Подорож до Ткварчала

– Чому ви мене не берете? Я ж досвідчений лікар! І спеціально кинула все у Воронежі, щоб потрапити у Ткварчал.

 

– Я вже сказав: у нас є там лікарі! – відбиває атаку військовий. Вони спілкуються абхазько-російським суржиком. – Селище блоковане з усіх боків, борт туди літає тільки раз на тиждень. Знаєте, скільки охочих, а ми навіть усіх бійців не можемо завезти.

 

– А я стріляти вмію, – не вгамовується жінка.

 

– Ну, це вже просто дітвацтво. Все! Я сказав: хочете бути корисною, працюйте краще тут – в Гудауті теж роботи повно. Вас тут без проблем влаштують.

 

Певна річ, що про мою відправку в Ткварчал тоді й мови не йшло: гелі- коптер і так був перевантажений людьми, продуктами, медикаментами та зброєю. Кільце навколо селища стискалося з кожним днем, його бомбували з повітря, обстрілювали з Очамчири, але ткварчальці вистояли. В цілому блокада тривала трохи більше року – з 14 серпня 1992 до 30 вересня 1993 ро ку. Сьогодні Ткварчал для абхазців – символ стійкості, його вони порівнюють з Ленінградом. Тому, опинившись в Абхазії, я насамперед поїхав саме туди.

 

Війна в Абхазії розгорілася в 1992 році. Все почалося несподівано, неквапний ритм південного життя був перерваний в мить. Ще вчора люди разом свята відзначали, а сьогодні вже дивляться один на одного через приціл автомата. На боці абхазів виступали добровольці з Росії, Придністров’я, Конфедерації народів Північного Кавказу. Грузинам допомагали члени УНА-УНСО та трохи офіційний Київ. Тбілісі програло війну й у результаті етнічних чисток Абхазію залишили 250 тис. місцевих грузинів, тобто 40% населення.

 

Нині Абхазія – це зовсім інша країна, ніж тоді. Та кілька значних подій останнього часу привернули до неї увагу. Перша – визнання чималою частиною світової спільноти незалежності Косова, внаслідок чого активізувалися сепаратистські режими на пострадянському просторі, й насамперед у Сухумі. Друга – БЛА – безпілотні літальні апарати, сім штук яких було збито в повітря- ному просторі республіки.

 

По дорозі до Ткварчала розмовляю з жителем Очамчири Романом.

 

– Залишилося 33, – говорить він.

 

– Чого 33?

 

– У них було 40 безпілотних літаків, які вони закупили в Ізраїлі, – Рома махає в бік Грузії. – Сім збили, залишилося 33.

 

– А для чого взагалі ці літаки?

 

Роман дивиться на мене круглими очима: «Як для чого? Щоб налякати російських туристів. Таке щороку перед сезоном відбувається. Росія, щоправда, одразу після інцидентів увела сюди свої залізничні війська – подія сама собою незначна, та галас навколо неї надає деяку впевненість росіянам – тут безпечно».

 

У Росії є причина, якщо не для введення військ, то для балачок на цю тему: більшість жителів Абхазії в останні роки прийняла російське громадянство. Мета нових громадян РФ прозаїчна – робота в Росії. Тоді як грузинів депортують із Москви транспортними літаками, то абхазцям знайти роботу за символічним кордоном набагато легше.

 

Дорога до селища пролягає спочатку вздовж узбережжя повз виноградники, чайні плантації та спалені грузинські будинки, потім різко повертає в гори. У Ткварчалі практично немає туристів. Поселення розташоване далеко від узбережжя на висоті 800 метрів над рівнем моря.

 

– Ткварчал з’явився в 1942 році, на місці вугільного родовища, – розповідає заступник голови Ткварчальського району Зураб Аргунія. Перед абхазько-грузинською війною тут проживали лише 22 тис. мешканців, але з початком бойових дій стало 45–48 тис.: у місто поспішили біженці. Ткварчальці селили людей у своїх будинках, але основна проблема полягала не в перенаселенні, а в бракові продовольства. Почався голод.

 

Між абхазців поширено два погляди: одні говорять, аби не вистояв Ткварчал, грузини захопили б усю республіку. Інші вірять, що абхазці все одно перемогли б, навіть без Ткварчала, лише втрати були б набагато більшими. Так чи інакше керівництво республіки збирається присвоїти місту звання героя.

