Підкарпатське воєводство Польщі — це гори Бескиди. Маленькі містечка й села, через які впродовж століть пролягали різні тракти історії та вирували… неймовірні історії. Це залишки фортифікаційних мурів, що пережили не один ворожий напад. Тут переплелися часи й долі, відлуння воєн і політичних конфліктів; сучасність тут зшита на досвіді міжнаціональних взаємин та часом непростих компромісів. Зрештою польське Підкарпаття — це гостинний край, де живуть щиросердні люди, наші найближчі західні сусіди, які відкрили українцям свої серця й двері домівок під час повномасштабного російського вторгнення. Тож, можливо, є певний символізм у тому, що саме тут почалася подорож краєм українських журналістів (перша від початку повномасштабної війни, яку організували завдяки зусиллям державної інституції — Польської туристичної організації).
Зустріти Швейка, закурити люльку
Потяг прибуває до Перемишля зранку. Перший надпис, який зустрічаємо на вході до вокзалу, українською. На цьому стенді наші краяни й сьогодні можуть отримати безплатну сім-картку місцевого мобільного оператора. На вокзалі досі чергують волонтери, які готові допомогти щойно прибулим з України. На початку повномасштабного російського вторгнення вокзал у Перемишлі транзитом прийняв найбільшу кількість українських біженців. «Поляки приходили, приїжджали з інших міст, щоб запропонувати свою волонтерську допомогу. “Тут ви в безпеці!” — плакати з такими надписами зустрічали українців одразу на виході з потягів. На площі поруч із вокзалом рядочком стояли дитячі візочки: місцеві жителі приносили їх для українських мам з малюками. Атмосфера тих днів була важкою, але силу людського тепла й підтримки ні з чим не порівняти, її неможливо переоцінити», — пригадує наша провідниця Олена Бондаренко — українка, яка десятий рік мешкає в Кракові.
Перемишль фортеця
Залізничний вокзал у Перемишлі — головний пункт пересадки для тих, хто мандрує в інші країни Європи. Тож зазвичай українці проминають його транзитом. А даремно! Тут варто зупинитися бодай на трохи, щоб уважно роздивитися навсібіч. Будівля перемишльського вокзалу нагадує музей: картини художника Мар’яна Стронського прикрашають стіни головної зали, розписи й люстри ХІХ століття. Під час капітального ремонту 2012 року його відновлювали відповідно до автентики, яку зберігають старі фотографії. Навіть дрібні деталі мали значення: ліпнина на стінах, фурнітура на вікнах — усе відтворено в стилі тамтих часів.
Вокзал збудували 1860 року, коли Перемишль був частиною Австрії. Пізніше місто належало Австро-Угорщині, уряд якої розумів: рано чи пізно, але конфлікт із Росією неминучий. Тож у Перемишлі збудували військову фортецю, а через місто проклали залізницю: потяги зі Львова, Кракова й Відня курсували цим краєм і зупинялися на місцевому вокзалі. До будівництва залізничної станції в Перемишлі проживало майже 10 тисяч осіб, сьогодні в місті мешкає майже 55 тисяч людей.
До речі, на вокзалі в Перемишлі бував Швейк — бравий вояка з творів чеського письменника Ярослава Гашека. Цього персонажа, згідно із сюжетом, ув’язнили в місцевій фортеці, бо запідозрили, ніби Швейк — російський шпигун. Дотепний літературний герой, що полюбляв гумор і залишався оптимістом навіть у найскладніші моменти життя, став одним із символів Перемишля. У центрі міста, біля Ринку, можна побачити пам’ятник бравому воякові, а на вулицях зустріти живого Швейка у формі австро-угорської армії періоду Першої світової війни. Швейків у Перемишлі сьогодні проживає кілька десятків: вони належать до окремого товариства, проводять екскурсії містом. Зокрема, показують гостям фортецю «Перемишль» — третю за величиною фортецю в Європі часів Першої світової війни (після бельгійського Антверпена й французького Вердена).
