Цифра в кінці назви – це рік, коли до геніального скульптора, «музи Оґюста Родена» Камілли Клодель, запротореної сім’єю у психіатричну клініку, приїздить її брат. Його візит є етапним моментом для мисткині, адже тоді, вперше за два роки з моменту примусової госпіталізації, у неї з’явилася надія повернутися до життя і свого мистецтва. На жаль, вона була тимчасовою, адже останні 30 років життя Клодель провела у стінах психлікарні…
Фільм Брюно Дюмона про біль, страждання і несправедливість долі художника, що випадає зі сталої форми нормальності. Щоб передати ці думки, режисер зробив три важливих кроки: вибрав статичність і середній план як головний формальний підхід, почав зйомки у справжній психлікарні з пацієнтами й запросив на головну роль актрису Жюльєтт Бінош. Саме вона й виконує основну роботу – притягує погляди, концентрує їх на собі, а далі, переживаючи в кадрі муки героїні, залазить глядачеві в душу. Для чого? Щоб він пережив увесь жах місця та відчуття в ньому людини, яка колись жила вільною творчістю, а тепер закрита в цілковитій бездіяльності. Бінош плаче, сміється, впадає в істерику, молиться, мовчить – її розриває на шмаття. Та офірна акторська робота тут видається такими собі танталовими муками, бо мета, до якої тягнеться акторка, є недосяжною. І саме в цьому полягає помилка режисера. Він накрутив Бінош, примусив її жити болем на екрані, але забув при цьому хоча б якось оточити її формою, сприятливою для такого складного процесу, як споглядання за стражданням жертви. Реалізм і навіть натуралізм тут дали осічку: курок натискали з усієї сили, до крові в пальцях, та пострілу не пролунало.
Екранізуючи кілька днів із життя Камілли Клодель, Дюмон, як і належить режисерові, скористався своєю фантазією, бо, справді, ніхто точно не знає, що було за високими нездоланними стінами притулку Мондеверг. Він і брата зобразив католицьким лицеміром, чим проявив свій звичний антиклерикалізм, зовсім недоречний у стрічці про мисткиню, яка єдиним своїм спасінням мала простір церкви. Проте Берлінале вітає богоборців, тож показ фільму в головному конкурсі був цілком зрозумілий. Утім, формальна підтримка фестивалю не допомогла Дюмону – глядачі йшли з показу не так обурені версією режисера, як збиті з пантелику: навіщо було чудову акторку Бінош, здатну досягати найглибших духовних глибин лише мімікою, примушувати відверто перегравати. Та це не її провина. Вона трансформувалася в Клодель максимально, більше важко собі уявити, але мистецтво акторки режисер не зміг перевести в магію, хоча саме цим характеризується велике кіно.