В основу твору покладено відомий мало не кожному сюжет міфа про Нарциса, найширше розповсюджений у літературному переказі давньоримського поета Овідія під назвою «Метаморфози». В колі давніх українських авторів цей образ теж використовували, зокрема Стефан Яворський. Але Сковорода з властивим йому тяжінням до парадоксальності звертається до цієї фігури задля поступового занурення в амбівалентність. З одного боку, з метою показати неабияку прив’язаність людини до матеріального виміру, а з другого — наголошуючи на здатності зважати на невидимі причини, що на них тримається людське єство.
На перший погляд, таємниця самопізнання зводиться до цілком тривіальної думки: в пізнанні ми прагнемо чогось відомого, хоча, певна річ, і не проясненого до кінця. Саме такими ми собі й бачимося. Юний Нарцис до нестями закохується у власне відображення в воді, позаяк помічає на тлі невідомого довкілля дещо примарно знайоме й близьке — себе. Бо «хіба ж можна закохатися в невідоме?» — риторично запитує Сковорода.
Читайте також: Заселення українцями Донщини наприкінці XVIII – початку XIX століть
Та геть недостатньо виявляти прихильність і до чогось знайомого. Натомість важливо випробувати себе, намагатися зрозуміти, якої ваги набуває ця приязність. Любов, нехай вона часом і скерована на себе, дає змогу запіклуватися собою. Втім, турбота про себе зовсім не зупиняється на самолюбному вдоволенні. Абриси власної подоби є тільки натяком, адже якщо до неї неухильно прив’язуватися — вона щонайдужче нагадуватиме тінь, ніщо, пустóту. Сковорода привчає до думки, що погляд на себе схожий на заглядання у Безодню. Точно так само варто вглядатися в обличчя кожної людини, а отже, і судити про неї не за зовнішніми рисами, а за порухами її Серця, визначаючи, яким воно є — вовчим чи сонячним. «Плоть ничтоже, дух животворить!». Слідування цій формулі передбачає розкриття в собі справжнього, а не порожнього Сонця.
Авжеж, пізнання себе й віднаходження людини є тотожними актами. Знати своє тіло ще не означає цілковито усвідомлювати себе. Або, як жартує Сковорода: зазвичай бачать хвіст, а не голову. Око, вухо, язик, п’ята тощо — вся наша тілесність ніколи не діє самочинно. Її паном є думка. Мисль пролягає через осередок Серця — центральну точку людини. Сердечна глибочина вирує помислами, відкриваючи шлях до вічного блаженства в жаданій істині. Щоправда, для цього потрібні зовсім інші непорожні очі, здатні помічати невидиме. Тому кожна людина ніби складається з двох частин. Одна нагадує привида, такого собі тілесного боввана. Друга ж є істинною людиною.
Одначе не лише в людині, а в будь-якій тварності міститься згадана невидимість. Водночас усяка істота прив’язана до видимості. Остання так застилає погляд, що вже не до прихованої істини. Людство, каже наш мислитель, надмірно захопилося багатогранністю Коперникових світів, а відтак істину зовнішню визнає за універсальну і єдино можливу. Та скільки не ходи тими світами, як їх не вимірюй, повсякчас наштовхуватимешся на пустку. Мандрівець такого штибу видається безголовим, оскільки не годен пуститися в мандри безоднями Серця. Вочевидь, скільки не блукай поміж стінами храму, а не дізнавшися сакрального призначення, ніколи не зможеш здійснити жертвоприношення. Сповнене думок Серце — як живильна вода в посудині. Як день не існує без ночі, як розуміння білизни не виникає без чорноти, а смаку нема без розрізнення гіркоти й солодкості, так і думка та тіло залежать одне від одного. Через це Сковорода і називає істинну людину Богом.
Читайте також: Григорій Сковорода у Таганрозі
Цією тезою прочиняються двері до містицизму Сковороди. Особливо коли він каже: сутність перебуває в Серці на кшталт того, як насінина містить можливість паростка. Коли колос згниває, зерно, потрапляючи в землю, випускає невидиму силу, щойно прийде для того слушний час. Так і Серце є прообразом людини. Зла людина губить, втрачає Серце, себто направду не існує. Людина — це маленький внутрішній світик, але відкритий до великого Божого світу. Закрившись у самій собі, вона присипляє думку, втрачаючи здатність до пробудження. Заснувши, бачитимеш лише тлін і прах, не знатимеш анічого, крім свого тілесного серця, а істинного й сокровенного так і не пізнáєш. Звідси випливає, що світ складається з двох Натур — видимої і невидимої. Перша тварна, тоді як друга божественна. Подібно до німецьких містиків Сковорода говорить про Божу Іскру, що падає в темну безодню Серця, запалюючи його. А палаюче серце є бароковим символом любові.
Тілесна людина, якщо вона, звісно, не хоче залишатися у незнанні, як в’язні у темниці, потребує другого народження — того, що настає внаслідок пізнання себе. Неможливо жити на пів серця, бо в затхлій вологості безсердечності іскра вовіки не спалахне. Сковорода вчить нас бути друзями самим собі, бо тільки так удасться народити в собі нову людину, яка, на відміну від тілесної подоби, ніколи не помирає. Та чи випадало нам, вічно заклопотаним і полоненим повсякденністю індивідам, бодай раз зустріти Істинну Людину? В неї неможливо не закохатися.