Кавказ із його мальовничою природою, багатим історичним та культурним спадком завжди приваблював і зачаровував мандрівників. Анна-Лена Лаурен, однак, багато подорожувала ним не для того, щоб захоплюватися краєвидами, а щоб викрити випадки порушення прав людини та корупцію. Тиждень розпитував журналістку й письменницю про її враження від загадкового регіону, коли вона відвідала Україну, щоб презентувати свою книжку «У горах всі рівні» в київській та львівській Книгарнях «Є».
Читайте також: Росія боїться рекрутів з Північного Кавказу
У. Т.: Чи важко було привернути увагу фінської публіки до Кавказу?
– Цей регіон настільки незнаний моїм співвітчизникам! Коли я була кореспондентом фінської громадської телерадіомовної компанії YLE, колеги сміялися з мене, бо я завжди хотіла відвідувати ці невідомі маленькі республіки з дивними назвами, про які ніхто нічого не чув. Та, на щастя, в мене був дуже добрий шеф, який розумів, наскільки важливо для нас висвітлювати те, що відбувається в одному з найпроблемніших регіонів Росії. Отже, як такого інтересу до Кавказу у Фінляндії немає, але якщо ви напишете про нього в певний спосіб, то люди зацікавляться. Ви маєте відкрити його для них. Саме це я і намагаюся робити.
У. Т.: Здається, що кавказці за своєю емоційністю протилежні людям із нордичних країн. Чи складно було працювати з ними?
– Те, що я була абсолютною незнайомкою і чужинкою, зробило мою роботу набагато легшою, адже люди відкриваються. Для них було абсолютно природно те, що я іноземка. Я інакше розмовляю, інакше вдягаюся, я жінка і подорожую сама. І вони довіряли мені. Отже, працювати було легше, ніж в інших частинах Росії.
У. Т.: Чи вірите ви в емансипацію кавказьких жінок?
– У багатьох культурах цих країв вони насправді дуже сильні. Освічені, говорять із вами, не надягають хіджабу (зазвичай це роблять тільки ваххабітки). Традиційно, звісно, тут чоловіки важливіші, але на практиці це не завжди так. Жінки на Кавказі не бояться говорити вголос. Наприклад, у Чечні мені було набагато легше інтерв’ювати саме їх. Вони більш відкриті й краще розмовляють. Утім, повертаючись до вашого запитання, я відповіла б «ні». Думаю, що Росія – загалом не дуже емансипована країна. А Кавказ набагато традиційніший, консервативніший. Там немає феміністичного руху. Але тамтешні жінки мають так багато проблем, що для них було розкішшю говорити про емансипацію.
У. Т.: Багато хто в Чечні, здається, поважав Рамзана Кадирова за місцеву стабільність. Чи це все ще так?
– Коли я працювала над цією книжкою – у 2008–2009 роках, – так і було. Багато років після війни люди в республіці були щасливі просто тому, що вона скінчилася. Але відтоді ситуація змінюється. Як і всюди на Кавказі, там дуже рівне суспільство. Жодна людина не є краща за іншу. Повагу треба заробити. Рамзан Кадиров править Чечнею як своєю вотчиною, але цей механізм уже не спрацьовує. Навіть зараз можна побачити протести. Поки вони не відкриті, але такими стануть. Він дедалі більше розчаровуватиме людей. Тому я дуже стурбована Чечнею, є багато знаків, що ситуація погіршується, а Кадиров не зможе з цим упоратися. Він знає тільки силу, але чеченці не знають страху. Він має вести дискусію.
Читайте також: Танці на цвинтарі
У. Т.: Побутує думка, що тільки така авторитарна особистість, як Міхаіл Саакашвілі, могла втілити в життя реформи й побороти корупцію у Грузії. Чи ви згодні?
– Певний час він мусив так поводитися. Але тепер цьому немає жодного виправдання. Його тенденції до авторитаризму непокоять. Спецслужби прослуховують телефони опозиціонерів та журналістів, залякують їх. І це дуже прикро, бо Саакашвілі зробив багато доброго для Грузії. А тепер він сам повертається до авторитарних методів, які відкидав 2003 року.
У. Т.: У кавказьких конфліктах іноді майже неможливо визначити, хто правий, а хто винний, хто агресор, а хто жертва. Обидві сторони можуть бути частково відповідальні. Як ви для себе вирішили цю дилему?
– Намагаюся вислухати обидві сторони, це найважливіше. Як журналіст, ви повинні завжди усвідомлювати, що бути цілковито об’єктивним неможливо. У своїй книжці я висловлюю багато симпатії до кавказьких народів, адже вони так постраждали від Радянського Союзу та Російської імперії. Я не хочу сказати, що якби не Росія, то в регіоні все було б чудово. Вона робила погані речі, але й деякі добрі. На жаль, останні не завжди спрацьовували найефективніше.
Найкращою відповіддю для Кавказу (як і для решти Росії) була б розбудова місцевого громадянського суспільства, верховенства права, демократії. Але нині смішно говорити про такі цінності в цьому куточку земної кулі. Поки Москва призначає керівників республік, нічого на краще не зміниться, тому що в цих краях повагу треба заробити. Люди не поважають призначенців. Також потрібні справжні інвестиції, щоб побороти бідність.
У. Т.: Чи підтримуєте ви зв’язок із тими, хто допомагав вам на Кавказі? Чи мали вони проблеми через співпрацю з вами?
– Це надзвичайно сміливі люди. Вони робили для мене все, що могли, ризикували своїм життям, а я усвідомлювала це тільки згодом. Я телефоную їм, ми розмовляємо. Знаю, що принаймні дехто з них мав негаразди. Але вони не нарікають, бо в кавказьких культурах ніколи не скаржаться гостеві. Тому я дуже поважаю їх. Іноді мені кажуть: «Ви така хоробра, що поїхали туди». Та я завжди відповідаю: «Хоробрі ті люди, адже вони там залишаються».
Читайте також: Республіка Кадирова