Ох, це просто проза життя. З часу мого виходу на пенсію літо перестало асоціюватися для мене з вакаціями і прагненням утечі від монотонності повсякдення. Я можу сам собі визначити, що матиму канікули, довільної пори року, і мене нічого не пов’язує з загальноприйнятими шаблонами поділу року на періоди праці та відпочинку від неї. Проте десятиріччя суспільного тренінгу починаючи від дитячого садка, а потім у школі, університеті й протягом довгих років праці виробили в мене рефлекс, що ось літо, пора вакацій, а отже, можна дозволити собі життя поза межами усталених звичок. Літо, а з ним і вакації, закінчуються, і ми повертаємося до щоденних прозаїчних дій, але все-таки маємо змогу виконувати деякі з них як ритуали, що їх свідомо вписуємо в ритм нашого повсякденного існування.
Читайте також: Ох, та культура!
Я усвідомив це дуже виразно, коли три місяці тому в моєму житті з’явилося цуценя англійського спрингер-спанієля. Яра, бо саме так називають це створіння, — подарунок моєї доньки (та вважала, що собака ідеально заповнить мій незайнятий час, та ще й стане моїм найщирішим товаришем у прогулянках уздовж берега озера Онтаріо). Оля так немов віддячила за мій подарунок 28 років тому, коли я купив їй цуцика, теж англійського спрингер-спанієля з назвиськами Лата, Батяр і Махно. Оля була десятирічною єдиною дитиною, і я вважав, що наявність пса в домі буде корисна в процесі її виховання. Що було згодом — то вже тема цілої книжки, але лишається факт, що тепер настала моя черга. Не треба нікого переконувати, що поява Яри змінила не тільки наше помешкання, а й ритм мого дня. Я швидко засвоїв ритм, що узгоджується з пульсом життя малої тваринки. Прокидаюсь о 6:30, одразу 10-хвилинна прогулянка на газоні коло будинку, собачий сніданок, моя кава лате «IlIy» і перегляд новин (BBC, Sky News, France International). Швидкий перегляд фейсбуку та електронної пошти — і о 8:30 понад годинна прогулянка до парку над озером, а там і метання палички, і щоденне тренування собачих здібностей. Наприкінці прогулянки — найбільша радість: розкошування у високих травах, де Яра відкриває свій інстинкт мисливського собаки. Повертаємось додому, і пес після хвилинки ігор засинає на добрі дві години, а я маю час для себе.
О 12:30 і собачий, і мій обід, а потім кожен робить те, що повинен: пес бавиться, підгризає ніжки столу, вряди-годи дрімає, а я знову маю час для себе і родини. О 17:30 Яра з’їдає свою вечерю, одразу після неї і ми, а перед сьомою годиною — знову довга прогулянка до парку. О восьмій годині ми вже вдома і тішимося спільним родинним життям до 21:30, коли Яра засинає мало не стоячи, а отже можна занести її лігво до кухні, зачинити невеликі ворітця, погасити світло на долішньому поверсі й перенести наступну частину нашого вечора на горішній поверх, де містяться наш кабінет і спальня і де Яра не буває. О 22:00 я вже в ліжку, де годину читаю: трохи преси (Financial Times, The Economist, The New Yorker), фрагменти книжки, яку читаю цієї пори, і, залежно від настрою, поезію. Щоденне читання — ще один ритуал, який я виконую з насолодою. Уповільнення, якого вимагає читання, допомагає мені зосередитись, а слова, прочитані рядок за рядком, осідають у пам’яті й відкривають переді мною широкий світ думки.
1500 років тому святий Бенедикт із Нурсії, відлюдник, чернець і абат, якого вважають духовним батьком усіх ченців західного християнства, створив систему організації монастирського життя, відому як бенедиктинський статут. Статут святого Бенедикта і донині вважається класичним текстом духовної літератури. Цей відлюдник у своїх текстах переконував провадити врівноважене життя, наповнене точно визначеними щоденними ритуалами. День поділяють на час молитви, праці й навчання, завдяки чому з часом можна було сформувати цілком зрілу особистість, яка дотримується такого чернечого розпорядку.
Читайте також: Дилема
Хоча я аж ніяк не пов’язаний із суворістю чернечого життя, статут святого Бенедикта віддавна цікавив мене. Надто його частина, присвячена вірі у велику силу та цінність ритуалів, щоденних дій, насичених багатством значень. У різні періоди мого життя я виконував різні ритуали, але за ними завжди стояло прагнення доступитися до глибшого сенсу нашого існування, його духовного виміру. Деякі ритуали прості, ба навіть видаються банальними, скажімо щоденна ранкова кава, приготована завжди в один спосіб і спожита щодня тієї самої години. Це мить, коли ще хвилинку можна дослухатися до дедалі тихішого шепоту нашого неусвідомленого, що тікає разом зі ще не зафіксованими в пам’яті сновиддями. Дотримання повторюваних ритуалів впроваджує в наше знервоване існування порядок, надто за часів непевності й хаосу. Але ритуали ще дають змогу привернути нашу увагу до «ТЕПЕР», миті, у якій, власне, перебуваємо, і зрозуміти, що наш життєвий досвід іде вздовж лінії, що є ненастанним увічненням добра і зла. Нам не завжди вдається бути на доброму боці тієї лінії, але ми завжди можемо знайти притулок у ритуалах, що допомагають нам відчути метафізику повсякденного життя.