«Погляд Медузи». Горгон було три: сестра-буря Евріала, сестра-сила Сфено, сестра-жах Медуза. Жах, який утілює Медуза, має охоронну функцію, її ім’я так і розшифровується: «хранителька» й «захисниця». Медуза як те сповіщення повітряної тривоги — саме собою загрози не становить, страшне те, що вийде на авансцену відразу за Медузою. Евріала, наприклад, накриє бурею. «Маленька книга пітьми». У підзаголовку останнього на сьогодні роману Любка Дереша відбивається уявлення про підсвідоме як про темряву, пітьму. І тут я процитую один із трьох епіграфів до роману: «Не кажіть: “У мене немає світла”, кажіть: “У мене є темрява”». Окей, коли чогось нема, шукай те, що є. Ми вас почули, беремо собі темряву.
Медуза в європейській літературі — символ настільки перевантажений змістами, що, коли автор робить його в книжці центральним, означає одне: перед нами попередження про небезпеку й говоритимемо ми про Медузу, щоб не згадувати її сестер. Любка Дереша цікавить аспект Горгони Медузи, який стосується злочину, що не був покараним. Медуза не народилася чудовиськом, її такою зробила Афіна. Так дівчину покарали за осквернення храму: її зґвалтував Посейдон у храмі Афіни. Медуза, яка вабить Дереша, — це повідомлення про покарання, що не є відплатою. Погляд Медузи із заголовка книжки не той погляд Горгони, що обертає все живе на камінь, а погляд, який кидає юна жриця на бога, що заходить до храму, щоб знищити її тіло й долю. Жоден з поглядів у світі Дереша не можна «повернути» іншому, жодна емоція тут не розділена з кимось. Ти дивишся й помираєш. Ти дивишся й убиваєш.
Безнадійно звучить? Це книжка про цивільних під час війни. Як це ще має звучати?
«Маленька книжка пітьми» — роман, актуальний аж настільки, що от-от стане репортажним, але при тому він максимально театралізований (у мене часом складалося враження, що твір і мав бути п’єсою за задумом, але склався в роман). Поруч із постійно акцентованим міфом про Медузу такий «театральний» підхід дає потрібну автору й читачу дистанцію для рефлексії подій, що ми їх переживаємо тут і зараз. За нас на сцені страждають і помирають архетипи. Життя як видовище. Війна як видовище. Смерть як видовище. Дійство, а не дія. І не те щоб це новий підхід у прозі, але завжди дієвий, особливо коли треба осмислити колективну травму.
Трагедія
Початок вересня 2022 року. Звільнення Харківщини. Львів. Ізюм
Четверо юнаків здружилися ще під час навчання у львівській елітній гімназії. Мирослав, Юзик, Славко, Бізон. Нині їм під сорок, їхня дружба змінилася, але вони так само важливі один одному. Вони підвисли в продуктивній юності й тепер тримають поруч людей, що є свідками їхніх найкращих часів.
У вересні 2022 року всі думки компанії прикуті до долі Славка. Під час боїв за Ізюм Славко зазнав поранення, його бойові товариші загинули, серед них — медикиня, яка тепер являється контуженому бійцю. Провідати Славка, коли той проходить реабілітацію у Львові, приїздить з Києва Мирослав, відстороненість друга він сприймає не як наслідок поранення, але як обструкцію, скеровану саме на нього. Дружина Славка впевнена, коли телефонує брат чоловіка, що Славко загинув, вона й сприймає його як такого, що повернувся з того світу. Славко на контакт не йде, і справа не лише в пораненні, певна Соломія.
Показовий момент: інформацію про поранення чоловіка Соломія отримує, коли стоїть на колінах, ушановуючи похоронну процесію в центрі Львова, і ми ще кілька сторінок не будемо розуміти, чи вижив Славко. Поранення Славка його оточення та й він сам передусім сприймають як Смерть Героя (тут: як один із тропів античної трагедії) і щиро не відають, що робити з трагічним героєм, який уцілів.
Буржуазна драма
15 листопада 2022 року. Масований ракетний обстріл. Львів. Київ
Дружина Мирослава — Христина евакуювалася за кордон, там знайшла нового партнера й додому не повернеться. Мирослав їде нічним поїздом зі Львова, де вже нема рідних, а тепер він думає, що нема й друзів; на ранковому вокзалі його застає сповіщення про масований ракетний обстріл, він переховується в метро, гостро переживаючи момент єднання з незнайомцями й тугу за близькими, що його покинули. Юзик Яблонський живе в приватному будинку в середмісті Львова, він недавно одружився з Лесею і всиновив малого Макса, це четвертий шлюб Юзика; щось із цим шлюбом не те: Леся воліє виїхати за кордон, і це буде вже третя її евакуація, Юзик не тямить себе від сорому перед Славком, бо сам на фронт піти не годний. Вони перечікують обстріл у бусику, припаркованому в гаражі, де судомно читають новини, а Макс грає в ігри на телефоні, прилітає десь поблизу, і район знеструмлюють. Славко й Соломія сидять в холодному капітальному бомбосховищі, але Славко — так здається — перебуває ще деінде. Бізон такий утомлений у своєму бізнесі й великій родині, ще й спина болить нестерпно, здається, він і не помітив тих ракет. Світло згасає у великих містах.
Картини того, як різні люди переживають глобальність масованого обстрілу, коли умови для всіх ті самі, а реакції в усіх суто індивідуальні, — сторінки, заради яких варто було написати «Погляд Медузи» й прочитати його.