Історію міста — від коренів до сучасних днів — можна простежити в інтерактивному музеї «Підземелля Перемишля». Важливим пунктом у програмі знайомства з містом стануть відвідини його сакральних споруд: собору, базиліки, костелів і монастирів, а також готичного (з елементами ренесансу) Казимирського замку, з вежі якого видно захопливу панораму міста. Перемишль відомий також як місто дзвонів і люльок. У тематичному музеї радо ознайомлять із традицією виготовлення дзвонів та їхнім значенням у місцевій культурі, тут також можна почерпнути інформацію про мистецтво створення файок (люльок). Сьогодні в Перемишлі живе унікальний майстер, який налаштовує дзвони, — один такий на три країни, каже Мачей Ошал, який знайомить нас з історією регіону. А раз на рік з усієї Польщі до Перемишля на спеціальний конкурс з’їжджаються ті, хто любить курити люльки. Дійство — атракційне, традиційне, хоча й сумнівне з погляду здорового трибу життя.
А там, на горі, камінний хрест стоїть
Землями сучасного Підкарпатського воєводства пролягав фронт Першої світової війни. На цих теренах точилися запеклі бої австро-угорської армії з росіянами, місцевість устеляли трупи. Військові поховання тих часів зустрічаємо на своєму маршруті досить часто. Багато цвинтарів розташовані на горі, кожен з них має монумент та ідентичні дерев’яні або кам’яні хрести.
Муравська брама — улоговина на півдні Польщі, у горах. Тут відбулася велика Горлицька битва. У школах її не вивчають, каже Мачей Ошал, але прикметно, що росіяни там програли.
Цвинтар І світової
Рішення австрійського уряду облаштувати цвинтарі мало не тільки прозаїчний мотив (щоб тіла загиблих не розтягли по лісах хижі звірі), а й стало знаком підтримки морального духу військовиків. Тоді навіть випускали спеціальні пропагандистські листівки із зображеннями цвинтарів. Уряд Австро-Угорщини наголошував: у разі нещастя тіло військовика ідентифікують, гідно поховають, а родину повідомлять про місце його останнього спочинку. Так само, до речі, робили з полеглими росіянами, щоб показати ворогові: ми шануємо не лише своїх солдатів, а всіх полеглих хоронимо на тих самих цвинтарях. Відтоді на цих меморіалах поруч поховані угорці, поляки, австрійці, росіяни, євреї…
«Цвинтарі облаштовували переважно на горі, щоб їх було видно здалеку, — пояснює Мачей Ошал. — Сьогодні в Польщі приблизно 400 кладовищ Першої світової війни. Ними опікується Комітет у справі військових поховань. Територію колишніх військових дій поділили на 10 округів, кожен округ має свого архітектора й художника, які дбають про стиль військових поховань».
Сліди вовків, ведмедів, відгомін війни…
Зустріти людей на стежках Магурського національного парку сьогодні — велика рідкість. Вхід на його територію регламентує спеціальний дозвіл, тож лише працівники парку можуть стежити за розвитком природи. І тільки вони мають право супроводжувати цими стежками групи сторонніх. Натомість перетнутися з дикими тваринами тут цілком реально. Свої сліди на стежках парку залишають рисі, вовки, косулі, зайці, а часом і бурі ведмеді. Деякі із цих слідів нам також удалося побачити: журналісти з України отримали перепустку на відвідини парку в супроводі працівника. Але не для того, звісно, щоб відстежувати там хижаків.
Магурський парк — місце, зранене війною, сліди якої тут досі можна побачити. А ще пересвідчитися, як природа може відродитися після страшних наслідків злочинного людського свавілля. На цих теренах точилися кровопролитні бої Другої світової війни. Наш провідник парком Зенон Войтас — природник і ботанік — показує дерева, у яких десятиліттями після війни залишалося багато заліза — фрагментів колишньої зброї… Велетенські вирви від бомб і снарядів уже заросли травою. До війни тут було село з промовистою назвою Тиханя. Тиха, спокійна місцина. Одне з лемківських поселень навколо гори Магура, неподалік кордону Польщі зі Словаччиною. На цих теренах у Другу світову загинуло приблизно 140 тисяч людей. Після війни земля збезлюдніла… Місце довго лишалося неприязним і не мало жодної цінності. Важкий клімат, важкі ґрунти. А сьогодні це один з найцінніших у Польщі теренів, бо природа тут розвивається в натуральний спосіб. Пан Зеник, який стежить за життям тутешньої флори й фауни, розповідає, що деяких видів комах не зустрінеш у Польщі більше ніде, окрім Магурського парку. Наприклад, тут живе найбільша популяція копрофагів — аж 28.
