Ось як вони писали про себе в анотації ще тоді: У що вилився кількасотрічний розвиток української поезії? А ось у цю книжку! У ній представники наймолодшого покоління поетів – двотисячники – утворюють собою 2000 кілограмів (себто 2 тонни) найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції України.
Для мене особисто цікавим тоді було не тільки те, що ці молоді люди чи не вперше з часів шістдесятників заявили про себе як про „календарне покоління”, і саме так себе усвідомлювали, аж до маніфестів, і не те, що вони стверджували, що вага всіх поетів та поеток, зібраних під однією палітуркою, становить рівно дві тонни, й добір йшов за масою тіл, а не за віршами, але й те, що збірка вийшла у видавництві „Маузер”, яким заправляли редактор 28 років та директорка 23 років.
Тобто двотисячники настільки не чекали милості від природи, нудних „дорослих” видавництв, а тим паче рудиментів совкової книжності на кшталт Спілки письменників, що заснували своє видавництво, яке видало з десяток книжок самих засновників та їхніх друзів і спокійно закрилося через пару років.
Це настільки відрізнялося від практики мого покоління, старшого на якийсь десяток років, яке попри відносну молодість, воліло пролізти в загадану спілку, очолити її, геть забути про книжки й заходитися натомість азартно інтригувати, скандалити й ділити недокрадене майно спілки. При чому – незмінно з негативним результатом, бо старшенькі письменники інтригувати й скандалити почали вчитися ще за кращого друга фізкультурників. Про книжки можна було забути, коли таке бурхливе життя в президії.
Чиатйте також: Філіпп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»
І тут простий, на рівні буддійського коана, чин двотисячників: заснувати видавництво, видати всіх, видавництво закрити. Ми у вільній країні – спілки контролерів непотрібні, потрібні книжки.
Звісно, покоління двотисячників не обмежувалося авторами, зібраними в тій антології, хоча б тому, що крім поетів існують ще прозаїки. І художники. І кіношники. І музиканти. І артисти. І культурні менеджери й куратори виставок тощо. І ренесансні люди, які всі ці амплуа вдало поєднують. І, нарешті – читачі, глядачі, слухачі, які і забезпечували цей феномен своїми кровними гривнями, лайками, шерами. Побутував навіть міф про „золоту тисячу читачів”, переважно студентів Могилянки. Без них точно нічого б не відбулося.
Тож я розглядаю ті дещо наївні поетичні маніфести значно ширше – як маніфест всього творчого покоління 2000.
По поетах просто найпомітніше, бо вони багато й гучно говорять, майстри слова ж. Як би там не було, всі двотисячники, крім Гаськи Шиян, дебютували вже з персональними книжками в інших видавництвах, байдуже поетичними чи прозовими, задовго до свого тридцятиліття. І це були не поодинокі винятки для вундеркіндів зі зв’язками – це було поголівно. Як сказав один з непосидючих організаторів їхніх збіговиськ: „Книжки собі не видав тільки лінивий”. Так склалися зорі в середині нульових років, коли видавці вирішили на зв’язуватися з колгоспними підлітками зі Спілки, як їх називав Василь Стус, і зробили ставку на молодь. Досі такого,- такої всепереможної молодості,- принаймні в нашій літературі, не було і все скидалося на якийсь нечуваний експеримент видавців. Час показав, що і після нульових – не стало також. Почалася видавнича криза і ніякі „двітисячідесятники” за ними не прийшли.
Людина ж з книгою за душею, на моє переконання, дивиться на світ вже інакше, ніж людина без книжки. Ясно, що оптимістичніше усіх підстаркуватих спілчанських мізантропів, що гартувалися в боротьбі за безкоштовні зубні протези. Це мало позначитися не тільки на літературі. Було навіть цікаво, чим цей експеримент закінчиться.
І ось – десять років, як один день. Мені здалося, самі двотисячники дещо розчаровані: жодної Забужко-2 чи Жадана-2 вони з себе не породили, хоча Жадана всі, навіть дівчата, старанно наслідували. І чесно це визнали на своєму ювілейному збіговиську: „Не змогла я, не змогла”.
Але я не схильний вважати експеримент невдалим. Просто спробую поглянути на їхні здобутки ширше – не тільки за кількістю написаних книжок і отриманих Нобелів, як хотілось би їм самим. Просто я старий вредний дядько і вже знаю, що книжки – лише одна з безумовних цінностей цього життя, а є ще діти, дружини (це не сексизм, перевірте за тлумачним словником), країни, кар’єри, вітрильний спорт – повний фарш.
