередодні прийняття цього рішення НАК, що виступала відповідачем по справі, чомусь відмовилася від послуг юридичної фірми Magisters і вирішила захищатися самотужки. Результат цього кроку відомий: Нафтогаз зобов’язали не лише повернути RUE газ, відібраний на початку 2009 року, а ще й сплатити 1,1 млрд м3 блакитного палива пені. Зараз пов’язані давніми стосунками міністр ПЕК України Юрій Бойко і співвласник RosUkrEnergo Дмитро Фірташ обговорюють варіанти виконання стокгольмського рішення. Паралельно на рівні урядів РФ і України розглядається можливість відновлення діяльності СП «Укргаз-Енерго». При цьому вплив Дмитра Фірташа на вітчизняний газовий ринок суттєво підсилений низкою кадрових рішень: призначеннями Юрія Борисова та Сергія Вінокурова (які працювали на керівних посадах в Group DF) керівниками компаній «Укргазвидобування» і «Укртрансгаз» (входять до складу НАК).
Хімічний захист
За попередньої влади у Group DF виникли проблеми в управлінні хімічними активами. Так, у 2009 році в ЗАТ «Кримський Титан» сплив термін дії договору оренди державних підприємств – постачальників сировини: Іршанський та Вільногірський ГЗК забезпечували завод ільменітами, з яких він виробляв двоокис титану на експорт. Уряд Юлії Тимошенко не планував віддавати ці ГЗК у подальшу оренду, а хотів створити титанову компанію, що об’єднала б усі підприємства галузі. До цього холдингу мала увійти й державна частка ЗАТ «Кримський Титан», себто контрольний пакет. Фактично Group DF ризикувала втратити підприємство, в якому їй належало 50% – 1 акція, але яким керував Олександр Нечаєв, людина Дмитра Фірташа.
Регіонали, прийшовши до влади, не відмовилися від ідеї створення титанового холдингу під егідою держави. На гербовому папері ця ініціатива виглядає пристойно – відбувається об’єднання компаній, а керівником холдингу призначено того самого Олександра Нечаєва. Ігор Лазарович (працював у компанії OstChem, «доньці» Group DF) – інша креатура Дмитра Фірташа – очолив держпідприємство «Сумихімпром». Лише завдяки цим призначенням олігарх сконцентрував усе виробництво двоокису титану і фосфорних мінеральних добрив в Україні. Зі створенням титанового холдингу Дмитро Фірташ де-факто отримає контроль ще й над Запорізьким титаномагнієвим комбінатом.
Як тут не згадати голову Фонду держмайна Олександра Рябченка, який до призначення на посаду в абстрактному контексті розповів Тижню, що найлегший і чи не найдешевший спосіб приватизації – поставити на чолі підприємства своїх людей і створити лобі, яке не дозволить державі прозоро продати компанію на конкурсних засадах. Про «приватизацію топ-менеджменту держпідприємств» любив розмірковувати і регіонал, екс-голова ФДМУ Михайло Чечетов (знову ж таки не згадуючи конкретних прізвищ). Від редакції додамо: доля таких підприємств складається по-різному. Деякі – рівня Нафтогазу чи Укртелекому – виявляються об’єктами паразитування і стабільним джерелом доходів окремих ФПГ, а деякі – дрібніші компанії – заганяються у борги, стають інвестиційно нецікавими, а потім йдуть із молотка за безцінь.
