Подолати безликість

Щоби пізнати сутність якоїсь держави, зовсім не обов’язково йти в офіційні установи чи спілкуватися з політиками. Можна просто побувати в інтернаті для розумово відсталих дітей чи людей похилого віку або поцікавитися, наскільки держава сприяє розвитку своєї національної культури (чи підтримує свій кінематограф, чи розвиває власні культурні інституції за кордоном). Цих двох показників буде достатньо, щоб зрозуміти, з ким доводиться мати справу, адже якщо й те, й інше в жалюгідному стані, така країна не має ­майбутнього.

 

Тиждень вирішив зосередитися на такій складовій проблеми підтримки національної культури, як культурна репрезентація України у світі. Виснов­ки невтішні: за 18 років свого незалежного державного існування наша країна так і не спромоглася створити централізовану мережу власних культурних інституцій за кордоном. Всесвітньо відомими є мережі німе­цьких Ґете-Інститутів, французьких культурних центрів, Британських Рад, італійських культурних центрів, польських інститутів, чеських культурних центрів тощо. Сьогодні аналогічну мережу в країнах Європейського Союзу створює Румунія.

 

Ефективне й системне функціонування таких інституцій вводить країну в інформаційний і культурний простір інших країн, унаочнює її присутність у світі. Адже культура є не менш дієвим, а подекуди й ефективнішим засобом зовнішньої політики, ніж переговори, міжурядові угоди, саміти тощо. Культурна дипломатія – це простір свободи й розкутості. Але Україна до цього простору сьогодні не належить.

 

У розмовах з українськими дипломатами неодмінно доводиться чути одне й те саме: культурні центри при українських посольствах фінансуються за залишковим принципом, коштів практично немає, зробити хоч щось дуже важко. Подекуди для фуршетів на відкритті виставок працівники посольства приносять посуд із дому, бо навіть на такі витрати коштів немає. Про яку культуру, мовляв, може йтися в таких умовах?

 

Проте аргумент про брак коштів є непереконливим. Польща створила один із найдавніших закордонних інститутів своєї культури в Болгарії ще півстоліття тому. Тоді цій країні було точно не легше, ніж Україні сьогодні. Велика Британія прийняла рішення про створення перших Британських Рад за кордоном ще 1934 року, під час Великої економічної депресії. Чехія розпочала формування системи своїх закордонних культурних центрів невдовзі після розпаду соціалістичного табору. Отже, взаємозв’язок економічного стану держави та її закордонної культурної ­репрезентації є міфом.

 

Та перед тим як створювати мережу власних культурних інституцій за кордоном, Україна має розглянути вже напрацьовані іншими країнами моделі. Їхній досвід підказує, що функціонування закордонних культурних інституцій має кілька ключових аспектів: по-перше, ступінь їхньої автономності; по-друге, сфера компетенції; по-третє, модель фінансування; по-четверте, підходи до ­кадрових питань.

 

 

Нині Британські Ради (British Councils) працюють у 110 країнах світу. Британська Рада – це незалежна інституція, що не є частиною британського Міністерства закордонних справ. «Ми маємо власний голос і не говоримо від мені уряду. Звісно, ми підтримуємо британський національний підхід до розвитку культурних відносин, але в жодному разі не підтримуємо якоїсь конкретної політичної лінії. Можна провести паралель між нашою діяльністю й справді об’єктивною, незалежною журналістикою», – розповіла Тижню директор Британської Ради в Україні Маргарет Джек. Стратегічна мета Британських Рад – виступати з ініціативами, що будуть корисними для різних культур і народів. Своєю місією ця установа вважає не так промоцію Британії, як розвиток міжкультурного діалогу.

 

В Україні директор Британської Ради має статус дипломата. Відповідно організація діє під парасолькою британського посольства. Але такий підхід застосовують не в усіх країнах. Де можливо, британці прагнуть уникати такого зближення посольства та культурної інституції, щоб тримати дистанцію від уряду.

 

Отже, британська модель культурно-освітньої репрезентації вибудувана навколо ідеї самостійності закордонних культурних інституцій. Окрім організаційних, для цього є й серйозні фінансові передумови. У Британських Радах використовується змішана державно-громадська модель фінансування. Від уряду вони отримують гранти. Проте ці гранти становлять менше ніж половину бюджету цих інституцій. У 2008-му річний бюджет всієї мережі Британських Рад дорівнював £565 млн. З них лише £198 млн було отримано від держави. £365 млн Британські Ради заробили самостійно, надаючи різні послуги (наприклад, мовні курси) та розробляючи й реалізуючи проекти для інших організацій.

 

Та як закордонні культурні інституції Ради не мають на меті отримання прибутків. «Можливості державного фінансування завжди обмежені. Дуже важко планувати діяльність культурної інституції в довготермінові перспективі, покладаючись лише на державний бюджет», – зазначає Маргарет Джек.

Надзвичайно важливим є питання кадрового складу закордонних культурних інституцій. Як свідчить британський досвід, керівники таких інституцій мають володіти двома важливими якостями: навичками культурного менеджменту та досвідом активної діяльності на міжкультурному рівні. «Голови закордонних культурних інституцій не повинні неодмінно бути митцями, вони мають бути передусім хорошими менеджерами у галузі культури», – вважає директор Британської Ради в Україні. Хоча у 1940–1950-х роках британські культурні інституції за кордоном активно залучали до своєї діяльності відомих митців. На тому етапі становлення їхньої діяльності це було важливо. Відомі митці привертали увагу до таких установ і робили вагомий внесок у їхню діяльність.

 

 

Польща має 22 власні культурні інституції по всьому світу, зокрема, одну в Україні. Польські інститути підпорядковані Міністерству закордонних справ країни. «Ми розглядаємо культуру не лише як засіб розваги, а і як носій громадянської, політичної, ци­вілізаційної вістки», – пояснила Тижню другий секретар Польського інституту в Києві Анна Лазар.

 

Попри підпорядкування зовнішньополітичному відомству, польські інститути формують свою програму незалежно від нього. Директор Польського інституту є самостійним у своїй діяльності. Але і директор, і секретар, і віце-директор мають дипломатичні паспорти. У польських інститутів окремий від посольства бюджет. Основне фінансування вони отримують від держави, а додаткове – від партнерів, які погоджуються брати частину витрат у реалізації конкретних проектів на себе.

 

На відміну від Британських Рад польські інститути зосереджуються у своїй роботі на культурній дипломатії, а не на масовій освіті. Наприклад, Польський інститут в Україні співпрацює з пунктами вивчення польської мови, але сам цим не займається. Польські інститути також надають спеціальні премії митцям: премію імені Джозефа Конрада для письменників та премію імені Казимира Малевича для художників.

 

Кожен із 22 інститутів формує свою програму, враховуючи специфіку конкретної країни. Вони мають передусім прислужитися міжкультурному діалогу та донесенню національних культурних меседжів до інших країн і націй. «Цільова аудиторія Польського інституту – це широка українська громадськість. Українськими громадянами польського походження як цільовою групою займається консульство», – розповідає Анна Лазар.

 

Отже, британський досвід мав би навчити нас грамотного фінансового менеджменту створення культурних інституцій за кордоном. Польський досвід вказує на перспективні сфери компетенції та діяльності інституцій тих країн, чия культура і мова не можуть розраховувати на глобальну популярність. Та обидва вони свідчать про важливість автономного від держави існування. Українській культурі конче потрібно виходити в широкий світ системно й цілеспрямовано. Інакше її перспективи дуже сумні.