Подвиг батальйону «Донбас»

18 березня 2015 року Служба безпеки Укра­­ї­­ни оприлюднила невеличкий фрагмент відео з полоненими російсь­­кими танкістами та десантниками як доказ безпосередньої агресії Збройних сил РФ. Ці кадри – лише частина архіву із 30 фотографій та 8 відеофайлів, які зняли, а відтак зберегли в полоні бійці батальйону «Донбас» із позивними Лекс, Заноза та Німець.

Лекс та Заноза – кияни, приїхали у батальйон «Донбас» в один день, на початку травня 2014 року. Але познайомились уже там, у колишньому дитячому таборі «Дружба», де формувався батальйон. Лекс уже зрілий чоловік, із військової родини, усе життя захоплювався стрільбою, походами та полюванням. Стежачи за щораз менш втішними новинами зі Сходу, вирішив активно захищати єдність України. Оскільки він не проходив строкової служби, а призовний вік давно минув, зрозумів, що варто пристати до котрогось із добровольчих батальйонів, обрав «Донбас». Приблизно так само, за покликом серця, приїхав до батальйону і юнак Заноза.

15 травня 2014 року «Донбас», маючи у своєму складі кількадесят погано озброєних добровольців, перейшов до активних дій, звільнивши від сепаратистів райвідділ міліції в смт Велика Новосілка Донецької області. Було замінено його керівника, а особовий склад міліції приведено до повторної присяги на вірність України.

Під час бою в селі Карлівка неподалік Донецька 23 травня 2014 року загинуло п’ять хлопців із «Донбасу». Після цього батальйон було виведено до Києва і включено до складу Національної гвардії України. За лічені дні завдяки напливу добровольців він виріс до кількох сотень бійців.
Уже 30 червня його перша рота на чолі з Туром відбула до зони бойових дій. За кілька днів вони визволяли Миколаївку й Костянтинівку. В Артемівську було створено базу батальйону «Донбас», куди з Нових Петрівців прибували новосформовані підрозділи.

Найуспішнішим для донбасівців став кінець липня: 21-го було звільнено село Піски й відкрито шлях до Донецького аеропорту, 22-го – місто Попасну, 24-го – Лисичанськ, де знищено базу сепаратистського батальйону «Призрак».

10 серпня почалися бої за Іловайськ, що на південь від обласного центру. Лише 18-го бійцям «Донбасу» вдалося ввійти туди й закріпитись у районі школи.

Російські танки, як у тирі, стріляли по машинах із білими прапорами та червоними хрестами

До Іловайська на допомогу їм поступово прибували батальйони спецпризначення МВС «Дніпро-1», «Херсон», «Світязь», «Миротворець», «Івано-Фран­ків­­ськ». Попри гучні назви, всі вони були нечисленними – по кілька десятків людей у кожному. Найбільші бої розгорнулися навколо залізничної станції та депо Іловайська, де оборону тримали «Херсон» і «Миротворець», підрозділи «Донбасу» й «Дніпра-1».

24 серпня, доки тривали баталії в Іловайську, від кордону в район селища Кутейникового по­­чалося перекидання російських військ. Спочатку це були підрозділи 98-ї повітряно-десантної дивізії, потім 31-ша десантно-штурмова, 6-та танкова та інші бригади.

Тривалий час українське командування не підозрювало про численні російські регулярні війська, які зосереджувалися неподалік Іловайська, а тому продов­жувало операцію з оточення Донецька. У резерві добровольчих батальйонів було зібрано частини 51-ї, 93-ї механізованих, 17-ї танкової бригад та кількох частин територіальної оборони. Навіть генерал Хомчак, командир Сектору Б, переніс свій штаб до села Многопілля (на південь від Іловайська), аби з переднього краю керувати бойовими діями.

Російські війська сповна скористалися відсутністю розвідки в української сторони: за дві доби вони звели кілька базових таборів, облаштували в лісопосадках і серед полів гарматні батареї, по­­зиції для танків, кулеметні гніз­­да та інші вогневі точки. Коли в ніч із 27 на 28 серпня в напрямку Многопілля спробувала пройти ротно-тактична група нашої 92-ї бригади, її було вщент розстріляно з гармат і мінометів.