Через певний час після того, як вийшла збірка «Дві тонни», я писав розлогу розвідку про двотисячників, не тільки поетів, і частиною тої статті була вікторина, «вгадай хто», за сюжетами їхніх книжок. Ну ось наприклад:
2. Європейський Союз виділив великий грант на збереження пеліканів у гирлі Дунаю, але завдяки махінаціям з папірцями батьків-засновників угрупування Бу Ба Бу, зберігати вирішують не пеліканів, а поетів, і проголошують незалежність від прозаїчної України. Автостопом, зайцями в електричках, пішкодрала, збираються поети до своєї поетичної республіки, щоб кормити комарів у наметах, пити портвейн, знайомитися з поетками вночі на пляжі й цитувати безсмертні рядки невідомого автора Романа Скиби "поети всіх віків мої писали вірші, я нині п'ю в кредит на їхні імена". Ситуація цілком вигадана, проте діти в поетів і поеток вийшли цілком справжні.
А зараз мені цілком логічним видається знову поринути в цю гру, тільки вгадувати вже не сюжети їхніх книжок, а уривки з біографій і резюме декого з тих двотисячників, які потрапили в ту давню статтю „Камінці”.
1. Продюсерка кількох передач на кількох радіо, ведуча телепрограми. Видавчиня, якщо такий фемінітив допіру узаконили. Ікона стилю, за якою ганяються всі бренди жіночих суконь та іншої біжутерії, щоб вона лише недбало згадала про них в якійсь передачі чис заселфилась в себе на блозі. Рекламує книжки для читання в ліжку з шовковими мережаними простирадлами, як Йоко Оно рекламувала мир. Останнім часом щось більше нон-фікшн. Учасниця кількох ресторанних проектів, зокрема Радіо-бару, де можна було випивати прямо в ефірі, й безкоштовно колотили коктейлі для переможців усіляких вікторин. Провела поетичний фестиваль на озері в парку Нивки, ледь не стала хрущем. Дбайлива мати, яка з пелюшок занурювала дитину в доросле медійне життя і спокійно брала її на всі свої передачі, імпрези, презентації тощо. Якщо дитина не стане діджеєм на радіо чи телеоператором, буде дуже дивно. І прочая, і так далі, і тощо. Красуня.
Читайте також: Форум видавців-2017 як лакмусовий папірець індустрії
2. Захистив дисертацію з медіамистецтв. Так і не зрозуміло, в медійників чи культурологів, так довго його міждисциплінарну працю футболили між факультетами. Сама дисертація про радіо-п’єси за „Війною світів” Велса, відео-поезії тощо читається, як детектив. Викладає курс новітніх медіа в майбутніх журналістів, вчить їх тролінгу, дає домашнє завдання затролити Макса Кідрука. Батько трьох хлопчиків, на життя заробляє журналістикою. Статті пише на ноуті, на задньому сидінні в трамваї №3, від кінцевої до кінцевої (див. пункт про трьох хлопчиків). Провів безліч поетичних і прозаїчних фестивалів, виступів, вертепів у найнесподіваніших місцях, від Порохової вежі у Львові до кухні батальйону „Айдар”. Залучає своїх студентів та дружину (правда ж не дивно, що теж письменницю) до електронного книговидання. Видав першу українську книжку з розгалуженим сюжетом. Першу книжку з гіперлінками – „вписану в Інтернет”, перший мережевий детектив, де герой розслідує всі справи, не вимикаючи комп’ютера. Передбачив другий Майдан і його перемогу у художньому творі за два роки до подій. Науковець, розробник кількох методів контекстного аналізу в етіх ваших інтернетах. Розумник.
3. Вітрувіанська людина. Поетка, прозаїк, кінорежисер, автор слів до пісень, кліпмейкер, акторка кіно тощо. Позаздрив би і Леонардо. Кілька років тому разом з чоловіком (правда ж не дивно, що також письменником) переїхали жити в село на Поліссі в порядку дауншифтингу. Навчилася косити траву й теревенити з сусідками через паркан. Написала три книжки прози, ще більше поетичних. Об’їхала з презентаціями всю Україну. Зняла кілька короткометражних фільмів. Зняла кліп для української виконавиці, в якому примусила дві сотні жінок, включаючи Руслану Писанку, Марічку Бурмаку й Олену Вінницьку, ходити строєм в коронах. Знімалася в фільмі про Фанні Каплан, грала якусь рум’янощоку каторжанку. Провела чоловіка на війну піснею, яку співали з усіх телевізорів, радіо й електропрасок сестри Тельнюк та новинні тележурналісти. Їздила до чоловіка на війну знімати документальний фільм про війну. Дочекалася чоловіка з війни. Ростить сина, який під час якогось її поетичного туру, поки мама читала вірші на сцені, попросив у тьоті поруч папір та ручку й став писати верлібри. Красуня.
