.jpg)
Український вимір історії Другої світової війни напрочуд багатий на нестандартні події та постаті. Надто вже особливим було місце самої України в історії війни. А відтак одні українці намагалися протистояти всім і вся, другі мовчки йшли в рабство, а треті, будучи вояками різних європейських потуг, все одно виявляли свій власний характер. Один із таких – танковий генерал Микола Попель. Людина, котра в червні 1941 року ледь не зірвала план «Барбароса», в травні 1945-го брала Берлін. У хру- щовські часи Попеля «вичистили» з армії, й на пенсії він написав кілька книг спогадів.
Як ледь не зірвали «Барбаросу»
Народився Микола Попель 1901 року на Миколаївщині. На початку радянсько-німецької війни – бригадний комісар. Учасник боїв на Халхін-Ґолі проти японців. Заступник командира з політчастини чи, як називали його неформально, комісар 8-го механізованого корпусу, розташованого на Галичині. Корпус мав близько дев’яти сотень танків (із них майже сотню Т-34 та КВ-1), був непогано підготовлений, і за планами операції «Гроза» повинен був діяти на вістрі головного удару Червоної армії – на Краків, Познань, а далі – на нижній Одер, до Балтійського моря.
Микола Попель пізніше згадував:
У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, «програвали» на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися та розгорнутися для бойових дій… У штабних іграх і навчаннях ми – боронь, Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника… Не передбачали ми оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі!
Цей фрагмент зі спогадів Попеля після 1968 року був вилучений. Адже він був прямим свідченням підготовки в 1941 році Сталіним наступальної війни проти Німеччини. Але сталося інакше. Гітлер, як відомо, встиг ударити першим.
Після початку бойових дій корпус фактично без втрат вийшов до кордону й приготувався до стрибка. Але тут надійшов наказ – рухатися під Броди. Танки пройшли Львів і отримали новий наказ: повернутися на старе місце. Пішли назад – і знову наказ іти на Броди: Сталін з Москви давав свої команди, Жуков, який прилетів на Південно-Західний фронт – свої, а командувач фронтом генерал Кирпонос – свої. Отож після 22 червня чотири дні 8-й мехкорпус «крутили» в трикутнику «Стрий– Перемишль–Львів». Май же півти- сячі кілометрів було пройдено за ці дні. Тобто – понад 100 км за добу, тоді як статутна добова норма – 60. Тож половина техніки корпусу залишилася на дорогах, так і не вступивши в бій.
І все ж саме 8-й мехкорпус зумів поставити під загрозу весь план «Барбароса», здійснивши контрудар у напрямку Дубна. Цей удар був імпровізацією, на підготовку якої вище командування дало 20 хвилин. Але оперативна група в складі трьох сотень танків під командуванням Миколи Попеля, почавши наступ о 14-й годині 27 червня, спершу відрізала висунуті вперед підрозділи 16-ї танкової дивізії німців від її основних сил, потім вийшла в тил 11-й танковій дивізії. Як згадує генерал Попель:
Для гітлерівців наш удар – цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що росіяни наважаться полізти на комунікацію, де і вдень, і вночі хурчать німецькі колони. В самих трусах, якраз загорали на сонці, метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків. Із ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. На всю широчінь шосе йшли наші мотоциклісти, а праворуч від них – танки з гарматами, оберненими вліво. […] З оточеним угрупованням противника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще. Входили в Дубно, коли вже зовсім споночіло.
Того самого дня до Дубна з північного сходу вийшли частини 19 механізованого та 36-го стрілецького корпусів. Але вони нічого не знали про удар групи Попеля, не знали, що ще ривок – і 1-ша танкова група вермахту буде оточена, тому «зависне» і весь план «Барбароса». Ривка не відбулося. Адже зв’язок у Червоній армії здійснювався тоді за взірцем громадянської війни: посильний із пакетом на панцерному автомобілі. Сталін боявся, що радіо підслухає ворог.
