Normal
0
false
false
false
MicrosoftInternetExplorer4
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}
Основна маса учасників народних гулянь – іноземні туристи та молодь. Це й не дивно, в Берліні, попри урочистості, робочий день. Берлінці віддали перевагу перегляду святкувань по телевізору, адже всі телеканали, включаючи CNN та BBC, транслювали їх наживо. А славнозвісну інсталяцію з кісточок доміно, падінням яких мало закінчитися свято, вони оглянули напередодні, у вихідні. Тоді корінних берлінців легко можна було виокремити з юрби туристів за наявністю у них велосипедів, дитячих візочків та собак.
Єдине місце, де чисельність берлінців явно переважала туристів та закордонних журналістів, – міст Борнхолмер. 9 листопада 1989 року під натиском натовпу тут упав перший величезний шматок стіни й мешканці Східного Берліна велелюдним потоком перейшли в західну частину міста. Тепер городяни зібралися, щоб побачити на власні очі канцлера Німеччини Ангелу Меркель, екс-президента Польщі Леха Валенсу та останнього чільника СРСР Міхаіла Ґорбачова. Генсека ЦК КПРС у Німеччині вважають героєм і власне йому приписують найбільшу заслугу в справі об’єднання двох країн. «Я дуже засмучена, що не почула Ґорбі, – скаржиться фрау Інгред. – Прийшла сюди заради нього, та навіть не змогла роздивитися його обличчя, бо він ішов під парасолькою».
Та не для всіх, навіть східних берлінців, це свято є аж таким важливим. Гід Музею штазі Барбара Тім, яка брала активну участь у демонстраціях 1989-1990 років, є членом громадської організації, що відстояла архіви Міністерства безпеки НДР від знищення та добивалася їх відкритості, вважає 9 листопада просто черговою красивою датою. «Звісно, те, що 9 листопада впала стіна – добре. Але для мене це конкретне число не надто важливе. Набагато важливіші події, які передували цьому. Зокрема виступ Міхаіла Ґорбачова в жовтні 1989 року на святкуванні 40-річчя НДР чи демонстрація в Лейпцигу 4 листопада того ж року. Тоді люди добилися свободи зібрання, свободи слова», – каже Барбара.
Попри весь глибокий і важливий геополітичний сенс ювілейної дати, більшість берлінців намагається ухилитися від відповідей на запитання: «Що для вас особисто означає падіння стіни?» та «Як ви відзначатимете цей день?» Причини такого відвертого небажання говорити про свої власні відчуття лежать насамперед у побутових проблемах, які виникають через різницю в мисленні та стереотипах людей, вихованих у різних системах цінностей.
«Коли було розбито мур, у стані ейфорійного сп’яніння ми (західні та східні німці. – Ред.) кинулися назустріч одне одному. Проте дуже швидко настало похмілля й усі зрозуміли, що ми різні. Лише нові покоління, котрі не мислитимуть категоріями двох Німеччин, можуть стерти з пам’яті нації цю різницю», – стверджує німецький журналіст Томас Франке.
Крістоф Декер, начальник відділу будівництва Управління адміністрації Берліна з питань охорони здоров’я, довкілля та захисту прав споживачів, цю різницю описує через анекдотичні ситуації, попередньо обов’язково зазначаючи, що узагальнювати ці жартівливі випадки не потрібно: «Маляр, виходець зі сходу, коли в нього закінчується фарба, йде з роботи додому. А маляр, виходець із заходу, не йде. Чому? В нього просто не може статися такого, щоб посеред робочого дня закінчилася фарба».
Декер народився в Західному Берліні. 1961 року, коли зводили мур, 12-річний Крістоф відпочивав у Баварії. «Як почув, що Берлін оточили стіною, з дитячою безпосередністю навіть зрадів, адже тоді мій відпочинок мав би продовжитися», – згадує Декер. «Звісно, стіна ускладнювала життя, – вже серйозніше каже він. – У Східній Німеччині в нашої родини залишилося багато родичів, яких ми не мали можливості вільно відвідувати. Однак це було не через існування муру як такого, а з причини того, що ми, по суті, жили в різних державах. Щодо самої стіни, то вона радше слугувала місцевою атракцією, яку доводилося показувати всім гостям. Вважали, якщо ти побував у Берліні й не побачив стіни, значить ти нічого не побачив».
Падіння муру для Декера стало як радістю, так і проблемою. На той час він уже обіймав аналогічну теперішній посаду в адміністрації Західного Берліна. Тож добре відчув на власному досвіді, що на практиці означало об’єднання двох частин одного міста. «Фактично за одну ніч ми стали відповідальними не за пів-Берліна, а за весь. А це було дуже складно, адже навантаження зросло вдвічі й навіть більше, зважаючи на те, що Східний Берлін був у набагато гіршому стані, ніж Західний, – розповідає Декер. – На відновлення Східного Берліна кидали величезні кошти – по 700 млн дойчмарок щороку. Й лише 5 років тому цей потік грошей почав потроху скорочуватися. Зараз нам виділяють €33 млн, що можна прирівняти до 70 млн уже колишніх дойчмарок».
Проблема фінансування двох частин міста теж є однією з причин, які заважають західним і східним німцям зблизитися. «Досить відбудовувати Схід, бо пора вже відбудовувати Захід», – говорять західні німці, щойно мова заходить про фінансування. Крім цього, й досі збереглася різниця в доходах. Рівень безробіття в Східному Берліні 15%, у Західному – 5%. Ще якихось два роки тому закон передбачав, що гонорари адвокатів, які працюють у західній частині міста мають бути вищими за гонорари їхніх колег, які працюють у східній частині. Досі ще є різниця в страхових зборах, у сплаті за оренду нерухомості тощо. Навіть у побуті відчувається багато деталей, які щоразу нагадують про поділ на Захід і Схід. Наприклад, посилки, які надсилають із заходу на схід країни й сьогодні називають у розмові вест-пакетами.
«Має ще пройти щонайменше 20 років, аби німці нарешті стали однією нацією. Бо мур залишився в головах, і саме в розмовах з берлінцями це найпомітніше: в західних та східних німців різне розуміння деяких понять, у них різна ментальність. Багато мешканців Східного Берліна й далі живуть у колишньому оточенні, вони відчувають психологічний біль від того, що не можуть звикнути до змін, – пояснює Декер. – Водночас мешканці Західного Берліна часом відчувають образу. Є такий жарт: різниця між Західною та Східною Німеччинами все більше стирається. Визначити її можна хіба за станом доріг – у колишній НДР вони зараз кращі, ніж у ФРН».
Однак упевненість у тому, що німці скоро знову стануть однією нацією, а Берлін у розмовах його мешканців не ділитимуть на східний і західний, таки є. «Маємо спільну культуру, яку однаково знають і цінують як західні, так і східні німці, – каже Декер. – Дуже тішить, що в НДР, де нівелювали особистість та обмежували свободи людей, саме національну культуру – музику, літературу, театр – берегли й поважали. Ми навіть жартуємо, що Берлін тепер найкультурніша столиця в Європі – у нас є дві опери, два історичні музеї тощо»