Це справді унікальне покоління. Ні, їм не пасує визначення «втрачене». Жодних серйозних аналогій із сучасниками Ремарка і Гемінгвея. Тоді імперії своєю пропагандою підняли в атаку мільйони юнаків, що вчилися в гімназіях, де кожен ранок починався молитвою за цісаря, короля, царя чи султана. Їхні ідеали задихались під Іпром, тонули в передсмертних хрипах при Соммі і Марні, мерзли в Карпатах і захлинались на Галіполійському узбережжі. Ті, хто вижили, повернулись з того світу в зовсім інший і… загубилися. Про це є багатюща література, немає сенсу переказувати її, вона добре відома.
Покоління Яни Зінкевич і Романа Ратушного зростало в країні, де патріотизм був радше катакомбною церквою, аніж ідеологічним мейнстримом. Більшість із них пішли на війну не за мобілізацією, а добровільно. Часом їм, особливо дівчатам, доводилося буквально проситись на фронт. Подивіться хроніку перших добробатів: скільки там молодих облич. Я про них.
Читайте також: «Культура» і що далі?
У таких, як я, був чималий шмат довоєнного життя з його барвами і проблемами, що сьогодні видаються смішними. У тих, хто прийшов на фронт одразу після школи чи кількох курсів універу зовсім інший темп дорослішання. Смішно уявити як старша людина без бойового досвіду може повчати тих, хто з 28 років – вісім (три, п'ять) провів на війні. Досвід мирного життя цінний, але такий… іграшковий. Люди, чий життєвий досвід складається з радянського заводу і базарів 1990-х, навряд чи зможуть стати авторитетами для тих, хто в молоді роки навчився на слух відрізняти 120-мм міномет від 152-мм гаубиці.
Дорослішання на війні – це кохання, яке можна втратити не через сварку, а кулю снайпера. Дорослішання на війні – це знання, що здобуваються емпірично, бо на навчання бракує часу. Дорослішання на війні – це юнацький максималізм, трансформований у граничну принциповість. Дорослішання на війні – це коли ти не встиг створити сім'ю, але рідніших за побратимів вже не буде. Дорослішання на війні – це важке повернення у мирне життя, бо в дитинство вороття немає, а що таке «просто ходити на роботу» ти просто не розумієш.
Багато з них залишились 25-річними назавжди. Їхніми іменами називають вулиці, про них пам'ятають у соцмережах. Але цього замало для цілого покоління. Ми в боргу перед ними. Ні, не перед усіма ровесникам загиблих героїв. Тільки перед тими, хто дорослішав в окопах. В тилу ми бачили їх активістами, митцями, студентами, – в них непогано виходило. Треба запросити їх на новий рівень. І запросити як рівних, без гри у «комсомол». Люди з мирним кабінетним досвідом мають посунутися заради цього покоління. Тоді ми його не втратимо.