Я маю друзів і знайомих із 30 країн світу. З більшістю із них познайомилася в Камбоджі, коли почала працювати в місцевій школі й танцювати сальсу. Я не хочу згущувати… Але річ у тому, що за кордоном нас і досі порівнюють із росіянами, однак зазвичай на нашу користь.
Іноземці, яких я зустрічала, вважають, що українці приємніші люди: «вони частіше усміхаються», «не такі агресивні й галасливі», «не п’ють так багато»… Але найбільше я пишаюся тим, що чую про наших дівчат: «вони дуже красиві й порядні», «мають гарний смак в одязі», «сімейно орієнтовані», «гарні господині», «налаштовані на довготривалі стосунки й не розмінюються на пригоди на одну ніч».
І тут я не можу не зауважити, що Революція гідності багато чого змінила. Якщо раніше вихідці з Південно-Східної Азії або не знали про Україну, або говорили, що це «те ж саме, що й Росія», то з 2014 року після запитання «Звідки ти?» відразу ж продовжують «Як ви зараз, у вас і досі війна?» або «Що ти думаєш про Росію?».
Читайте також: Варто наважитися
У лютому 2014-го, коли на Майдані з’явилися перші жертви, у тайській столиці відбувалися заворушення, а в камбоджійській Пномпені проходили мітинги. Тим не менше, випуски телевізійних новин у Камбоджі починалися з подій в Україні й повідомлень про нових загиблих.
Пам’ятаю, тоді хазяїн нашого будинку, який свого часу здобував вищу освіту в Радянському Союзі (у 1980-х роках це була поширена практика серед молоді далекої південно-східної країни), зайшов до нас у гості й ми понад годину провели за розмовами про криваві події в Києві. А наприкінці він сказав: «Я захоплююся українцями й тайцями. Ви не згодні зі своїм урядом і готові за це боротися. Ми — кхмери — не такі. Ми тихі й сумирні. Тому навряд чи наші мітинги щось змінять у країні й ми ще довго житимемо так, як живемо» (прем’єр-міністр Камбоджі Хун Сен отримав владу в результаті державного перевороту рівно 20 років тому. Його авторитарне єдиновладдя — друге за тривалістю в сучасній Азії й одне із найдовших у світі. — Авт.).
Наприкінці лютого я була в Малайзії. Заселяючись до гестхаусу в маленькому туристичному містечку Малака, простягнула свій паспорт хлопцеві з Ісландії, який тоді тимчасово там працював. Побачивши на ньому надпис «Ukraine», він одразу ж заходився розповідати, як співчуває мені й моїй країні, як вони всім колективом цього гостьового будинку (де працюють переважно малазійці) стежать через Facebook за новинами з України і як днями прибиральниця плакала, побачивши кілька жахливо-кривавих відео з Києва.
У травні того ж року в літаку Бангкок — Київ я сиділа разом із чоловіком з Нідерландів та його дівчиною з Великої Британії. Не добираючи ввічливих слів та не шкодуючи епітетів для Путіна, вони все ніяк не могли заспокоїтися через те, що Росія відібрала в України Крим, почала війну на Сході й при цьому бреше всьому світові, що росіяни, мовляв, ні в чому не винні.
Читайте також: Острів і його сепаратисти
Ключ до цивілізації
Якісне життя за кордоном так само, як і повноцінне спілкування, безпосередньо залежить від рівня англійської мови. Тепер я впевнено можу сказати, що освіта на пострадянському просторі була побудована таким чином, щоб люди ніколи не знали інших мов, не могли спілкуватися з іноземцями й не виїжджали з країни.
Я вчила англійську в школі, потім в одному з найкращих вишів України, згодом ще вісім місяців ходила на курси. І попри це мій рівень англійської залишався посереднім, допоки я не поїхала за кордон і не почала там говорити.
На малайзійській частині острова Борнео я зустріла хлопця, який уперше акцентував мою увагу на мовному питанні. Річ у тому, що подорожуючи Малайзією я була вражена їхньою англійською. Незалежно від віку, посади, статків чи соціального статусу місцеві вільно нею розмовляють, і навіть без акценту! Прибиральниці, паркувальники, продавці, полісмени, офіціанти чи просто перехожі — в усіх я могла щось спитати й отримати розгорнуту й грамотну відповідь.
Мій малайзійський знайомий також розповів, що в його країні шкільні предмети викладаються переважно англійською мовою: «Я не був дуже старанним учнем у школі. Усе видавалося нудним і нецікавим. Але в старших класах я змінився. Зрозумів, що маю вчити англійську, а з нею й усі предмети, інакше просто не складу випускних іспитів і не зможу вступити до університету, де викладання проводиться теж англійською».
Читайте також: Китай: десять тисяч кроків
У Таїланді, Камбоджі та В’єтнамі дуже багато міжнародних шкіл, в яких діти вивчають усі предмети виключно англійською. Наприклад, у освітньому закладі, де я працюю, навіть офіційно заборонено говорити кхмерською й ми, учителі, маємо постійно про це нагадувати учням.
