Вацлав Гавел
За часів Гавела (1990–2003) Празький град справді був однією з кількох інституцій, звідки реально впливали на міжнародні західні організації, щоб вони відкрилися для нових членів із колишнього радянського блоку, а кордони Заходу посунулися щонайдалі у східному напрямку. Цей гавелівський принцип підтримував і тодішній чеський уряд на чолі з прем’єром Вацлавом Клаусом. Однак про Україну в цьому контексті ніхто особливо не замислювався. Від розпаду Радянського Союзу аж до Помаранчевої революції, яка відбулася майже через два роки після того, як Гавел пішов із посади президента, на Україну дивилися зовсім інакше, ніж нині.
Із секретних дипломатичних матеріалів, які потрапили мені до рук під час роботи над політичною біографією Гавела, достеменно відомо, що в 1990-х роках держави – члени НАТО й новоспечені кандидати на членство із Центральної Європи мали серйозні сумніви: чи може Україна взагалі не розпастися? «Це в наших-таки інтересах, щоб Україна якомога довше залишалася самостійною, суверенною державою», – казав, наприклад, на внутрішньовідомчій нараді Міністерства закордонних справ один високопосадовець восени 1996 року. У цей самий час канадський посол при НАТО заявляє чехам: «Росіяни не вірять, що українську незалежність удасться втримати довго, вважають це перехідним явищем». І додає, що з погляду Заходу незалежна Україна, навпаки, є «надзвичайно важливою». На думку канадця, проблема в тому, що сам Київ іще не розуміє до пуття, чого хоче.
Це також було однією із причин, чому в 1990-х роках Гавел у питанні Східної Європи переймався насамперед Росією. Під час своєї першої зустрічі з Біллом Клінтоном у 1993-му, коли потрібно було заручитися підтримкою нового американського президента щодо відкриття НАТО для вступу кандидатів із Центральної Європи, він буквально пропонував свою країну як зразок і маяк для росіян. Мовляв, якщо ті побачать, що прагнення провести реформи й трансформувати країну виправдовують себе, їхні демократи будуть набагато більш упевнені в собі, просуваючи такі болючі зміни. Гавел був переконаний, що для успішності трансформацій чеської системи необхідно перестрахуватись і вступити в Альянс.
Читайте також: Люстрація по-чеськи
Коли в 1997 році лави НАТО і справді поповнили чехи, поляки та угорці, президент Гавел обрав щодо Росії різкішу позицію. Швидше за все, це пов’язано, з одного боку, з тим, що більше не потрібно було рахуватися з русофілами в американських держорганах, а з другого – з обома чеченськими війнами, в яких Москва знову продемонструвала свої старі імперіалістичні нахили. 2001 року в Братиславі Гавел, здається, вперше прочитав свою найбільш антиросійську промову. Насправді предметом цього виступу, який він заздалегідь узгодив із «яструбами» в керівних органах республіки, були держави Балтії, які просили членства в Альянсі. У Братиславі Гавел визначив Захід як простір «між Аляскою з боку західного й Таллінном – зі східного». Тут народилася фраза, яку він потім багато разів використовував: що проблема Росії полягає в невизначеній ідентичності, бо вона й сама не знає, де починається, а де закінчується. Свою невпевненість Москва компенсує «легкою формою імперської риторики національної бундючності». Гавел прямо сказав Росії, що вона не належить до Заходу і що її включення в тамтешні структури порушило б «сучасну структуризацію світу».
Що ж стосується України, то вона, як тоді стверджував чеський президент, бачить своє майбутнє, «очевидно, радше в незалежному статусі» (тобто не чіпаймо її).
У Братиславі Гавел заступався не конкретно за Україну, а за населення колишнього Радянського Союзу загалом і його право самостійно обирати своє майбутнє без наказів із Москви. Тому нинішнє прагнення більшості українців до Заходу він, безперечно, підтримував би. Одначе за часів його президентства Україна ні про що таке навіть не обмовилася.
Вацлав Клаус
Ситуація діаметрально змінилася після Помаранчевої революції, коли всім нарешті стало зрозуміло, що Київ може мати наміри рухатися в бік Заходу. Тоді у Празькому граді сидів консерватор Вацлав Клаус, якому часто приписували русофільство, а дехто з його численних ворогів навіть спекулює, що за прокремлівськими симпатіями тогочасного президента стоять якісь його старі авантюри з КГБ. Ці спекуляції мають своїм підґрунтям реальний факт, що в середині 1980-х років, коли Держбезпека завела на Клауса справу як на ворога, цікавість спецслужб щодо нього не вилилася в арешт чи кримінальний процес. Критики подають це так, ніби він «їм» тоді щось підписав. А оскільки Клауса не знайшлося у списках працівників Чеської державної безпеки, то його зобов’язання має бути в Москві. Одначе автори таких заяв ігнорують факт, що кожне кримінальне провадження, пов’язане з політикою, мало схвалювати політбюро, а в 1986 році, коли з’явилася справа на Клауса, воно вже не було зацікавлене у відкритті нових і нових політичних процесів.