Тиханя
Овіяна легендами долина Тихані не доступна для масового туризму. Можливо, тому й збереглась у гармонії з природою. Природа — дика, незаймана, переплетена з історією. Для її збереження 30 років тому держава й заснувала Магурський національний парк. Щоб побути бодай кілька днів в умовах первісної природи, іноземці готові платити великі кошти. Недавно французи приїжджали пройтися слідами історії. У супроводі працівника парку, ясна річ. Ці терени, каже пан Зеник, місцями нагадують йому Донеччину: як волонтер, він постійно навідується до України від самого початку повномасштабного російського вторгнення. Про цей досвід говорить стримано. Каже, що і потреб багато, і сам фронт потребує підтримки, тож вони з однодумцями доставляють українським бійцям все потрібне — від бронежилетів до автівок.
Пан Зеник дуже любить свою роботу. Спостерігати за природою — не тільки його професійний обов’язок, а й велике захоплення. «Такої дикої природи, як у Магурському національному парку, у Європі фактично не залишилося, — пояснює. — В Україні гарні Карпати, але звірі там майже не живуть. А в нас тут вони є… Може, коли настануть кращі часи, тварини з наших гір підуть до вас, і заселять новий простір. Тварини мають здатність мігрувати. У Польщі навіть вовки ходять із чіпами. Природники спостерігають за життям тварин, досліджують їхню поведінку в природному середовищі».
Зенон Войтас
…Від колишніх людських осель у селі Тиханя подекуди можна надибати лише фрагменти підмурівків. Лемків звідси виселили після війни. Але залишилися яблуні… Майже тисяча старих яблунь росте й плодоносить, і поласувати їхніми плодами приходять дикі свині, вовки, ведмеді та олені. Із частини цих яблунь садівники взяли паростки, щоб прищепити на інші дерева й у такий спосіб зберегти код, щоб генетичний рід яблунь тривав надалі.
Навіть через 80 років війна озивається сумною луною. Залишки мін, бомб досі можна знайти в цьому лісі. А також кістки полеглих під час війни… Недавно, розповідає наш провідник, знайшли людський череп. Польське товариство «Магурич» відновлює хрести й могили. Тут, у Низькому Бескиді, є багато старих поховань.
«Ми просто впали з неба…»
Прочинені двері в лемківське поселення Довге, якого немає… Вони стоять над дорогою, уздовж якої колись пролягало село. Ця символічна інсталяція (разом із фотографіями й списками тих, хто раніше тут жив) — щемкий місток у минуле, яким пройшовся трагічний каток історії.
До примусового виселення в 1940-1950 роках у польських Бескидах жили лемки й бойки. Найбільше з них переселили 1944-го до тодішньої УРСР. За три роки під час операції «Вісла» з територій, де жили українці, також виселили велику частину лемків. Людей розсіювали, намагались асимілювати. Сьогодні в Бескидах не залишилося суто лемківських сіл. Хоч треба віддати належне: польська влада нині приділяє велику увагу збереженню лемківської історії. За дії комуністичного режиму не просто перепросили в тих, кого із цих земель свавільно вигнали. Коштом держави видають книжки й альбоми, присвячені історії лемків, споруджують пам’ятники, підтримують освітні програми.
Двері в колишньому лемківському селі
Гладишів — одне з найбільших лемківських сіл, які збереглися в цій місцевості. Із 400 місцевих жителів лемки становлять 30 %. Тут діє музей просто неба — «Лемківська загорода». Нею опікується лемко Ваньо Дзюбина.