 

ФОТО: Антон Зікора

 

 

14 грудня 1992 року – найтрагічніша дата в історії оборони Ткварчала. Того дня з селища вилетів гелікоптер, на борту якого була 81 особа. Його збили над селом Лата ракетою класу «земля-повітря». Живих не за- лишилось. У Ткварчальському міському музеї є спеціальний стенд, присвячений цій події. Серед експонатів – дитяче взуття, на борту було 35 дітей.

 

– Я теж була в списку загиблих, – говорить місцева мешканка Анжела Цурцумія. – Хотіла вивезти дітей. Тоді кожен намагався виїхати, та нам не знайшлося місця в цій братській могилі.

 

Раніше у Ткварчалі були готелі, сьогодні від них залишилися тільки стіни й стеля. Але зараз ці заклади не дуже тут і потрібні, прийняти приїжджого журналіста – честь для будь-якої ткварчальської родини. Я зупиняюся в помешканні водія Бадрі Аршби, який мене сюди привіз із Сухумі.

 

Увечері на вогник заходить командир місцевих козаків Віктор Осипов і Віра Пасентян. Віра – вірменка, її сім’ю з семи осіб переселили сюди після війни з Ахалкалакського району Грузії. В родині Віри абхазької мови так і не вивчили – дуже вже складна («Хочеш вивчити абхазьку? Свистіти спочатку навчись», – жартує Бадрі). Але синові Віри Володимирові було присвоєно звання Героя Абхазії. Більшість вірмен воювали проти Грузії.

 

Можливо, десь в іншому місці козаки викликають посмішку, та не у Ткварчалі. Тут це не просто розодягнені чоловіки, а ті, хто пройшов серйозну війну. «Втім, після неї теж було важко, – згадує Віктор Осипов. – Зброї на руках було багато, в людей дах їхав, а тому рівень злочинності аж зашкалював. В мій дім якось прийшли бандити в масках, думали, що як я козачий командир, то у мене має бути багато грошей. Зв’язали сім’ю, дружині поранили ногу, та потім зрозуміли, що помилилися, й відпустили. Я здогадуюся, хто ці люди. Тільки-но достовірно дізнаюся хто, вб’ю всіх».

 

Віктор вважає, що перемогу Абхазії подарував Бог. «З абхазцями боролися і Росія, і Грузія, і Союз, але народ вистояв, тепер він господар на своїй землі. Й це справедливо, – стверджує він. – Сьогодні ми ще живемо бідно, та з кожним роком стає все краще. Тільки б не було війни».

 

Абхазці сподіваються на туристів, перш за все з Росії. Важко сказати, скільки їх щороку приїжджає на чорноморське узбережжя, та кажуть, що 2007 року республіку відвідали 2 мільйони відпочивальників. А у 2008-му чекають уже на 6 мільйонів приїжджих. Звичайно, абхазькі курорти, м’яко кажучи, надають не надто широкий спектр послуг, але вони дешевші, ніж турецькі, кримські та єгипетські. Також абхазці сподіваються на те, що зимова Олімпіада-2014 оживить місцеву інфраструктуру та бізнес. Це відчувається вже зараз: у тому ж таки Сухумі на повний хід іде будівництво готелів, кафе та ресторанів. Проте тут і досі високий рівень злочинності. Громадян же України можуть просто так не пропустити на кордоні, без жодних пояснень.

 

 

«Думаю, війни не буде», – говорить Зураб Джінджолія, заступник директора ткварчальського ринку, в минулому керівник абхазького спецзагону. Він розповідає, що спочатку автоматів у абхазців не було. Сильно допомогла шахта, на якій було вдосталь амоналу та тротилу, які використовувалися у виготовленні саморобних гранат.

 

«Було важко, полегшували собі життя лише цим, – Зураб показує на чарку з чачею. – Я змушував усіх пити по 100-150 грамів перед операціями, та перемогли ми не завдяки горілці. Просто в нас густа кров, а у них – рідка, ось і все».

 

«Скільки людей ви вбили?» – запитую в Зураба. – «Не знаю. За всю війну підбив два танки, один КамАЗ. Знаю, що в тій машині були шістнадцять чоловік. А взагалі я намагався не дивитися на вбитих». Після війни Зураб став бардом – нині він пише музику й вірші абхазькою, російською і мегрельською мовами, навіть випустив свій диск, який швидко розійшовся республікою. Та більш за все Джінджолія жалкує, що не може зустрітися зі своїми друзями грузинами, які жили в республіці до війни. «Я їх звідси не проганяв, і вони проти абхазів не воювали, так що, може ще побачимось», – каже Зураб.[643]