За минулі дванадцять років російсько-української війни масштаби руйнувань і втрат в Україні такі значні, що людська свідомість уже не здатна їх осягнути. Коли лік іде на сотні й тисячі, важко зберігати емпатію замість сухої статистики. Деякі місця, персонально важливі для нас, наразі доступні для відвідування лише за допомогою гугл-карт — через окупацію, близькість до лінії фронту, руйнування від російських обстрілів.
Книжка «Контурні карти пам’яті: путівник місцями нашої спадщини, яку руйнує Росія» — про емпатію до втрат і про пам’ятання як спосіб уникнення остаточної руйнації. Це збірник вісьмох есеїв і двох передмов українських інтелектуалів, архів приватної пам’яті про місця, які Росія намагалася, але так і не спромоглася знищити остаточно. Як пише в передмові архітектор і урбаніст Юліан Чаплінський, «все матеріальне, що ми втрачаємо в цій війні, може й не зникнути зовсім, поки ми готові говорити і свідчити».
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Ідею книжки запропонувала Вікторія Амеліна, письменниця і правозахисниця, яка документувала воєнні злочини РФ. Як пише в передмові Софія Челяк, «із початком повномасштабного вторгнення вона знайшла своє призначення в тому, аби фіксувати злочини та якомога голосніше говорити про маленькі апокаліпсиси, які щодня стаються на території України через Росію та росіян». У липні 2023 року вона загинула від російської ракети в Краматорську. Книжку присвячено її пам’яті.
Ті, хто не дає забути
«Ми тут назавжди» — назва вступного тексту Софії Челяк, рішуча відповідь на самовпевнене вихваляння російських методичок, залишених окупантами в Херсоні.
«Ми так давно тут» — рефрен есею Олени Стяжкіної.
«Контурні карти пам’яті: путівник місцями нашої спадщини, яку руйнує Росія» (The Ukrainians Publishing, 2025)
У «Контурних картах…» пам’ять розгортається і в синхронному, і в діахронному вимірах. Це пам’ять, що утривалює власну тяглість. Городище в місці злиття Інгулу й Південного Бугу, засноване на 500 років раніше за Ольвію, в есеї Марічки Паплаускайте про Миколаїв підважує «нав’язану росіянами концепцію, за якою ця степова територія стояла пусткою, аж поки сюди не дісталася довга рука російських імперців». Але завжди це довге тривання стає значущим як елемент приватної пам’яті, особистої історії — наприклад, як спогад про улюблений краєвид на те-таки колишнє городище, побачений дорогою до гімназії.
Пам’ятання — це протистояння забуттю і небуттю.
Власне, про це — есей Олени Стяжкіної. Про радянський і пострадянський провінційний музей у Часовому Ярі: «Ціле життя одного невеликого міста — від перетину трьох цивілізацій до держави української політичної нації». Музей, який не видавався цінним, доки не був втрачений. Як і чимало з того, що донедавна нас оточувало як повітря — невидиме, але, як виявилося, необхідне для того, щоб бути собою.
Есей Євгенії Подобної — на ту ж тему, тільки не в особистому, а в національному масштабі ігнорування. Про спадщину шістдесятниці Любові Панченко — талановитої художниці, самобутньої дизайнерки одягу. Вона зберігала внутрішню суверенність та іронічність за вкрай несприятливого для творчих проявів радянського режиму, але не отримала визнання ані в СРСР, ані в незалежній Україні — аж доки її дім у Бучі зруйнували росіяни, а вона сама померла в лікарні від голодного виснаження незабаром після деокупації Київщини.
Запізніле визнання часто приходить тоді, коли вже нічого не можна вдіяти: дорогі сукні з принтами Любові Панченко, яких вона вже ніколи не побачить, перекладені іноземними мовами книжки Вікторії Амеліної, Максима Кривцова та інших загиблих від рук Росії поетів, які вже ніколи їх не прочитають…
Ця книжка — омаж вдячності тим, хто дбайливо зберігав пам’ять у найбільш несприятливі часи: як Алла Горська, що з Василем Симоненком і Лесем Танюком документували радянські злочини в Биківнянському лісі, чи Людмила Огнєва, що рятувала мозаїки вже самої Горської. Як дисидент Микола Плахотнюк, котрий запровадив традицію збиратися біля пам’ятника Шевченку в Києві на травневі читання, організував вечір пам’яті загиблого Василя Симоненка, а згодом став жертвою каральної психіатрії. Плахотнюк приятелював із Любов’ю Панченко й домагався для неї бодай мінімальних побутових зручностей і збереження її спадку. Як Анастасія Ніженець і Андрій Ковалівський, які заклали підвалини музею у Сковородинівці. Як Анна Скрипка, зберігачка фондів у художньому музеї Херсона, що якомога довше оберігала колекцію від окупантів. Як Вікторія Амеліна, що документувала воєнні злочини росіян.
Перелік збереженого і втраченого
Чимало з руйнувань у цій книжці — соціальних зв’язків, власних ідентичностей — відбулися ніби не безпосередньо за вказівкою російської влади, але таки прямо чи опосередковано внаслідок їхньої антиукраїнської політики за минулі триста років.
