До румунської Бистриці я приїхав вночі.
Все вже було зачинено. Лише неподалік вокзалу, де я вийшов з автобуса, біля невеликого кіоску з пивом і хот-догами ще тусили кілька запізнілих гуляк.
Мене поселили в готелі поруч зі місцевим стадіоном – у двоповерховому номері. Аж шкода трохи було, що стільки місця лише для мене самого.
Вночі мене зустрів румунський і український письменник Михайло Траїста. А за сніданком я йому передав п’ять своїх книжок – подарунок від «Темпори».
Дорогою на дискусію ми зустріли головних організаторів фестивалю – письменників Дана Комана і Маріна Мелаїку-Хондрарі. Вони пили каву в затишній кав’ярні неподалік величезного краєзнавчого музею, де й була наша дискусія.
Дану я вже залишив подарунок від «Смолоскипа» – «Legionario». Там є трохи текстів англійською від наших іноземних добровольців.
Розмовляли на свіжому повітрі, під яблунями. Модерував – викладач румунської літератури Еміль Мунтяну, а серед слухачів було багато його студентів. Згадували початок повномасштабної війни, ми з Людмилою Дяченко розповіли, яке різноманітне й наповнене літературне життя в Україні попри війну, й відповідали на питання, щоб ми сказали Путіну, якби побачили..
А ввечері читали вірші в заповненому театрі. До речі, організатори навіть видали антологію з творами учасників – з перекладами.
Раптом у якийсь момент у всіх у телефонах почав пищати сигнал тривоги. Але то було лише сповіщення про грозу.
А ще під час спілкування цікаво було помічати, що вражає людей. Передусім — речі, яким ти вже сам не надаєш значення. Наприклад, як неподалік Запоріжжя усіх пасажирів вивели з потяга, бо почався обстріл. У небі вибухають збиті шахеди, а якась жіночка свариться на нас, бо закурили сигарети… Згадав про це, бо Бистриці слухачі курили навіть під час дискусії.
Після грози гарне європейське містечко ще яскравіше блищало вечірніми вогнями й овіювало свіжістю після спекотного поетичного марафону.
Величезне спасибі організаторам, зокрема Дану, за гостинність!