Нетиповий комісар
Опинившись під Дубном в оточенні, танкісти Попеля організовано вийшли, вивівши з нього озброєними 1778 чоловік.
І це тоді, коли, скажімо, маршал Кулик вийшов з оточення лише разом з ад’ютантом, перевдягнений селянином. Жодна людина не одержала нагороди – ані за контрудар під Дубном, ані за рейд ворожими тилами. Чому? Одна із загадок війни… Інша загадка, вже, правда, розгадана – це обсяги втрат танків. 8- мехкорпус улітку 1941 року втратив половину своїх машин без бою – кинутими на дорозі, загрузлими болоті чи то й узагалі – зниклими безвісти. Але це були найкращі показники влітку 1941 року. В інших мехкорпусах від 70% до 90% танків припадало на небойові втрати.
Виглядає так, що панцерний кулак Червоної армії, основний інструмент планованого «визвольного походу» в Європу, не хотів воювати. Заслуга комісара Попеля в тому, що бодай половина його танкістів воювала. Може тому, що комісарський танк ішов попереду, й генерал Попель відкрив свій бойовий рахунок уже 25 червня 1941 року?
Я вискочив слідом за Бурдою, але вже не вгледів його. З гуркоту здогадався: командир повів свій танк. Я крикнув Коровкіну: «Заводь!» і вліз у «тридцятьчетвірку»… В запалі бою втрачається відчуття часу й місця. Не помітив, як ми, маневруючи, вийшли до околиці Цибуліва… Танк Бурди, не відповідаючи, мчав попереду. Раптом різко загальмував. Я наказав Коровкіну наблизитися, прикриваючи вогнем «тридцятьчетвірку» командира бригади. З переднього люка машини Бурди вивалився механік-водій. Розмахуючи руками, він біг нам назустріч. Я відкинув верхній люк і почув: – Командира, командира вбили!..
А це вже лютий 1944 року, тоді Попель отримав поранення. Ніхто не силував генерала, тепер уже члена військової ради 1-ї гвардійської танкової армії, самого йти в атаку. Проте Попель був нестандартним комісаром. І це засвідчують його сучасники. Ось що про нього пише у спогадах Микита Хрущов:
Не пам’ятаю, з нашої ініціативи цього разу чи це була ініціатива Ставки, знову ми приїхали до Москви, зустрілися зі Сталіним. Для однієї з наших армій я попросив дати членом військової ради генерала Попеля. З ним я познайомився в перші дні війни, коли він був комі- саром у корпусі, яким командував генерал Рябишев. Попель дуже сподобався мені своїми спокоєм, розважливістю та мужністю… Тепер я попросив Попеля знову до нас. Сталін погодився.
Дії мобільної групи Попеля під Дубном – єдиний успіх Червоної армії червня 1941-го в Україні. У генерала армії Жукова, який тоді координував дії Південно-Західного та Південного фронтів, була абсолютна перевага в танках, авіації, живій силі… А Чорноморський флот! Однак Жуков у прикордонній битві зазнав катастрофічної поразки. Бої групи Попеля під Дубном, за які він так і не отримав жодної нагороди, «переможний маршал» Жуков відзначив коротенькою реплікою: «контрудар був не потрібен, а Попель… не вмів командувати».
.jpg)
«Один із представників українського народу»
З партійних верхів – до солдатських низів. Ось думка Макарова, танкового радиста-кулеметника, учасника параду Перемоги:
Цю військову грамоту мені, як і моїм однополчанам, вручали в Берліні в День Перемоги. Підписали її наш командарм гвардії генерал-полковник Михаїл Юхимович Катуков і член військради армії гвардії генерал-лейтенант Микола Кирилович Попель. Мій батько був трохи старшим за них віком. Узявши в руки грамоту, я наче в батьківські очі глянув.