На мою думку, незаперечна симпатія Клауса до Росії та Путіна зумовлена двома чинниками. По-перше, йому, очевидно, імпонує, що навіть у наш час, коли замість політичних діячів значною мірою правлять поліцейські, судді, журналісти і, звичайно ж, брюссельська бюрократія, якомусь політикові вдається реалізувати власні бажання. По-друге, велику роль у формуванні Клаусових поглядів відіграє його алергія на сучасний істеблішмент Європи та США. Останній доволі агресивно запроваджує речі, які викликали б чималий подив у звичайних українців: величезні дотації на так звану зелену енергію, біопальне, обов’язкові квоти для жінок, підтримку гомосексуальних рухів тощо. За останні кілька років Клаус двічі святкував великі інтелектуальні перемоги: по-перше, він передбачив, що євро не вдасться вдало використовувати в економіці; по-друге, сумнівався в моделі «кліматологів» із настанням глобального потепління з вини людей іще до того, як її піддала сумніву сама природа.
Читайте також: Кризовий менеджмент по-кремлівськи
Щодо багатьох питань Клаус «говорить усупереч», і Україна тут не виняток. У досить великому тексті, написаному в середині квітня, він спершу заявляє про 20 років поганого правління в Україні, стверджує, що населення не об’єднує одна, спільна для всіх українська ідентичність, і доходить висновку, що «в теперішньому вигляді Україну зможуть зберегти лише кілька десятиліть мирного розвитку з неамбіційною і мудро веденою закордонною політикою, яка враховуватиме геополітичну ситуацію в країні… Розвитку без будь-якого зовнішнього втручання». Якось один європейський посол, імені якого не називатимемо, у приватній розмові охарактеризував Клауса як надзвичайно інтелігентну людину й чудового аналітика, тільки, мовляв, не розуміє він Клаусової схильності завжди йти на крок далі, ніж допустимо. Точно так було й у цитованому тексті: мовляв, Росія анексувала Крим радше для того, щоб не виявити слабкості, а не тому що він їй потрібен. Проте водночас Клаус стверджує, що великою мірою до теперішньої розрухи в Україні причетне безвідповідальне симпатизування Майданові Євросоюзу і США.
Основна думка його тексту – це здогад, що європейські федералісти використали кризу в Україні для ще більшого зміцнення євроцентризму та формування цілісної закордонної політики Союзу. Ось про це й мова. Той факт, що вперше після закінчення холодної війни в Європі хтось настільки брутально порушує визнані міжнародною спільнотою кордони, для Клауса відіграє куди меншу роль, ніж те, що до України надзвичайно безвідповідально ставиться Брюссель. Тому це вже другий (після Гавела) чеський президент, який вбачає в Україні щось на зразок резервного поля бою для битви, командування якої перебуває деінде. Мабуть, зайве наголошувати, що позиція Клауса в цьому випадку набагато більш європоцентрична, ніж Гавела, до того ж більше, ніж вважалося б здоровим.
Мілош Земан
Лишається третій чеський президент Мілош Земан, який прийшов до влади торік навесні. Слід наголосити, що, будучи переконаним соціал-демократом, він репрезентує більш традиційне крило своєї партії, яке нехтує такими прогресивними темами, як, наприклад, відновлювані джерела енергії чи права сексуальних меншин, і якому – точно так як і Клаусові – подобається ігнорувати медійний консенсус. У цьому крилі партії найсильніше проявляються проросійські симпатії (якщо не брати до уваги комуністів) на авансцені чеської політики.
Читайте також: Хто в домі господар
Ще від самого початку української кризи Празький град сіє поміж своїх природних прихильників сум’яття. Спочатку президент Земан із розумінням поставився до позиції Росії, потім знову здивував усіх заявою, що він за введення військ НАТО на територію України, певна річ, якщо Київ про це попросить, і це бачилося б позицією «яструба», якби не одне уточнення з вуст президента: якщо дійде до реального збройного вторгнення Росії. На початку вересня на саміті Альянсу в Уельсі він покликався на слова очільника російської дипломатії Сєрґєя Лаврова, який стверджував, що немає ніякого військового вторгнення РФ. Відтак Земан удостоївся уїдливого запитання шведського міністра закордонних справ Карла Більдта: чи працює взагалі в Чехії розвідка? Остання заява Земана, зроблена наприкінці вересня на конференції, організованій людьми, наближеними до Кремля, на грецькому Родосі: потрібно розуміти, що Росія буде союзником Заходу в боротьбі з ісламістами.
Це вже схоже на третю призму, тепер – земанівську «антиісламістську», але в цьому випадку, вочевидь, маємо справу з роздробленням особистості. Просто після багаторічного стажу вживання алкоголю Земан веде алкогольні балачки. Це наглядна ілюстрація того хаосу, який нині панує серед чехів у питанні України. Це вперше від часів серпневого путчу 1991 року вони переймаються країною, що лежить східніше Словаччини, проте українська криза застала чеське суспільство в момент абсолютної втоми й виснаження минулими 25 роками. Тому й «гавелівський» погляд на стан речей лише співіснує з іншими, а не домінує.