Якщо на якомусь камені в дитинстві хтось, про кого написано у Вікіпедії, збив коліно, чекай на туристичний бум. Там обов’язково з’являться хостели й кав’ярні, сувеніри й легенди, а місцеве населення із задоволенням потиратиме руки, підраховуючи прибутки від приїзду охочих зробити селфі поруч із відомим кругляком. У нас чомусь усе навпаки: цікавого багато, а бажання зробити з цього привід для залучення людей немає. Тому найпоширеніший метод дізнатися про щось унікальне — подорож «дикунами». Приємно, але за державу прикро…
Війна, хоч як дивно це прозвучить, дала нам другий шанс дізнатися одне про одного та про свою країну більше. Масові переселення, участь в АТО на Донбасі жителів усіх регіонів окрім звичайного, не дуже позитивного сенсу мають ще й такий: ми побачили побут і звички, традиції та природу різних куточків країни не по телебаченню, а наживо. Дуже часто доводиться спостерігати, як навіть люди, що переїхали з окупованих територій, із подивом дізнаються про цікаві природні, історичні та промислові пам’ятки, від яких вони все життя були на відстані кількох десятків кілометрів. І навіть штурхають місцевих: як можна про таке не знати?! Але ми все одно пасемо задніх: спробуйте, наприклад, знайти в інтернеті телефон і записатися на екскурсію підземними шахтами відомого винного заводу, де, до речі, окрім власне промислової екскурсії з дегустацією можна побачити Стіну плачу на місці масового «Бабиного Яру» — шурфу, у якому 1942 року живцем замурували близько 2 тис. євреїв. Не знайдете. Хоча побувати на тому місці й покласти камені, як зазвичай роблять юдеї, охочих було б багато.
На вихідних пощастило потрапити в аматорську експедицію, яку запропонували саме переселенці з Донецька: вони осіли в Бахмуті, Краматорську та Добропіллі, але об’єднує їх спільне хобі — дайвінг. Тому, почувши про унікальні печери, що містяться майже біля Бахмута, вирішили шукати там підземне озеро, де ще до війни дайвери якось організували занурення. Дістатися цікавого місця виявилося неважко: від села кілька кілометрів пішки ковиловим степом. Щоправда, треба дивитися під ноги: можливі провали.
Підземні печери поруч із селищем Іванград тягнуться більш ніж на півкілометра. Як для кар’єру масштаб доволі великий. Але не тільки масштаб привертає увагу — це ще й історична споруда. Видобуток гіпсу почався ще до революції, рудником володів один із бахмутських підприємців. У 1930-х від рудника збудували вузькоколійну залізницю. На заводі, що стоїть по лівий бік річки Бахмутки, гіпсовий камінь дробили, обпалювали, отримуючи необхідний для будівельників алебастр. У 1940-х — на початку 1950-х вузькоколійкою їздив паровоз, потім його замінили на мотовоз МД54-5-180, до якого чіпляли три або чотири відкриті вагонетки. Рудник експлуатували аж до 1960-х років, потім покинули, залізницю розібрали. Зараз у його печерах можна проводити екскурсії з історії промисловості минулого століття, бо залишилися сліди механічного буріння, у стінах можна знайти бури та шурупи, на підлозі — шпали та залишки залізничних колій, побачити, як був організований видобуток. Окрім того, ці печери з мальовничими галереями та підземними озерами стали меккою для фотографів та просто любителів гарних світлин.
У 2009 році харківські дослідники з клубу «Діти підземелля» зробили навіть топозйомку рудника, склали карту, зокрема й із небезпечними місцями кар’єру. Бо в тому стані, у якому він є зараз, туристи-дикуни можуть потрапити під завали, що утворюються через зливи та зсув землі, або заблукати. Але тоді цією пам’яткою не зацікавилися, хоча ідея, вибачайте за каламбур, лежала на поверхні. А ось зацікавлені самим гіпсом знайшлися. У 2013-му місцеву громаду збурили плітки, що територію перетворять на суцільний кар’єр із видобутку гіпсу, який хотіли вивозити за кордон. Кар’єр планували розбудовувати масштабно, тому провали та пустоти підійшли б до самого селища. Через початок бойових дій плани так і не реалізували, селяни залишилися з пасовиськом, якого не було б, якби зробили кар’єр, і цікавою пам’яткою промислового туризму, від якої доклавши рук можна було отримувати гроші та прославляти свій край. Справді, саме на Донбасі ще є багато прикладів, на яких можна вивчати розвиток промисловості Європи: сюди інвестували німці, голландці, французи. Але чомусь мені здається, що цього нам чекати набагато довше, ніж, скажімо, дешевих лоукостів. Бо то залежить від нас, а з цим в українців традиційно складніше.