За два роки в Камбоджі я працювала з дітьми різного віку. Декотрим не було й двох років, коли їх приводили до школи. Вони носили підгузники, постійно пили молоко із пляшечок і навіть ще не говорили своєю рідною кхмерською мовою. За півроку я вже бачила разючі результати! Діти могли називати предмети, запитувати, співати пісні, та хоч і неоковирно, але вже щось мені розказували. За рік-півтора вони починали читати й писати англійською.
Звісно, такі школи не кожному доступні. Особливо в Камбоджі, де прірва між бідними й багатими дуже значна. Але навіть представники середнього класу, який тут тільки-но формується, розуміють різницю між звичайною загальноосвітньою школою, де навчають кхмерською мовою, і міжнародною, тому намагаються віддати своїх дітей до таких закладів, як мій, хоча б на півдня. І при цьому для вступу не потрібні конкурси, іспити, зв’язки, хабарі чи неофіційні внески, як от в Україні. Просто обираєш школу, платиш і навчаєшся.
Останньою краплею в мовному питанні стали мої друзі із різних африканських країн. Стереотипно ми й досі вважаємо цей континент бідним і нерозвиненим. Але правда в тому, що, наприклад, у Кенії, Нігерії, Уганді та Південно-Африканській Республіці англійська мова — одна з офіційних. І вони або розмовляють нею з дитинства, або ще зі школи вивчають усі предмети. Тож якщо африканці хочуть поїхати до інших країн у пошуках кращої долі, у них більше шансів десь осісти, ніж у середньостатистичного випускника загальноосвітнього закладу з України.
Читайте також: Початок від нуля. Сучасну Індію об’єднують наука і знання
Тримати зв’язок
Питання спілкування наших за кордоном і досі залишається для мене одним із найбільш таємничих. На відміну від інших націй, які намагаються триматися гуртом — дружать, знімають разом квартири, ходять у паби тощо — українці зазвичай не дуже раді бачити одне одного. Одразу ж перестають розмовляти, щоб їх не впізнали за мовою, відповідають на запитання сухо й роблять усе, щоб на подальше спілкування співбесідник і не сподівався.
Але Камбоджа — особлива для мене країна в багатьох сенсах. Так, лише тут я знайшла нашу діаспору. Невелику, однак доволі активну групу людей, які постійно між собою спілкуються. Ми разом граємо в настільний теніс, влаштовуємо пікніки вечері в когось удома, ходимо в кінотеатр чи ресторан, а також маємо дуже теплі стосунки з українським консулом у В’єтнамі (у Камбоджі немає нашого посольства, тому щоб вирішити якісь паперові справи, потрібно їхати або в Таїланд, або В’єтнам).
А днями я дізналася, що найактивніші учасники нашої групи, архітектори й скульптори, зробили дизайн інтер’єру нового величезного торговельного комплексу в цій країні для парку атракціонів й забрендували вхід синьо-жовтими кольорами. Не лише тому, що хлопці щирі патріоти, а й тому, що ті кольори там справді дуже пасують.
На власні очі
Після дешевих Туреччини та Єгипту турагенції України пропонують своїм клієнтам подорожі насамперед в Індію й Таїланд, порівнюючи ці дві країни між собою й називаючи їх найкращими місцями для відпустки. Але як на мене, окрім клімату, їх не поєднує анічогісінько.
Читайте також: Далекий і близький Занзібар
До свого приїзду в Індію я щиро вірила в її особливість, адже вона прабатьківщина декількох релігій, йоги й шахів, країна знаменитого чаю й величних слонів. Я багато чула про райський Гоа, де люди хочуть залишитися назавжди, тому навіть рвуть свої паспорти. Про те, що лише в Індії справджуються всі мрії, а місцеве населення безмежно гостинне… Та, на жаль, мені ця країна показала зовсім інше обличчя. Можливо, через те, що там доводилося не лише відпочивати, а й працювати через інтернет, багато переїжджати й постійно спілкуватися з місцевим населенням. Тому, чесно кажучи, я в жодній країні не стикалася з такою величезною кількістю проблем, як це було в Індії.
Постійне відключення електроенергії, дефіцит інтернет-покриття, безпардонна поведінка місцевих мешканців, жахливий сервіс у ресторанах і готелях, алогічна бюрократія, хаотичний рух на дорогах, бруд і галас. Саме такі спогади залишилися в мене про лоно давньої цивілізації та високої культури. Хоча, з іншого боку, є й позитивні моменти: тепер мій шлунок здатен перетравити навіть цвяхи, а нерви загартувалися, неначе сталь, тож я без зайвих труднощів можу призвичаїтися до життя хоч із пінгвінами, хоч із племенем папуасів. Спокійне й розмірене життя серед тихих людей, які постійно усміхаються, — це те, заради чого варто їхати до Таїланду або Камбоджі. І це те, чого, напевно, ніколи не буде в Індії. Окрім історичного й культурного факторів на її суспільство тисне ще й демографічний. У країні з населенням у 1,3 млрд неможливо бути тихим та сором’язливим. Такі тут просто не виживуть. Тому, коли виходила з дому на вулицю, постійно боролася за виживання й пояснювала місцевим значення слова «ні».