Читайте також: «Відбили б до Ростова»

Уранці 29 серпня батальйони вийшли з Іловайська й разом із різноманітними частинами Зброй­­­них сил України зібрались у Многопіллі. Бійцям сказали, що між українським командуванням та російською стороною досягнуто згоди про виведення наших військ «зеленим коридором». Бойові частини бу­­ло розділено на дві колони, і вони мали рухатися кожна своєю дорогою. «Дніпро-1» та інші дріб­­­­ні за кількістю батальйони мали виходити за батальйонно-тактич­­­ною групою 51-ї бригади, «Донбас» – за підрозділами 93-ї.

Командування супротивника дочекалося, коли вся «броня» просунулася вперед, і почало від­­сікати цивільні машини з піхотою щільним вогнем гармат та кулеметів. Командир батальйону Філін, який залишився замість пораненого Семенченка, проскочив Червоносільське слідом за 93-ю бригадою. Російські танки, як у тирі, стріляли по машинах із білими прапорами та червоними хрестами. Один із перших снарядів росіян влучив у карету швидкої допомоги, наступний – у КамАЗ, яким їхали поранені.

З інших машин донбасівці відкрили щільний вогонь з автоматів по посадках, у яких були окопи десантників. Пізніше свід­­ки бачили там калюжі крові й чимало використаного перев’язоч­ного матеріалу.

Із «Донбасом» залишились одна БМП та пожежна автівка з Іловайська. На околиці Червоносільського було знищено кулеметний розрахунок Утьоса: там зосталося щонаймен­­ше троє загиблих. Із документів, знайдених біля тіл, випливало, що це були військовослужбовці 31-ї десантно-штурмової бригади.

Читайте також: Лорди шукають примирення

У кабіні пожежної машини сидів командир 1-ї роти «Донбасу» Тур. На околиці Червоносільського Тур побачив танк, що цілився, що цілився у другий КамАЗ із пораненими. Пожежна машина затулила собою поранених. Тур кинувся напереріз. Боєць Ред, який сидів із РПГ-7 на даху пожежної машини, сподівався першим вистрелити в танк. Як вважають товариші Реда, його зброя дала осічку – танкісти вдарили першими. Геройська команда пожежної машини на чолі з Туром у кількості шести осіб загинула.

Тим часом автобуси та легкові машини з донбасівцями швидко в’їжджали в Червоносільське. Російські солдати, які там перебували, були геть спантеличеними. Четверо з них, двоє танкістів і двоє десантників, потрапили в полон. Танк Т-72 цих вояків стояв неподалік і був захоплений донбасівцями, але третій член екіпажу встиг вивести його з ладу й утекти.

Розвідка «Донбасу» швидко просунулася на іншу околицю села, де виявила танки Т-72, кілька бойових машини десанту (БМД) й один БТР. Троє бійців батальйону: Усач, Брест і Бугор, пробираючись балкою, вируши­­ли «полювати» на цю техніку. Екіпаж одного з танків просто обідав поруч зі своєю бойовою машиною. Його змели автоматним вогнем. У другий росіяни заскочили, але завести його не встигли: Усач вистрілив по ньому з РПГ. Бойова машина загорілась, екіпаж так само швидко вистрибнув із неї. Ще за кілька секунд вибухнув боєкомплект: башта відлетіла на кілька метрів і корпус танка розірвало. Інші чотири Т-72 просто втекли з Червоносільського й курсували поблизу. На околиці села герої захопили також справну російську бойову розвідувальну машину десанту, яку Брест пригнав у розташування батальйону. Були там і поранені російські солдати, зокрема один сильно обгорілий танкіст. Їх долучили до інших чотирьох полонених.

Заноза відзняв на мобільний телефон два танки: один захоплений, другий знищений Т-72. Крім того, разом із Лексом та Німцем вони допитали, записуючи все на мобілку, чотирьох російських солдатів. Заноза намагався перекинути матеріал в інтернет, але зв’язок у Червоносільському був лише в добре прострілюваному місці. Відтак скинути фото й відео на жоден сайт не вдалося.

День та вечір 29 серпня минули в перестрілках та спробах переговорів із російськими військовими. Під час чергових перемовин дійшли згоди, що донбасівці заберуть загиблих із дороги Многопілля – Червоносільське. Але щойно один із них вийшов на поле, як упав від ворожої кулі. Попри це, кілька бійців під керівництвом санітарки Аліни самовіддано виносили поранених до села.

