Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Погана школа

12 Жовтня 2017, 15:45

Щоправда, як відкорковане вино, ці вислови згодом втрачають смак і якість, але відмовлятися від них чомусь ніхто не прагне. Мабуть, звикли. Як магічні замовляння вони вже не працюють: попри всі аргументи «експертів», дострокових виборів, ані парламентських, ані президентських, не буде, запрограмованих соціальних потрясінь теж. Але 2019-й не так вже далеко, і заперечувати той факт, що підготовка до нових політичних перегонів відбувається вже зараз, безглуздо. 
У таборі опозиційних до нинішнього президента кандидатів усе доволі очікувано: підстав для критики Банкової не бракує. Та й поле для популізму широке як ніколи: хочеш — обіцяй у старій добрій манері повернути старі тарифи, ціни тощо до рівня часів брєжнєвського застою, хочеш — малюй фантастичні цифри майбутніх зарплат і пенсій чи «розігрівай» електорат гречкою, — набір прийомів добре відомий та очікуваний. Готуються до виборів у президентській Адміністрації, хоча, звісно, офіційно ніхто нічого не афішує й нинішній порядок денний дай Боже здолати, але стратегія під кодовою назвою «другий термін» кується також. Конспірологи кажуть, що замість Порошенка висунуть якогось загадкового наступника чи розіграють комбінацію, коли в другий тур вийде очевидно програшний кандидат (наш аналог Марін Ле Пен), якого чинний глава держави переконливо переможе. Утім, гра, здається, буде аж ніяк не примітивною і, хоч би як роздували щоки знавці залаштункових ігор, ризик програти наступні вибори в Петра Порошенка є. І збільшують його не так політичні опоненти, як сам президент та його команда. 

в українській політиці закріпилися міфи про те, що потрібні якісь окремі меседжі для російськомовних громадян, що у виборця коротка пам’ять, що головне задобрити електорат локальними інфраструктурними проектами

Значною мірою успіх/неуспіх президентської кампанії Петра Порошенка залежить від того, які висновки з досвіду своїх попередників він винесе. Так, треба визнати, що до Віктора Ющенка з 2% й образою на націю, яка його не зрозуміла, нинішній президент навряд чи уподібниться.

Нині зовсім інший історичний момент, та й досягнення Петра Олексійовича, будьмо справедливими, більш вагомі, ніж у його кума й соратника помаранчевих часів. Куди більша спокуса зіграти партію «міцного господарника» в стилі Леоніда Кучми й Віктора Януковича. Домовленості з олігархами є, БПП набуває всіх ознак партійної номенклатури, є прем’єр, що ставить собі в заслугу підвищення соціальних виплат і будівництво доріг, є чималий прошарок бідного населення, схильного продавати свій голос. Утім, є ціла низка дуже переконливих «але». Адмінресурс не спрацює, як колись: чиновництво, особливо те, що на місцях, часто схильне до будь-яких політичних компромісів і будь-що ловитиме кон’юнктуру, а отже, зрадить за першої ж нагоди. Не забуваймо й про більшу, ніж будь-коли раніше, відкритість суспільства, вільні медіа та пильне око Заходу: приховати від них ручне управління виборами не вдасться. Спроба перевести ігри з адмінресурсом на новий технологічний рівень і хвалити президента через соцмережі, а не через підконтрольні медіа — практика цілком хибна. Жодні технології не здатні приховати брехню, навіть якщо звуться ультрамодним словом «постправда». Бавитися в популізм щонайменше несолідно: тут висока конкуренція й виграти на полі ворога просто нереально.

Читайте також: Ремонт парламентаризму

Політтехнологи, на яких і триматиметься насамперед президентська кампанія, виростали в ті часи, коли найбільш бажаними радниками й іміджмейкерами були росіяни або американці із сумнівною репутацією, які, можна сказати, і створили «українську школу». Прийоми високооплачуваних консультантів були простими до рівня приматів, орієнтованими на вельми невибагливий електорат. Саме відтоді в українській політиці закріпилися міфи про те, що потрібні якісь окремі меседжі для російськомовних громадян, що у виборця коротка пам’ять, що головне задобрити електорат локальними інфраструктурними проектами (масштабу дитячого майданчика). Абсурдно заперечувати, що ця модель не працювала. Але діяла вона на такий самий примітивний, і, що важливо, невдячний електорат, він у будь-який момент може перекинутися до більш щедрого на обіцянки й продуктові набори кандидата. 

Читайте також: Парадокс сильної руки

Сталого, зрілого й лояльного виборця ще можна завоювати. Це той самий недоформований середній клас, малий і середній бізнес, які чекають від влади не подачок, а зрозумілих правил гри та можливості, сформувати які владі цілком під силу, якщо не розпорошуватися на популізм й адмінресурс. Цей прошарок не вирізняється великою довірливістю, але він чекає на свого лідера й не кричить на кожному кроці про зраду, чекає відвертого діалогу замість менторського тону й патерналістських загравань. Часу для такої зустрічі не те щоб не лишилося, але він помітно спливає.