“Знакова”, “історична”, “грандіозна” – можливо. Та у співвідношенні до неї уваги медіа, ця церемонія, напевне, найменш важлива подія, яку мені коли-небуть доводилося висвітлювати. А ще – привід підняти улюблену тему: ритуальні заходи яскраві насамперед на телеекранах, а медіа таки перебільшують масштаб події. Треба ж якось виправдати своє перебування на місці.
Звісно, люди на церемонію прийшли. “Тисячі”, – зазначають медіа. Та для ходи, що розтягнулася на кілька кілометрів це не так вже й багато. Найбільше серед глядачів ветеранів воєн, молодих консерваторів та японських туристів. Ритуал дійсно цікавий: з політиків востаннє з такими почестями ховали Вінстона Черчіля – аж в 1965-му. Серед санованих осіб – королеву-мати й принцесу Діану. Якби не справді масове прощання з останньою, то не було б приводу говорити, що Лондон на час похорону Тетчер не завмер, а вся церемонія не нагадувала прощання нації з улюбленим/шанованим лідером.
На вузьких вуличках, що петляють довкола дороги, якою рухався кортеж, були охочі не так побачити на власні очі, як сфотографувати його для Фейсбуку чи Інстаграму. Це переважно працівники офісів, розсташованих уздовж, чи відвідувачі кав'ярень. Трохи більше народу перед собором Святого Павла, де проходила панахида.
“У Лондоні безпрецендентна охорона, на вулицях 4 тисячі поліцейських”. Хіба може бути інакше, якщо в одному місці зібралися перші особи держави, в тому числі королівська сім'я, увесь Кабінет міністрів та лідери опозиції? ”2000 запрошених з усього світу”. Саме стільки, адже собор може вмістити до 2300. Із зірок світового масштабу – ведучий популярного автомобільного шоу “”Top Gear” Джеремі Кларксон та друг-сім'ї та композитор Анрю Ллойд Вебер. Серед чинних лідерів держав хіба прем'єр-міністр Канади. Інакше й бути не мого, адже Канада колишня частина Британської імперії. Замість заявлених у пресі Обами та Буша-старшого, екс-держсекретарі Кіссінджер та Бейкер а ще останній білий президент ПАР. Та хіба говоритимуть в ефірі, чи достатньо статусні закордонні гості, коли глядач хоче “свята”, а також пересвідчитися, що витрачає свій час на перегляд чогось важливого.
Та чи відбувається щось справді важливе? Так, похорони церемоніальні й “історичні”. Щоб це не значило? Звісно, уздовж процесії розставлені усі можливі телекамери, телевізійні крани й тарілки “Бі-Бі-Сі”, Sky News та решти каналів, яких в Лондоні чимало. Відвовідно чим більше каналів транслюють подію, тим знаковішою вона видається.
Звісно, виглядає все картинно: валійська гвардія у червоних мундирах і довжелезних шапках, констеблі у пластикових головних уборах й атласних рукавичках, ветерани – при медалях. Зйомка з-під куполу собору Святого Павла справляє враження. Та чи справа у Тетчер? Змоймка з-під куполу собору Святого Павла завжди видовищна.
Мені надто не хочеться діставити з наплічника фотоапарат і камеру. Я добре знаю, як печально і трагічно виглядатиме фото приспущеного біло-червоний англійський прапор на тлі каплиці. Воно може символізувати жалобу. Крупний кадр обліплених медалями грудей ветеранів говоритиме про такі важливі для Тетчер воєнну відвагу і дух перемоги. Зображення констеблів у парадній уніформі нагадають, наприклад, про британське уміння берегти традиції. Один з небагатьох загорнутий у британський прапор хлопець, що захоплюється Залізною леді – про патріотизм. Його опонент з червоним ірокезом – про те, наскільки Тетчер розділила суспільство. Звісно, все це я сфотографувала. Наскільки такі фото передають реальність? Якщо відійти хоча б на десять, а то й п'ять метрів від вулиці, якщо не бути в першому ряду – “атмосфери жалоби” немає. Вона лише там, де стоять відекамери.
До речі, британці, які заздадегідь зверталися до поліції, щоб перепитати, чи немає якихось засторог щодо проведення демонстрацій під час похорону, знайшли цікавий і доречний спосіб протестувати. Замість “танцювати на могилі” група людей прийшли вшанувати пам'ять тих “хто постраждав і загинув” під час правління Тетчер. Тоді як молодь, що не пам'ятає вісімдесяті – “вшанувати власне втрачене покоління, чию країну Залізна леді перетворила на державу для багатіїв”.
Однак, телевізійна трансляція вимагає ефектних зображень й гострих емоцій. Більшість опонентів Маргарет – статечні громадяни не задоволені її політикою, котрі демонструють свій протест тим, що не прийшли на церемонію. Та в кадрі світових каналів дивакуватий хлопець з веселковим прапором, який нагадує про переслідування геїв.
А що робити, коли ЗМІ ще й зобов'язані вести “Твіттер-трансляцію”? Хіби тисячі найкращих журналістів Великої Британії, що зібралися на одній вулиці, не знайдуть цікавої історії, гідної світового розголосу? Тож центральні сайти транслюють на весь світ новини на кшталт: “45-літній ім'ярек із Саффолку вдягнув маску Гая Фокса”. Ретвітять повідомлення не дуже відомого журналіста А.про те, що той зустрів у метро дуже відомого журналіста-класика Б. , котрий назвав церемонію “відмінною.” Ще б пак? Усі деталі панахиди обговорили п'ять років тому, а сценарій – які вірші читати і яку музику грати – написала сама Тетчер, котра двадцять років тому пішла з великої політики, а десять років тому вже була не в стані спілкуватися з пресою.
Звісно, розповідати про саму церемонію можна безкінечно. Британська преса була щедрою на інформацію. Тож, я мала нагоду прочитати напередодні біографії усіх військових, які несли труну. Могла занотувати зауваження біографа Маргарет Тетчер, які роз'яснили символізм кожного рядка поезій, що прозвучали на час панихиди. Зрозуміла візуальну різницю між державним та церемоніальним похороном. В одному випадку кіннота “королівська військово-морська”, в іншому “артилерійська”. Вивчила деталізований бюджет похорон, який обійшовся у 10 мільйонів фунтів, а також дізналася, що за витрачені гроші кожен лондонець міг отримати по дві пляшки молока, а мешканець Фолклендських островів тричі злітати в Лондон і повернутися. Все це цікаво, пізнавально, але чи варто перших шпальт?
З вулиці, де щойно проходив катафалк, зайшла в кав'ярню з інтернетом, щоб переглянути трансляцію Бі-Бі-Сі. Вкотре зрозуміла, що телевізійни монтаж – велика справа. Чоловіча сльоза міністра фінансів буде на перших шпальтах наступного дня. Найбільше на те, що відбувалося за вікном нагадувало включення журналістки з площі перед собором Святого Павла, що розповідає про “історичну подію” на тлі прибиральників машин, що відмивають асфальт після кінної процесії.