«Слава Ісусу Христу!» — вітається. Спілкується з нами по-лемківськи. Каже, що мова лемків по навколишніх селах різниться. На картоплю, наприклад, у Гладишеві кажуть «компері», а в інших населених пунктах це може бути і «зим’яки», і «ґрулі», і «бандури». Назви сіл на вказівниках продубльовані лемківською (поряд із польською). Хоча лемківською мовою говорять мало, особливо діти. За комуністичних часів лемки, які змогли повернутися в ці краї, боялися розповідати про своє коріння. Рідну мову в школах учити змоги не було. Сьогодні в Польщі лемківську мову вивчають 300 учнів, 40 з них — у Гладишеві, каже опікун лемківської садиби.
Хатам музею, яким опікується Ваньо Дзюбина (у паспорті — Ян), понад сто років. Він перевіз їх з інших сіл. «Лемківська загорода» належить до загальнопольської мережі навчальних загород (садиб). Сюди приїздять групи школярів: Ваньо знайомить їх з особливостями сільського господарства, «щоб знали, звідки беруться продукти в супермаркетах». Але якщо в музеях зазвичай відвідувачам ні до чого не можна торкатися, то тут, у «Лемківській загороді», навпаки. Ваньо заохочує дітей і дорослих спробувати себе в традиційних ремеслах: змолоти борошно в млині, виготовити ложку з дерева, зробити пряжу, вичавити олію. Проводить майстеркласи з писанкарства, показує, як ткати лляне полотно. Хоче показати сучасникам, яким було життя в цих селах сто років тому.
«Родину з боку мого тата звідси примусово вигнали. На щастя, вони змогли вернутися швидко — через тиждень, бо знайшли потрібні документи: були на заробітках за океаном і мали американське громадянство. Люди в будь-який спосіб прагнули вертатися до рідних місць… Художник Никифор Дровняк з Криниці 23 рази повертався, хоч його постійно виганяли…»
Ваньо Дзюбина
«Лемки відрізняються від русинів, бойків, од гуцулів, які говорять мовами, міцно зближеними з українською», — стверджує Ваньо Дзюбина. Усміхається, коли каже, що можна зрештою звати його також по-українськи — Іван. Його лемківську говірку ми розуміємо без перекладача.
«Звідки на цих землях узялися лемки?» — питаємо. «Є різні версії, — сміється Ваньо-Ян-Іван. — Маю власну теорію: ми просто впали з неба».
…Після виселення лемків їхні церкви на цих теренах знищили або ті стояли пустками. Дерев’яна церква Святої Параскеви в селі Квітоня — під охороною ЮНЕСКО. Таких у Польщі всього вісім. Аналіз фарб на іконостасі церкви підтвердив, що такими користувалися ще в ХV столітті. На початку ХХ століття церкву в Квітоні реставрували місцеві художники. З’явилися барокові розписи, елементи ілюзіоністичного мистецтва. Фрагмент старовинного вівтаря зберігся до нашого часу. Лемко Ян Гиря, який проводить тут екскурсії, розповідає, що під час операції «Вісла» 1947 року церкви в Бещадах ліквідували. Представники комуністичної влади просто приходили, забирали документи й замикали храми. У Квітоні, за підтримки тарнівського духівника, дозволили правити служби католицьким священникам. І цим урятували храм від знищення. Чи відбуваються тут нині церковні служби для лемків? «Так. Коли приїжджають лемківські родини й просять про це, — пояснює Ян Гиря. — До пандемії такі служби правили кожної неділі. Нині — рідше».
У Квітоні залишилося лише дві родини лемків. Родина Яна Гирі живе в сусідньому селі Ждині. Дружина пана Яна — полька. Шанують традиції обох культур. Готують і лемківські, і польські страви. Різдво святкують двічі: і 25 грудня, і 7 січня — по-лемківськи. Співають і польські, і лемківські колядки.
На запитання, ким себе почуває — поляком чи лемком, каже, що є «громадянином світу».