Моє покоління жило в «імперії зла». Більшість – у «великій зоні», меншість – у «малій». Перші вдовольнялися «120-му ре», почувалися на сьомому небі, коли щастило отримати хибару у хрущовці, і в кращому випадку були кухонними революціонерами. Другі мислили недосяжними для перших, навіть подумки, категоріями – поставили собі за «божевільну» мету зруйнувати мур, що здавався тоді непорушним. Історію творили вони, хоч свій благородний акт творення їм не вдалося довершити.
Галичанин Іван Гель належав до другої категорії. У Польщі, Чехії, Литві чи в будь-якій іншій демократичній державі влада визнала б його героєм. Однак не в Україні, де знецінені усі духовні цінності аж до їхніх символів – державних нагород. Та, зрештою, хіба це головне?
«Якщо людина веде шляхетний спосіб життя, вона лишається вродливою до смерті Це – прояв гармонії тіла й духу», – так висловився про померлого Івана Геля колишній в’язень сумління, член Харківської правозахисної групи Василь Овсієнко.
1. Іван Гель був не липовим героєм за розчерком начальницького пера, а справжнім борцем-правдолюбом за родинною традицією.Від батька, засудженого до 20-річного тюремного ув’язненння за співпрацю з оунівським підпіллям і матері, що належала до сім’ї прихильників української справи, успадкував нетерпимість до тоталітарного режиму. Обравши страдницький шлях борця за незалежість України, двічі опинявся на лаві підсудних: за «антирадянську агітацію і пропаганду» та за «організаційну діяльність» і як особливо небезпечний політичний рецидивіст. У радянських таборах особливого режиму «карався мучався і не каявся» (окрім п’ятирічного заслання) упродовж 13 років. Протестуючи проти табірного свавілля і домагаючись статусу політв’язня, майже рік голодував. З них – сто днів, щоб влада визнала його шлюб з дружиною Марією, що була його самовідданою соратницею. І він таки домігся свого.
За колючим дротом Гель виявив себе гросмейстером конспірації. В одиночній камері написав на цигарковому папері книгу «Гранікультури» і, попри пильний контроль наглядачів, спромігся передати її під час побачення з Марією. Книгу самвидавом розповсюджували в Україні, згодом вона нелеґально потрапила за кордон і вийшла друком у Лондоні. Великою мірою завдяки Івану Гелю світ постійно дізнавався жорстоку правду про становище політичних в’язнів в СРСР, а його ім’я стало добре відомим в діаспорі та у правозахисному русі на Заході.
2. Він був переконаний, що незалежність України почнеться з її духовного відродження. Тож звільнений із заслання в часи горбачівської перебудови, створив і очолив Комітет захисту Української Греко–Католицької Церкви (УГКЦ). З його ініціативи було зібрано сотні тисяч підписів з вимогою її легалізації. Документ надіслали до Президії Верховної Ради СРСР і водночас через західні посольства і журналістів Папі Римському Іоанну Павлу ІІ. Іншою важливою акцією стало голодування духовенства та вірян УГКЦ на московському Арбаті, що тривало майже півроку. Пам’ятаю, москвичі зустрічали їх вигуками: «Смотрите: идут бандеровцы!». А 25 травня, у день відкриття з’їзду народних депутатів СРСР, Іван Гель як голова Комітету УГКЦ давав інтерв’ю кореспондентам західних телемереж. Правда про масові порушення релігійних свобод в Україні набула світового розголосу. Акцією, що викликала найбільший резонанс,став організований Комітетом УГКЦ велелюдний похід 17 вересня 1989 року у Львові до собору Святого Юра, в якому взяли участь близько 250 тисяч мирян. Це був фактично акт самолегалізації катакомбної церкви, що дістав офіційне визнання.
Гель вважав, що 5-мільйонна «українська греко-католицька церква може зробити для національного і духовного відродження України те, що римо-католицька церква зробила для Польщі» (з інтерв’ю лондонському тижневику The Economist від6 жовтня 1990 року). Однак подальші події засвідчили, що він не врахував факторів поліконфесійності в Україні і особливо засилля Московського патріархату.
3. Натомість, на противагу більшості діячів національно-партіотичного руху, які перебували у стані ейфорії, Гель передбачив, з якими труднощами неминуче зіткнеться Україна на шляху до самоутвердження. «Чи зможе стати успішною Україна як незалежна держава великою мірою залежить від того, чи вдасться їй залагодити розбіжності у своїх кордонах. Міжсхідними і західними регіонами республіки існують географічні, етнічні, релігійні та культурні лінії розлому», – говорив він у переддень незалежності в інтерв’ю газеті LosAngelesTimes.Водночас він наголосив: : «Східна та Західна Україна – це немов дві ноги однієї людини. Якщо відтяти одну, вона стане інвалідом» (зі статті «Лихоманка незалежності» від 1 грудня 1991 р.).
Хоча Схід «подарував» Україні нинішнього президента, подібного якому не знає світова історія, погляди Івана Геля не змінилися. Він був прямим антиподом Юрію Андруховичу, котрий задля збереження України та швидкої її інтеграції в Європу ладен спекатися Донбасу, а на додачу ще й Криму. Попри те, що поняття «Бандера» і «бандерівець», «нація» і «націоналіст» сприймаються по-різному у різних регіонах країни, Гель закликáв галичан приймати у своїх родинах східняків і був переконаний, що процес українізації Сходу неминучий. Хоча це радше символ віри, а не концепція, що має реальне підґрунтя.
Побачити, чи постане українська Україна, якій він присвятив усе своє життя, чи пережити найгіркіше розчаруванняйому вже не судилося. Відспіваний у соборі Святого Юра і похований наприкінці минулого тижня на Личаківському кладовищі, Іван Гель відійшов за вічну межу. Майже незнаний у власній країні за межами Галичини, він, безперечно посяде почесне місце в сучасній національній історії.