За совєтів за операції з валютою навіть садили, як запроторили були відомого ведучого КВН. З валютою попастися було навіть небезпечніше, ніж із джинсами.
У 1970-х я, не маючи змоги працювати за фахом – закінчив українську філологію, – заробляв гроші фарцуванням. Нині це забутий термін, який означав спекуляцію. Купив в одного, перепродав іншому. Так ось у ті часи в Західній Україні було чимало людей, які отримували валюту. Наприклад, пенсіонери Австро-Угорщини й Речі Посполитої, колишні австрійські військові та й прості селяни, яким родичі дарували невеликі суми. А ще були репатріанти з Америки й Канади, Аргентини і Франції, які теж одержували пенсії. У декого можна було знайти ще довоєнні долари, що не втратили своєї вартості. А совєтська влада, оскільки була тупа, оцінила долар у 68 копійок. Люди, звичайно, були змушені міняти валюту за такі смішні гроші, але ті, хто мав змогу приховати її, продавав дорожче. До середини 1980-х років долар на чорному ринку коштував 5–7 крб, але від часу пєрєстройкі вже поповз угору. Наприкінці 1989-го, коли я, повернувшись із Канади й Америки після гастролей театру «Не журись!», привіз $3 тис., то зелений уже був по 15 крб. Ще тоді сказав батькам: «От бачите, скільки ви мені дорікали, що не влаштувався на добру роботу, а я за два місяці заробив стільки, як ви за 10 років».
У 1991-му я міг би уже їм сказати, що за три місяці заробив більше, як вони за все своє життя, бо долар піднявся до 60 крб. Але цього вже не казав.
В Америці після концертів до нас підходили глядачі й тицяли нам у руки по $5–10. Ми були бідні й не гонорові, тому брали. Один американець радився зі мною, що б ото вислати родині в пакунку: «Рис? Цукор? Борошно? А я чув, у вас і з милом, і з пральним порошком проблєма. То як кажете, що ліпше?» «Та передайте їм ліпше сто доларів, – кажу, – за ці гроші вони собі по кілька мішків того всього куплять». Він не міг повірити, але послухав. Потім, коли я його родичам передав ті сто доларів, вони мені дуже дякували, що напоумив їхнього вуйка. Адже пересилання пакунка коштувало б майже стільки само. Обмінників ще тоді не було і долари міняли в «коників», які крутилися в певних місцях. Їх так називали тому, що вони весь час тупцяли на місці, вичікуючи клієнтів. Особливо узимку. Я мав свого «коника» і спілкувався лише з ним. Але коли в 1993-му з’явилися обмінники, фах «коника» зазнав краху. Натомість біля обмінників почали шастати шахраї, переважно фарбовані циганки-блондинки. Вони пропонували вищий курс, та коли клієнт погоджувався і давав їм купюру, його відразу оточував цілий табун циганок і починав голосно галдіти. Клієнт нервував і вимагав купюру назад, циганка чесно її повертала, і після цього вся зграя миттєво зникала. А людина з подивом виявляла в жмені вже не сотку, а один долар.
Та наприкінці 1990-х і шахраї позникали. Але знову з’явилися «коники». Щоправда, уже в іншій іпостасі. Якщо раніше то були майже самі чоловіки, то тепер майже самі жінки. Тупцяють вони і зараз, але вже не біля банків та готелів, а біля базарів. Давненько я не користувався їхніми послугами, але, відколи нова влада почала дуріти і вводити то нові, то старі правила, знову міняю гроші у знайомого «коника». Не дуже там виграєш на курсі долара, зате не треба показувати паспорт і немає жодних проблем із купівлею валюти. І коли введуть податок, я не матиму проблем, бо завжди буде альтернатива банкам. Навіть якщо за валютні операції світитиме кримінальна відповідальність. Дурість уряду очевидна. Там не розуміють, що з будь-якої сліпої вулиці рано чи пізно вихід знайдеться. Тим більше що в цих нововведеннях жодної економічної логіки.
Логічно було б, аби держава стовідсотково гарантувала внески спеціальним законом. Бо як людина довірятиме банкам, які в будь-який момент можуть луснути? Те саме з будівельними компаніями, які беруть передоплату за житло. Чому розплачуватися в кінцевому рахунку повинен громадянин? Хіба він видавав ліцензію? Ні, видавала її держава, тож вона має бути відповідальною за банкрутство чи шахрайство. Скільки фінустанов і кредитних спілок уже розвалилося, а гроші пропали! І скільки відповідальних за це потрапило до в’язниці? Ще в 1990-х у Львові збанкрутував один із банків. Гроші зникли. Банкір не сів. Ба більше, і далі веде бурхливу діяльність.
У людей на руках мільярди доларів. Але покажіть мені того митника, податківця, суддю чи прокурора, який відкриє поважний валютний рахунок. А про гривню й говорити нічого, хоча банки й заманюють високими відсотками, вищими, ніж у будь-якій цивілізованій країні. А люди все одно грошей не несуть. Бо знають, що гривня може обвалитися і жодні відсотки її не врятують. Але це розмова з глухим. Як поганому танцюристові заважає дещо, так і поганому фінансистові долар не дає спати. Тільки не свій, а той, що в мене у кишені. Але там крім долара є ще одна штука – дуля.