«У фільмах 1950-х деталі відіграють значно важливішу роль, ніж центральний сюжет», – каже у своїй документальній стрічці, присвяченій історії американського кінематографа, один із його класиків Мартін Скорсезе. Це влучне спостереження має безпосередній стосунок і до його останнього на сьогодні фільму «Острів проклятих», презентованого на фестивалі «Берлінале». Хоча ця стрічка, знята за романом письменника Деніса Ліхейна (екранізаціями творів якого є також «Таємнича річка» та «Прощавай, люба, прощавай»), належить до «фільмів двохтисячних», її дія відбувається саме в 1950-х. І як здебільшого буває в ретрострічках, у руках режисера ключем до історичного періоду виявляються саме створені протягом цього періоду фільми.
«Острів проклятих», за словами режисера, ґрунтується переважно на стрічках нуар та фільмах жахів 1950-х. Із цих джерел Скорсезе запозичив не тільки візуальну естетику чи типажі персонажів, а й так звану загальну атмосферу, куди входить, зокрема, набір післявоєнних травм, страхів і сумнівів. Почуття провини, підозри в замаскованому фашизмі, таємних державних злочинах, приховані вороги, недовіра – ось складові реальності, зображеної в «Острові проклятих». Щоправда, місцем, де розгортаються події, є психіатрична клініка для «особливо небезпечних хворих», розташована в цілковитій ізоляції на віддаленому острові штату Массачусетс. У засекреченій божевільні головний герой Тедді Деніелс (Леонардо ді Капріо) має провести розслідування одного дивного випадку. Така локалізація в комплекті з усіма її невід’ємними елементами (підозрілими методами лікування, психотропними препаратами та персонажами, чиї свідчення завжди видаються непевними) забезпечує необхідну для трилера хиткість однозначних трактувань. Та навіть якщо розв’язка всі вагання розсіює, пропонуючи прозору відповідь, не слід забувати, що саме відкинуті такою відповіддю «сумнівні» деталі відіграють у цьому фільмі значно важливішу роль.
«Острів проклятих».У кінотеатрах України з 18 лютого