В’єтнам як країна мені сподобався. Красива природа, мальовничі пляжі, там справді є на що подивитися. Але жителі вирізняються закритістю й навіть певною грубістю. Я ніколи не бачила, щоб вони усміхалися. На противагу в’єтнамцям можна поставити філіппінців. Ці хлопці й дівчата дуже приязні й надзвичайно люблять поговорити. Причому навіть не знаючи тебе вже готові розповісти про всі найменші подробиці свого життя. Недарма цю країну неофіційно вважають текстовою столицею світу. Саме філіппінці щодня відправляють найбільше повідомлень у соцмережах.
А загалом Таїланд і Камбоджа досі залишаються моїми фаворитами як для короткого відпочинку, так і для кількамісячного проживання. Насамперед завдяки людям. Населення цих країн дуже доброзичливе, жителі чемні, завжди готові допомогти. Зазвичай поводяться спокійно, не мають звички підвищувати голос чи нервувати. Однак, звісно, що тамтешня ментальність має й свої особливості, до яких було непросто звикнути. Будьте готові, що вони не надто пунктуальні, живуть сьогоденням, не планують нічого заздалегідь і мають коротку пам’ять. «Я забув, приходь завтра» — одна з їхніх найтиповіших фраз.
Читайте також: Мультикультуралізм і одноденність Індонезії
Побутові питання
Загалом ринок нерухомості в Азії, за співвідношенням ціни та якості, набагато цікавіший, ніж в Україні. За п’ять років я мала можливість пожити в таких прекрасних будинках і квартирах, про які раніше навіть не мріяла. Однокімнатна квартира за $250 на березі моря в Індії. Будинок із двома спальнями й вітальнею за $300 на острові Самуї в Таїланді. Триповерховий таунхаус із трьома спальнями, двома санвузлами, просторою вітальнею, каміном, верандою й балконом за $420 на Філіппінах. Двоповерховий дерев’яний будинок із трьома спальнями, двома санвузлами, вітальнею, верандою й власним садком з екзотичними плодовими деревами за $550 у Камбоджі.
Але якщо ви й досі вважаєте, що забагато платите за комунальні послуги в Україні, отже, ще не мешкали в Таїланді, особливо ж у Камбоджі: ціна за 1 кВт/год електроенергії в її столиці залежить від району й варіюється від $0,25 до $0,35. Один куб холодної води коштує $0,5 (але деякі власники квартир беруть фіксовану плату $5–10 на місяць). Для підігріву використовуються виключно електричні водонагрівачі. Загалом за комунальні послуги я плачу $30–50 на місяць. Це залежить тільки від того, наскільки спекотними були дні та як часто я вмикала кондиціонер.
Читайте також: Їсти, полювати, пливти
Центрального газопостачання в жодній країні Азії я не бачила. Для приготування їжі всюди використовуються газові балони. Свій 13-кілограмовий я поновлюю кожні 2–2,5 місяця й плачу за нього $13.
На відміну від Індії та Філіппін, де харчуються зазвичай удома або в кафе, Таїланд і Камбоджа — це просто рай для ласунів. Тільки-но ступите на цю землю, одразу побачите, що повсюдно культ їжі. Місцеве населення їсть стоячи, лежачи, ідучи й навіть керуючи мопедом. А їжа в них продається буквально через кожні два метри.
Якщо ж вам для цього неодмінно треба присісти, то можна підживитися в місцевому кафе за $1–1,5. Це буде рис із м’ясом, рибою чи морепродуктами і, можливо, трохи овочів. А от за обід у більш-менш пристойному ресторані з кондиціонером уже доведеться викласти щонайменше $3. Келих вина чи коктейль обійдеться в $3–5, пиво ж коштує від $1 до $3.
Замість тисячі слів
Камбоджа. Столиця Пномпень. Я вмикаю музику на своєму телефоні й виходжу з кімнати до кухні, щоб заварити тайську каву у в’єтнамському фільтрі. За декілька секунд чорношкірий друг з Уганди залітає до приміщення з моїм телефоном у руці та схвильовано запитує:
— Що це за гурт?! І як називається ця пісня?!
— Гурт «Океан Ельзи», найпопулярніший в Україні. Пісня «Не йди». А що трапилося?
— Я кілька місяців намагався знайти цю мелодію, і все марно!
— Та ну. Не вірю… Як ти можеш про них знати?
— Я серйозно! Натрапив на них якось випадково на YouTube. Мені дуже сподобався ритм і голос. Але потім я їх загубив… Покажи мені все, що в них є!
Показую одну пісню за іншою, перекладаю зміст слів, розповідаю про гурт… Потім знову йду до кухні, щоб принести чашки з уже холодною кавою. Коли повертаюся, то бачу, що мій друг, який ніколи не був в Україні, сидить перед ноутбуком, жадібно вдивляється у кліп і підспівує «Океану Ельзи»… українською мовою! Відтоді «Не йди» та «Обійми мене» — серед його найулюбленіших пісень і завжди в телефоні.