Трагікомедія
Святвечір 2022 року. Маєток Юзика. Львів
Юзик збирає друзів на святкування у своєму маєтку. Вимкнули електрику, і в темряві гості випадково спожили шоколадку, присмачену галюциногенними грибами. У такому стані кожен із них, Славко насамперед, вступає в контакт зі своєю підсвідомістю, має справу з утіленням своїх найпотаємніших жахів. Це не різдвяна казка, а саме святочний жахастик. Візитери, ті, хто трансгресує кордони світів, приходять, як ті привиди на Святвечір, які мають навчити людину цінувати те, що вона має. Якщо доживе до ранку, звісно.
Драматургія не за Буало, а за Морено. Те, що перед нами тут розігрують, — імпровізація з легкою втратою контакту з реальністю (через гриби й контузію себто, хоча мертві тут візитують дітей, які, я сподіваюся, грибів не нажерлися, тож причини, чому герої Дереша втратили контакт з реальністю — не в грибах). Морено свого часу висунув припущення: можна провести суспільно-політичну рольову гру, зібрати людей, змоделювати проблемну ситуацію і так знизити соціальну та групову напругу. Морено робив ставку на спонтанність, той тип енергії, яка не може накопичуватися, як лібідо, наприклад, а існує і реалізується винятково в моменті. Притлуми спонтанність — бути біді. Відпусти спонтанність — бути роману Дереша.
А от про придушення спонтанності хочу трішки поговорити ще. Світ, який пише «Погляд Медузи», — жорстко, суворо, гранично ієрархічний. Такої ієрархії потребує система, яка не здатна до самоорганізації, пливка й штучна. Помиральна яма, але з чітко пронумерованими колами. Кожен герой заходить у роман з оголошення, за яким принципом ієрархізований його світ.
Найпоказовіший тут Мирослав — книжник, літературознавець, письменник, він зараз читає лекції на курсах письменницької майстерності й до нього потоком ідуть учитися ті, хто раніше не писав, а зараз потребує репрезентувати свій досвід війни. Мирослав собі каже, що в повторюваних мотивах цих творів він бачить картини майбутнього, ворожить на рукописах письменників-аматорів, як на тих пташиних тельбухах. (До речі, якщо повертатися до міфу про Медузу й Персея, то оті гадателі на тельбухах якраз і привели в Ефіопію морське чудовисько, від якого Персею довелося рятувати Андромеду за допомогою голови Медузи). Отже, перший рівень ієрархії для Мирослава — це пам’ять і розповідь, він каже, що війна занурила нас у дописемні часи, коли колективна пам’ять виконує функцію розповіді, а не навпаки. І тут таке красиве дуже людське чи повторене дуже людське: у неоліт зазирнути спроможні на раз-два, а от вийти з маршруту Київ — Львів і глянути на інші області — уже ні. Мирослав кілька разів скаже, що влітку 2022-го життя почало приходити в норму й потребувало закріпити в словах пережиту екстрему; Мирослав живе в Києві та Львові, для нього влітку 2022-го життя внормувалося. Війна для нього — розповіді інших про війну, для яких війна — розповіді інших про війну…
Соломія зайде в сюжет зі своєю ієрархією скорботи. Вона довго міркуватиме про різницю в переживаннях жінки, яка втратила на війни чоловіка, брата чи батька, жінки, яка дочекалася чоловіка, брата, батька, але сильно пораненим.
Юзик ранжуватиме типи свободи.
Славко? З ним окрема історія. Славко будує ієрархії з різних переживань передсмертя. Він ранжує саму смерть.
Ще один прикметний для ієрархій момент. Усі чоловіки тут — місцеві, вони галичани від крові й кости, ба більше, вони з давніх привілейованих родин. Юзик — син того самого Яблонського, знаного на все місто психіатра, скажімо. Усі жінки тут — зайди. Соломія евакуювалася з Криму. Леся евакуювалася з Краматорська, де залишилася жити її матуся-ватниця. Христина — киянка, яка виїхала за кордон. Навіть мертвій Каріні (а вона теж зі сходу) Славко показує в мареннях рідний Львів, гуляючи туристичними маршрутами.
Світ вислизає, нема способів його утримати й визначити. Тоді в справу вступають самі рукотворні, самі штучні методи: ієрархізувати щось, що не можеш осягнути, бачити систему там, де її нема й бути не може, мислити міфічно, мовляв, усе вже пережите й опрацьоване, дістань з пітьми архетип і користуйся на здоровля, не знаєш, як жити, розбий життя на п’ять актів трагедії і помри в останньому як Герой. У цій книжці маленькі перелякані люди в пітьмі намагаються вигадати умови, у яких вони за визначенням уціліють (не виживуть, а саме вціліють), вони марять собі зрозумілий світ тоді, коли навколо давно вже панує хаос… Коли триває обстріл, усі читають сповіщення про пуски й типи ракет і так мудро прогнозують, куди вона може прилетіти й куди не прилетить ні за жодних умов. От десь так діють герої Дереша не лише під час обстрілів. Їхня розгубленість перед лицем війни й одночасна з тим пиха досвідченості цивільного-в-тилу й робить цей роман цінним.
Коли чогось нема, щоб зберегти себе, бери те, що є, і бодай уцілій. І от на сцену повертається сестра-Горгона, яка навіть у смерті своїй стає знаряддям покарання, що ніколи не стане відплатою. Красива у своїй безнадійності книжка, що тут ще скажеш.