І зовсім іншу думку про генерала мала Єкатєріна Катукова, дружина командувача 1-ї гвардійської танкової армії:
Микола Попель – невисокий на зріст, кремезний із красивим обличчям, очі чорні з вогником. Не дурний. Попри зовнішню привабливість, він був дрібний себелюбець, полохлива душа. Канцелярист без серця й совісті… В костюмі – модник, вихолений, виголений, чистий… Попри наказ не писати щоденників, не возити документів й архівів, він збирав такі документи, відсилав їх у Москву. Після війни він написав три книги… Невдовзі після закінчення війни Попелю запропонували виїхати до Москви. [A] до нас приїхав новий член військової ради Семен Іванович Мельников. Це була зовсім інша людина, не схожа на Попеля, як день і ніч. Семен Іванович був справді політпрацівником ленінського типу. Він став справжнім помічником у новій, складній справі створення та становлення соціалістичної держави на землі Німеччини.
І направду, який там працівник ленінського типу з Попеля! Скажімо, треба було налагодити життя в зайнятих танкістами околицях Берліна, відтак почали шукати фахівців, але Попелю доповідають, що вони майже всі нацисти. Репліка на вустах комісара несподівана: «Чорт з ними, що нацисти. Головне, щоб справу робили». То чи так уже була товаришка Катукова неправа, коли йшлося про казенні слова, якими комісар Попель агітував бійців? Ось фрагмент із його мемуарів, діалог зі старим священиком на Буковині:
Старий відімкнув скриньку з гуцульським різьбленим орнаментом. – Гляньте, прошу вас.
І витрусив на полірований стіл кілька тонких книжечок у різноко- льорових обкладинках.
– От паспорти й посвідки, які я одержував за своє сімдесятирічне життя. Австро-угорський, польський, російський, прошу пробачення, радянський, а це ось германа… Лише одного нема і нема. Я запитливо подивився на старого.
– Українського…
– А український існує, – перебив я мого співбесідника. Радянський – це і є український. Правда, він свідчить не лише про національну приналежність, а й про те, що його власник є громадянином першої у світі держави робітників і селян, які добровільно об’єднались у великому Радянському Союзі, незалежно від національності, і ось зараз своєю кров’ю спільно виборюють своє щастя, свою волю. Народи великого Радянського Союзу і обрали радянську форму суспільного ладу тому, що вона не принижує національної гідності, а навпаки, підносить її. Цю форму обрав і український народ, один із представників якого сидить перед вами.
Чи не здається вам, що генерал Попель сам не дуже вірив у свої слова?
Чужий серед своїх
…У відставку Микола Попель вийшов із тим самим званням, із яким закінчив – генерал-лейтенант. Попри те, що його книги мали й мають значну популярність серед усіх, хто цікавляться історією Другої світової, в усіх довідниках замість дати його смерті стоїть знак питання. Вдалося дізнатися тільки, що дожив він до наших днів, до української незалежності й на його честь у Миколаєві названо вулицю.
Хто він був, Микола Попель – танкіст і політпрацівник, комуніст і українець? Людина, котру за наявність власного погляду на речі все життя ненавидів маршал Жуков і котра в червні 1941 року ледь не зірвала весь план «Барбароса»? Не знаю. Мовчать про нього й «Українська радянська енциклопедія», й діаспорна «Енциклопедія українознавства», хоча пишуть про набагато дрібніших за масштабом дій військовиків. Одне слово – чужий серед своїх…
[698]
Свідчать німецькі документи
Із рапортів офіцерів вермахту
Україна, літо 1941 року
Абсолютно невідомий тип танків атакував наші позиції. Ми негайно відкрили вогонь, але наші снаряди не могли пробитии панцер танків, і тільки з дистанції 100 метрів вогонь став ефективнішим.
***
Знову й знову наші танки розвалювалися від прямих влучень радянських снарядів… Наступальний порив погас, його замістило почуття власної неповноцінності, оскільки проти таких танків ми безсилі.