У доволі теплий, як для лютого, ранок елітний «Мерседес» під’їхав до головних дверей Верховної Ради. Усередині автівки — переможець запеклого виборчого протистояння, який ось-ось складе присягу новообраного президента України. Під час короткої інавгураційної промови політик розповість, що Україна має стати «мостом між Сходом і Заходом» та розвивати відносини з (у порядку згадування) Росією, ЄС та США.
Новоспечений президент прокинувся дуже рано. Іще перед офіційною церемонією він устиг узяти участь у молебні в Києво-Печерській лаврі, яка досі належить УПЦ МП. Там отримав благословення на правління від Патріарха московського Кірілла, який спеціально прибув до Києва. Також приїхав Константін Затулін — депутат російської Держдуми, відомий своїми антиукраїнськими висловлюваннями. СБУ мала зупинити його на кордоні й видворити, бо Затуліну офіційно обмежено в’їзд до України. Однак заборону зняли з нагоди інавгурації. Затулін — член офіційної делегації РФ.
Дика картина? А це головні новини 25 лютого 2010 року — дня інавгурації Віктора Януковича на посаді президента. Потім двері Верховної Ради перед ним ледь не зачиняться, а пізніше відбудеться зміна Конституції під президента і Харківські угоди щодо перебування Чорноморського флоту РФ в Україні. Для Януковича все завершиться також у лютневі дні 2014-го. Для України розпочнеться окупація частини її території, смерті й війна.
Для багатьох українців страх узагальненого «російського реваншу» в країні став основним. І, мабуть, це цілком нормальна реакція після всіх потрясінь, які сталися впродовж останнього десятиліття, до того ж на тлі війни, що досі триває. Політичні діячі це розуміють і намагаються використовувати. Є старе порівняння політики з шахівницею. На українській шахівниці залишилося тільки дві клітинки: біла та проросійська. Завдання гравців — виштовхати всі фігури опонента на проросійське поле.
Громадян, які непокояться за реванш Кремля, таки важко звинуватити у відсутності здорового глузду. Російські прапори в Криму — мовчазний доказ небезпідставності їхнього страху. Байдуже, скажуть вони, що візит Затуліна до України на інавгурацію президента тепер із жанру фантастики. Реванш може бути прихованим і відбуватися поступово. Для багатьох таких людей публічні дії взагалі рідко свідчать про справжні наміри українських політиків. Їх привчили, що кулуарні домовленості важать значно більше. Головна вада такого погляду в тому, що він не бере до уваги ключової змінної українського політичного процесу — громадян. Вони постійно змінюються, а разом із ними змінюється і країна. Саме цей процес, а не чиїсь домовленості та плани, стане визначальним і для зупинки можливого російського реваншу, і для вирішення будь-яких інших проблем.
ЗМІ, політики, «лідери думок» набагато рідше, ніж варто було би, відволікаються від буденних сварок, пліток і тимчасових політичних розкладів. Тому зміни, які призвели до певних рішень і подій, залишаються непоміченими. Найпростіший приклад — із уже згаданого 2010-го. Символом перемоги Віктора Януковича стали так звані «противсіхи». Люди, які не захотіли підтримати жодного кандидата на виборах. Активні, адже не полінувалися прийти на дільниці й позначити відповідну графу в бюлетені. Відтоді й досі їх періодично згадують та звинувачують у подальших бідах України. Мовляв, своєю позицією принесли війну. Та й аргумент у «противсіхів» був слабким, із огляду на нинішні часи: вони вважали перебільшеними проросійськість Януковича і проукраїнськість Юлії Тимошенко. Найбільше таких тоді виявилося в Києві та області, а також на Дніпропетровщині, Полтавщині, Сумщині та Харківщині.
