Ну, нарешті! На одному з інтернет-форумів прочитав: «Юрій Макаров, відомий русофоб»… і далі за текстом. Звісно, «відомий» – це нібито комплімент. Що ж до «русофоба», доведеться пояснити.
Жодного разу в жодному своєму тексті я не висловлювався негативно про Росію як таку – ані колишню, ані сучасну. Очевидно, «антиросійськість» якось там вираховується, виходячи з моєї проукраїнської позиції. Цей стереотип певної категорії сусідів (і співвітчизників!) виглядає досить красномовно: якщо ти любиш Україну, ти автоматично проти Росії. Що ж, панове, це ви сказали!
Тепер по суті. Так, я не люблю Росію. Точніше, я її боюся. Але не всю.
Не уявляю свого життя без «Анни Карєніної», «Братів Карамазових», «Вишневого саду», без Мусоргского, Чайковского і Рахманінова, без Врубєля і Борісова-Мусатова – це моя Росія, яку в мене ніхто не відбере.
Ніколи не забуду, з якими почуттями чекали ми нової книжки «Нового мира», як їздили до Москви, сподіваючись потрапити на Таганку чи у Великий зал консерваторії, як бракувало нам спілкування з російськими колегами й друзями. Колись ми любили Росію за те, що там було значно менше обережності. Ніде правди діти, там дихалося вільніше. Там була шпаринка, крізь яку потрапляла до нас свіжа думка. У Росії (точніше, в Москві, частково в Ленінграді) більш-менш вільно обговорювали те, за що в нас сиділи. Куди все це поділося? Де Росія Сахарова? Де Росія Солженіцина – не нинішнього довірливиго співрозмовника Путіна, а того Солженіцина, який першим похитнув совіцьку ідеологію (і, що для мене важливо не в останню чергу, віддав належне українським повстанцям у ГУЛАГу)? Куди поділася Росія Тарковского, братів Стругацкіх, Бродского, Тріфонова, Висоцкого, Окуджави? Вона якось затихла, розчинилася, затулилася іншою Росією – чужою, ворожою.
Це було б моєю власною проблемою, предметом особистих рефлексій – сентиментальних чи не дуже – якби не дві обставини: намагання нинішньої, геть не сентиментальної Росії регулювати світ навколо себе і поганий приклад, який вона нам подає.
Кількість періодичних видань, що номінально є українськими, а фактично виробляються в Росії, можна оцінити в першому-ліпшому газетному кіоску. Кількість власне російських телеканалів, а також російських програм на українських каналах – відповідно, кожен глядач. Це можна було б назвати вільним інформаційним обміном, якби російські медії не керувалися (а подекуди й підгодовувалися) безпосередньо з Кремля. У такому разі це вже називається не інформацією, а пропагандою – в найгіршому розумінні цього слова. Маніпуляції, з висвітленням наших подій у російських новинах і ток-шоу стали загальним місцем: пересмикування, хамські коментарі та пряма брехня нікого навіть не дивують. Цікаво було б оцінити в грошовому вимірі цілеспрямований вплив Росії на українські політичні процеси, не кажучи про хаотичну інформаційну війну без жодної мети, для годиться. Москва щоразу гнівається, коли Київ демонструє бодай якісь рухи в західному напрямку й не усвідомлює, що своїми втручаннями, претензіями та зачіпками тільки легітимізує ці рухи. Звісно, питання «хто першим почав» не завжди має сенс, але в нашому випадку, схоже, має. Список потрібен?
А ще більше я боюся не прямого впливу, чи то політичного, чи то ідеологічного, чи то культурного (якщо домовитися називати культурою Ґалкіна з Пєтросяном), а страшної сили прикладу для наслідування – прикладу, який розбещує самим фактом свого існування. Суспільство тримається на неформальних домовленостях, на системі загальновизнаних поглядів на те, що припустимо і чого робити не можна в жодному разі. І в цьому сенсі «особливий шлях», який демонструє сусідня країна, лякає мене силою прецеденту. Якщо їм можна так організувати життя, можна й нам? Весело і безкарно.
Я навмисно пишу не «держава», а «країна», бо особливий шлях сучасної Росії, як показує досвід останніх виборів, демонструє дивну солідарність навколо кількох засадничих, здавалося б, несумісних принципів. Цинізм і месіанство. Здатність легко ображатися й звичка легко ображати. Корупція і вибіркове правосуддя. Корпоративізм і деградація соціальних інститутів, себто схильність громадян перекладати відповідальність за себе на державу, а тієї, у свою чергу, на лідера нації.
По-перше, ми не можемо собі дозволити облаштувати країну саме таким чином, бо не маємо запасу міцності, який забезпечується нафто-газовою рентою. По-друге… просто не хочеться жити в такій країні.