Надвечір росіяни попросили віддати їм їхніх «трьохсотих». Було домовлено, що вони візьмуть для надання медичної допомоги й поранених донбасівців. Приїхали два російські КамАЗи, але забрали тільки своїх…

Батальйон «Донбас» перебував у цілковитому оточенні. Порахували втрати: виявилося, що лише загиблих понад 40. Війсь­ковослужбовці різних частин у Червоносільському переважно були настроєні песимістично і планували здатись. До вечора 29-го донбасівцям під час телефонних розмов іще обіцяли надіслати підмогу. Потім абоненти, по яких вони дзвонили, просто перестали відповідати.

Читайте також: Волонтер: не весь Донбас перетворився на пекло

Уранці 30 серпня бійці ще сподівалися на підкріплення. Приблизно о 12-й почався обстріл села. Знову з’явилися загиблі. Відтак донбасівці та солдати Збройних сил України вирішили здатися. Майже всі знищили або закопали свої мобілки, документи, цінні речі. Заноза також ліквідував свій мобільний телефон, а флешку заховав чимглибше в кишені.

«Капітуляцію» під Червоносільським приймав якийсь російський підполковник-десантник. Загалом здалося трохи більше ніж 100 бійців «Донбасу» й понад 250 військовослужбовців ЗСУ. Крім того, було 40 або 50 поранених, переважно донбасівців.
Роззброєних вояків повели полями кудись у напрямку Кутейникового. Попереду рухалася російська бойова машина піхоти. Коли вона наближалася до якоїсь посадки, то давала сигнал зеленою ракетою. У відповідь стріляли двома або трьома такими самими. Вся техніка РФ була з білими колами та білими прапорами. Солдати всі мали білі пов’язки на руках або плечах.

На ланах та в посадках було чимало цієї техніки, здебільшого накритої маскувальними сітками. Але, проходячи повз одне поле, донбасівці налічили аж 27 «Нон» (самохідно-артилерійських установок, що їх використовують десантні частини), розставлених на відкритому місці в шаховому порядку.

Бранці йшли близько 7 км. Тяжкопоранених везли на КамАЗі, ті, хто відбувся легкими ушкодженнями, крокували поруч. Но­­чували посеред баштану. Кавунами повечеряли й поснідали. Увечері 30-го та вранці 31 серпня померло від ран двоє бійців батальйону «Донбас».

31-го КамАЗ із пораненими та солдатів ЗСУ забрали росіяни і, як виявилося пізніше, передали українській стороні. Із солдатами пішли й деякі вцілілі воїни батальйону. Решта була передана загону сепаратистів Мотороли, які приїхали по донбасівців вантажівками й мікроавтобусами. Усіх полонених ретельно обшукали. Пізніше так само прискіпливо «шмонали» ще три або чотири рази.

Уже перебуваючи в приміщенні колишньої донецької СБУ, Заноза передав флешку із записом Лексові. Той спочатку сховав її в несправній розетці, а потім зашив собі в рубець на одязі. Відтак вона щасливо пережила весь багатомісячний полон.

Цікава річ: сепаратисти, охоронці полонених у тій будівлі, відмовлялися вірити, що бійців «Донбасу» полонили російські вій­­ська. Вони до кінця залишились упевненими, що вся іловайська історія – справа рук таких, як вони.

Лекса звільнили з полону аж 31 січня 2015 року. За згодою із Занозою та Німцем він передав відео й фотоматеріали до Служби безпеки України, але з умовою, що їх оприлюднять лише після того, як вийдуть на волю ще кілька бранців-донбасівців. Крім того, Лекс і Заноза хотіли, щоб відео було викладено з їхніми коментарями, в яких вони особливо прагнули наголосити на тому, що з російськими полоненими обійшлись максимально гуманно, тоді як сепаратисти знущаються з українських бійців. Першу домовленість керівництво СБУ виконало, а ось другої якось забуло дотримати. Та, попри це, герої залишилися живі і здорові, а цінні свідчення про російську воєнну агресію були врятовані й тепер їх поступово оприлюднюють.

На жаль, один із героїв цього оповідання – Усач (Євген Тельнов) загинув у бою під Маріуполем 15 лютого 2015 року.