Є два аргументи, чому цей сценарій більше не повториться. По-перше, графа «проти всіх» зникла з бюлетенів на виборах. По-друге, відтоді минуло одинадцять років. Люди, які колись ухвалили рішення, стали свідками, а хтось і учасниками, подальших подій: Майдану, окупації, війни. Тому й аргументуватимуть і ухвалюватимуть рішення вони тепер інакше. У 2009-му лише близько 20% українців визнавали хоч якусь загрозу з боку Росії. Тепер виникає глибоке занепокоєння: 2020-го тільки 61% громадян переконані, що війна на Донбасі є російською агресією. Однак якщо міркувати про ці дві цифри глибше, то виявиться, що між ними величезна дистанція. Вона сповнена досвіду, стресів, відмов від побутових звичок, сварок із родичами та друзями, втраченого майна і найголовніше, втрачених життів. Між цифрами дистанція, яку деякі нації не можуть подолати впродовж кількох поколінь.
«Мені дуже подобається один приклад. У 2013 році за членство в НАТО в Донецькій і Луганській областях було 0,3% підтримки. Це одна особа з 283. Проти було 94%. Зараз більшість теж проти, але їх уже 50%. Натомість 20% — за. Колись у нас по всій країні стільки було», — так на схожу тему висловилася соціологиня Ірина Бекешкіна в інтерв’ю Тижню кілька років тому.
На цій та сусідній сторінках — спроба порівняти країну у 2008–2010 роках, яка обрала Віктора Януковича президентом, із нинішньою. Виявилося, що відшукати базу для порівняння доволі нелегко. Іноді не вистачало даних. Проте в окремих випадках навіть така відсутність дає змогу побачити зміни. Щороку підсумкові звіти сервісу YouTube про відео, які найчастіше переглядали в Україні, викликають скандали й суперечки. Частина громадськості обурюється популярності російського продукту. У 2010-му взагалі не існувало жодних українських звітів YouTube, а смішне відео з Януковичем, на якого падає вінок, потрапило до російських трендів. Україна була складником «пострадянського простору», а в інтернеті точилися мляві дискусії, чи зробить колись YouTube українізовану версію. Найраціональніші доводили, що це станеться у віддаленому майбутньому, адже в компанії точно є актуальніші завдання.
У певних речах українці справді не надто змінилися. Вони не стали помітно багатшими, споживають приблизно стільки само хліба, м’яса й молока, як і десятиліття тому. Трохи більше випивають і курять (хоча тут статистику можна пояснити кращою боротьбою з контрафактом). Дані, які не зазнали суттєвих змін, не увійшли до підбірки на інфографіці. Хтось зауважить, що перелік головних олігархів, які досі впливають на українську політику, також разюче не змінився. Так, але змінюються галузі, де вони передусім отримують свої гроші. І це впливає на політику значно більше, ніж риси характеру олігарха та його сентименти до спільного минулого з Росією. Одна річ — країна, яка торгує металом і потребує значних обсягів газу для потреб своїх підприємств. І дещо інша — країна, яка торгує передусім продукцією аграріїв і розвиває харчопром та внутрішню торгівлю.
Одинадцять років тому, коли Кірілл благословляв Віктора Януковича на президентство, ідея про незалежну українську православну церкву здавалася нездійсненою. Тепер ПЦУ — не просто незалежна, а й найпопулярніша серед українців. Хоч комусь церква здається пережитком, але для багатьох вона досі залишається найавторитетнішим суспільним інститутом. До речі, про інститути: для усвідомлення змін, які сталися в країні, варто лише глянути на відповідний показник довіри до армії тоді й тепер.
Повернімося до можливості політичного російського реваншу. Нинішній президент Володимир Зеленський часто потрапляє в кумедні ситуації через свою любов запитувати. «Хто я?» — цікавився він під час новорічного звернення, «Чому ми досі не в НАТО?» — передавав запитання новому президенту США в інтерв’ю. Одного разу навіть запитував у дітей, що робити з тютюновими компаніями, які шкодять здоров’ю, але дають робочі місця. І в цьому Зеленський, можливо, сам того не розуміючи, віддзеркалює український політикум загалом. Вони запитують, бо самі не знають відповідей. Фліртують з електоратом і чекають на його схвалення чи критику. Вони ще не навчилися вести за собою хоч кудись і відповідати хоч за щось. Тому це доведеться робити суспільству і країні.
.jpg)
.jpg)