Тож кожен текст доповнює довгий перелік порахунків і втрат, яких Росія завдала нам ще задовго до 2022-го й навіть 2014-го.
В есеї Олени Стяжкіної — це зокрема нереалізовані можливості «європейських США» на Сході України, «де капітали, люди, інновації, технології обіцяли дати й дали суттєвий поштовх українській промисловій революції», аж доки прийшли більшовики з їхнім визискувальним баченням регіону.
У Євгенії Подобної — це наслідки радянської ідеології, що не дали реалізуватися таланту Любові Панченко та її молодих і творчих сучасників.
У Марічки Паплаускайте — це стосунки миколаївця Миколи Аркаса з російською імперською та російською більшовицькою владами, коли обидві забороняли його українські освітні та культурні ініціативи.
У Владислава Івченка — це Глухів, що з останньої гетьманської столиці став провінційним містечком Чернігівської губернії.
У Ольги Карі — це колекція старожитностей родини Тарновських, експропрійована й розпорошена більшовиками.
У Наталі Михальченко — це протистояння між мистецьким естетизмом та радянською ідеологією в роботі художників-монументалістів 1960-х.
У Олени Рибки — це сковородинівське вміння дослухатися до серця і шукати сродність, навіть коли твоя держава — Гетьманщина — більше не існує.
У Софії Челяк — це сюжети з класичної української літератури, які оживають серед херсонських краєвидів.
Читайте також: Війна як місце пам’яті
Усі згадані в тексті місця пам’яті — місця з історією, значно довшою за минуле десятиліття. Музей у Часовому Ярі, садиба Любові Панченко в Бучі, Перший український ліцей імені Миколи Аркаса в Миколаєві, бібліотека для юнацтва в Чернігові, єврейський цвинтар у Глухові, музей Сковороди на Харківщині, художній музей Херсона, Маріуполь. Їм надає ваги не те, що їх намагалася знищити Росія, вони були б вагомими й без цього. Проте тепер вони вже ніколи не будуть такими, як раніше. Єдине, що ми можемо, — пам’ятати з усіх сил, не втомлюватися свідчити і зберігати пам’ять, щоб місця наших втрат і далі були місцями нашої сили, а не лише болю.
З нами лишається наша пам’ять, як жолудь із музею Сковороди, що проростає новими пагонами.
Градація провини
Зрештою багатьох авторів книжки не полишає відчуття провини за те, що всі ці історії стали відомими й важливими так пізно. Недообстежені мозаїки, недорозпитані історії, невідвідані музеї. Це відчуття не полишатиме й читачів: чому ми досі не знали чи про всі ці та чимало інших складників нашої ідентичності, не вважали це актуальним? Одна з можливих відповідей — бо Росія забивала інфопростір своєю аб’юзивною присутністю. Але й нашої відповідальності за запізніле зацікавлення власною культурою це не скасовує.
Ще один вимір провини, чи то пак самоцензури — відчуття, що мої втрати не такі й великі порівняно з іншими.
Анна Грувер пише про це в есеї «Цензура болю» для PEN:
«Ми цензуруємо свій біль, озираючись на ближнього: у тебе немає дому лише два роки, я тобі співчуваю, бо в мене дому немає давніше, я знаю, що мине більше часу і, можливо, є шанс, що ми порозуміємось. У тебе просто немає дому, а в іншого — близькі в окупації. У іншого — близькі в окупації, зате живі, а в іншої — чоловік у полоні. в іншої — у полоні, але в інших син пропав безвісти. Пропав безвісти, зате залишається принаймні віра, а це молода вдова. Молода вдова, але ціла, а у цієї — нога ампутована. Нога ампутована, але є протез, а тут перебитий хребет без надії встати. Перебитий хребет, але…
На кожну травму є більша травма.
На кожен біль є більший біль.
На кожен крик є мовчання.
Ми не міряємось ані болем, ані глибиною страждань.
Ми йдемо на дно мовчання і цензуруємо власні думки мимоволі. Це не та самоцензура, яка панує в тоталітарних країнах, це та самоцензура, якої їм ніколи не зрозуміти. Самоцензура співчуття.
Це цензура болю».
Артем Чех пише про це саме в книжці «Не народжені для війни»:
«Багаторівневість провини — одне з дивовижних і для мене несподіваних психологічних явищ на війні. На Україну напала Росія — а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти — соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер або волонтерка — ти все ж не в армії. Якщо в армії — то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій <…> — ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі — ти живий, а твій друг уже ні».
Ми звикли відчувати ніяковість, коли говоримо про себе, бо не можемо не співміряти своє становище з масштабами щоденного горя навколо. Проте у книжці «Контурні карти пам’яті» немає більш і менш значущих втрат — вони болять однаково сильно, незалежно від того, чи це приватний спогад про шкільні роки біля зруйнованої стіни гімназії, чи назавжди втрачена пам’ятка загальнонаціонального значення.
«Насип кургану нашого болю — найвища точка у світі. Його не видно неозброєним оком. Його не переведеш “у цифру”. І чи стане він нам фундаментом, я не знаю», — пише Олена Стяжкіна.
Спадщини не існує, доки немає кому успадкувати. Тепер — після досвіду втрат — ми готові стати спадкоємцями.