4. Він написав всього одну книжку повістей і розхотів бути письменником. Пішов у журналістику, потім в смотрящі за журналістами – довгі роки працював на сайті медіа критики й критикував те, що журналістикою не є за визначенням, вирішив, що треба правильних журналістів ростити зі школи, переїхав до Львова й пішов у викладачі. Власник сайту-літмайстерні, де перезнайомились багато хто з сучасних авторів. Кинув сайт, переїхав жити у живий журнал, поки його ще не викупили москалі, був активним блогером, адептом фофудьї, противсіхом, борцем з зубною пастою російського виробництва і зачинателем багатьох громадських ініціатив. Остання перемога – примусив торговців квітами на Стрийській у Львові не заступати за тонку жовту лінію на хіднику. Має трьох дітей і дві такси. В носі мав усіх, хто щось має до батьківських блогів про школи, дитсадки, батьківські збори й смішні дитячі фрази. Азартний рибалка, що виріс на Дніпрі в Дніпрі (це не тавтологія, це річка й місто, дякуйте меру Філатову), і лише потім переїхав до Львова, коли вирішив, що краще бути українцем і ростити українських дітей, що в Дніпрі-на-Дніпрі й досі проблемно, а в нульові було практично неможливо. Не вміє їздити на велосипеді, лається з маршрутниками, думаю, що теж переможе. Розумник.
5. Музиканти, які влаштовували з нею імпрези, кажуть, що коли вона читає свої вірші під їхню музику, можна відпускати басиста й ударника покурити, бо її вірші качають зал, як ритм-секція. На ній якнайкраще справдився мій давній проноз, що коли в двотисячників заведуться дітлахи, на нас чекає розквіт дитячої літератури. Бо вона не тільки пише віршики й казочки для своїх дітей, але й викладає у геть неформальній школі для дітей своїх друзів та знайомих. Мені здається, якщо вашій дитині викладає мову й літературу поетка, – це найкраще, що могло трапитися з дитиною в школі. У 2014, коли на її чоловіка, одного з лідерів Автомайдану, беркути влаштували засідку в Лабораторному провулку, його сильно побили, кинули за ґрати, а їхню машину просто розгромили, вона видала збірку своїх дорослих віршів і принесла йому в Солом’янський суд, де судили автомайданівців, її сигнальний екземпляр. Бо повинна ж бути в житті й світла смуга. Її друзі-поети між тим проводили читання під воротами Лук’янівського СІЗО й вимагали, щоб їх усіх підсадили в камеру до автомайданівців, чим паралізували на день роботу уславленого пенітенціарного закладу України. Чоловіка випустили, ледь втік Янукович, і тепер він торгує електромобілями. Тож коли ви читаєте, що і Україні один з найбільших приростів імпорту цих несмердючих машин – знайте кому дякувати. Гроші за продаж своєї збірки віршів подарувала іншій поетці. Та теж видала збірку й прибуток передарувала наступній. Цей поетичний перпетумм мобіле прокрутився чотири рази, перш ніж почалася війна і всі гроші передали на волонтерський госпіталь. Красуня.
6. Золотий письменник України. Так в нас називають авторів з сумарними накладами книжок більше 100 тис. Єдиний автор, якому якось вдалося зацікавити тисячі молодих фанатів, усі інші „золоті автори” писали свої бестселери геть для інших вікових категорій, скажімо чесно – для пенсіонерів. Щоб стати українським письменником, відмовився від наукової кар’єри в Стокгольмському університеті, де вивчав три де моделювання й навіть написав підручник з цієї дисципліни. Починав як автор тревелогів, об’їхав у мандрах всю Америку, не всю Африку, дістався навіть острова Пасхи посеред Тихого океану й зробив там татуювання мертвою мовою (давні пасханці незалежно від решти світу винайшли своє письмо, усі носії якого померли під час епідемії віспи при переселенні на інші острови). Втратив весь запас експедиційних трусів, коли намагався випрати їх за бортом на ходу моторного човна в Озері Тітікака, як радив у книжці один український мариніст. Коли набридло мандрувати, вдало перекваліфікувався в автора технотрилерів. Чи не єдиний український письменник, на зустрічі з яким під час гастрольних турів продають квитки, як на якогось Вакарчука. Незмінний взірець для багатьох молодших авторів, який вони уявляють при слові „успішний письменник”. Натхненник і учасник багатьох громадських акцій, задля деяких навіть довелося літати в Нову Зеландію відрізати (закреслено) переможцю конкурсу на місцевому радіо, який виграв у вікторину українську дружину. Цього року одружився. (Як і багато інших молодих авторів та авторок, цей сучукрліт поламався, несіть наступний). Розумник.
Я міг би продовжувати, але мені здається, поки досить. Відгадайте поки цих. Про те, що двотисячники занадто критичні до своїх здобутків можна зробити висновок і зі згаданих прикладів. Про те, що майбутнє вже настало і належить їм (вже ширше, як отому важко виокремлюваному поколінню, яке приходить до влади) напишу якось іншим разом, якщо вгадаєте цих шістьох.