За останні кілька місяців суттєво поліпшилися справи на підконтрольному Group DF РівнеАзоті, що виробляє азотні добрива. Цей бізнес безпосередньо пов’язаний із газовим, адже блакитне паливо становить близько 70% собівартості добрив. Проблеми на підприємстві почалися ще в 2005 році, коли імпортний газ став дорожчати. Найгіршими були кінець 2008-го та 2009-й – тоді попит на добрива на світовому ринку знизився, а підприємство працювало збитково. В 2009-му НАК «Нафтогаз України» обмежила постачання палива на підприємство через борги, а уряд Тимошенко відмовив РівнеАзоту в наданні державної допомоги, яку отримали інші учасники ринку. З початком президентства Віктора Януковича керівництво РівнеАзоту почувається набагато впевненіше. А після того як Group DF купила концерн «Стирол» у регіонала Миколи Янковського, амбіції Дмитра Фірташа стати домінуючим гравцем хімічного ринку майже задоволені. За даними відкритих джерел, олігарх нібито розпочав переговори з Олександром Ярославським про купівлю хімкомбінату «Черкаський Азот». А останнім акордом у концентрації активів галузі, на думку експертів, виявиться придбання Одеського припортового заводу (разом із пунктом перевалки аміаку, який надходить на експорт), як варіант – у партнерстві з Газпромом. До кінця року уряд планує приватизувати ОПЗ.
Квітка в банці
Наприкінці 2008 року – в розпал фінансової кризи – Дмитро Фірташ несподівано вирішив взятися ще й за банківську справу, зокрема зацікавився Надра Банком. Фінустанова опинилася в епіцентрі скандалу – прем’єр-міністр Юлія Тимошенко особисто звинуватила керівництво банку в нецільовому використанні коштів, наданих НБУ для його підтримки. Дмитро Фірташ втратив інтерес до фінустанови, а навесні цього року знову зацікавився нею. Зараз уряд Миколи Азарова та НБУ планують рекапіталізувати банк на паритетних засадах із приватним інвестором – сторони мають внести по 5 млрд грн. Проти виступають Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, попереджаючи, що це надто дорого обійдеться для бюджету і дешевше ліквідувати банк. «За» – лобісти інтересів Дмитра Фірташа. Нагадаємо, що досвід паритетної співпраці з олігархом держава вже має – дивіденди від діяльності СП «Укргаз-Енерго» в 2006–2008 роках досі не розподілено. Ціна питання – $1–1,5 млрд.
Здійснена мрія
Рінатові Ахметову, який заробляє не на посередництві енергоресурсів, а на виробництві та експорті металу та напівфабрикатів, підтримка влади потрібна значно менше, ніж Дмитрові Фірташу. У випадку з SCM така підтримка має бути радше символічною – для самозаспокоєння олігарха, до офісу якого екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко в 2005-му завітав на бронетранспортері. Бізнес SCM диверсифікований і порівняно не дуже залежить від змін кон’юнктури на зовнішніх ринках та політичному Олімпі.
Утім, за недовге президентство Віктора Януковича найбагатша людина країни здійснила давню мрію – придбала Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Як не раз писав Тиждень, за дивних обставин (ММК став об’єктом рейдерської атаки невідомих росіян) і після тривалих консультацій гендиректора заводу Володимира Бойка з головою держави (див. № 35/2010).
Через відсутність власної сировинної бази ММК імені Ілліча був змушений купувати залізну руду в структур Ріната Ахметова. Особливо важко заводу було після 2007 року, коли SCM поглинула металургійний бізнес Вадима Новінського (група «Смарт») і сконцентрувала більшість гірничо-збагачувальних комбінатів, що нав’язали іншим учасникам ринку без власної сировини диктат цін. Проте Володимир Бойко багато років повторював, що не збирається продавати комбінат. Зібрався і дуже швидко. «Виходу справді не було. Ну не вдалося мені те, що я просив у Леоніда Кучми: віддай ГЗК, віддай коксохім. Був би в нас ГЗК і коксохім, ми були б непереможні», – зізнався Володимир Бойко в одному зі своїх інтерв’ю.
Відмовившись захистити ММК імені Ілліча від невідомих рейдерів, влада штовхнула його в обійми Ріната Ахметова. Цілком можливо, це стало певною компенсацією за втрату олігархом іншого цікавого об’єкта – Запоріжсталі, яку придбав російський державний Внешэкономбанк в інтересах групи інвесторів. Але це інша історія (див. Тиждень, №22/2010).
За нетривале президентство Віктора Януковича спонсори-олігархи покращили життя вже сьогодні. Попереду – приватизація ОПЗ та Укртелекому, на які претендують відповідно Дмитро Фірташ та Рінат Ахметов.