Поділять атом

У квітні – травні офіційна Москва запропонувала Києву цілу низку економічних «експромтів»: об’єд­­нати НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром», інтегрувати до російської Об’єднаної авіаційної корпорації концерн «Антонов», а до Об’єднаної суднобудівної корпорації – українські заводи «Зоря-Машпроект» (з виробництва судових турбін) та «Море» (спеціалізується на випуску суден із легких сплавів та алюмінію). Деякі ініціативи Кремля вже почали втілювати в життя. Зокрема, міністри транспорту РФ і України нещодавно підписали План заходів із реалізації Концепції інтеграції транспортних систем на 2010–2013 роки. На черзі ще одна пропозиція з боку росіян, оминути увагою яку неможливо, бо вона зазіхає на вкрай важливу для України галузь – атомну. Якщо повзуча економічна експансія Кремля, який, здається, вирішив приєднувати українську економіку частинами, пошириться і на атомну енергетику, нам справді буде непереливки. 50% енергії, яку продукують вітчизняні АЕС, є становим хребтом економіки, важливішим навіть за газотранспортну систему країни. Отже, постає цілком логічне запитання: що Україна може отримати, а що втратити після об’єднання – кооперації – інтеграції енергетики?

Російський апетит 

Непристойні пропозиції для України прем’єр РФ Владімір Путін чомусь узяв за правило подавати експромтом. Так було з ініціативами щодо об’єднання Газпрому і Нафтогазу, так сталося і з атомними ідеями російського прем’єра. Подорожуючи з Мілана до Москви, він зупинився в Києві й зустрівся з президентом Віктором Януковичем. «Ми тільки зараз сформулювали пропозицію, яку хотіли б сьогодні з вами обговорити. Йдеться про масштабну кооперацію наших ядерних галузей. Ми пропонуємо створити потужний холдинг, який включав би об’єднану генерацію, атомне машинобудування та паливний цикл», – заявив Владімір Путін.

Треба віддати належне акторському таланту Віктора Януковича – він вдало підіграв «експромту» російського пре­­м’єра: не відкрив «братерських обіймів» одразу, а заявив, що насамперед Україну приваблюють будівництво заводу з виробництва ядерного палива не тільки для внутрішніх потреб, а й для інших країн, модернізація атомних станцій, а також можливість перетоку електроенергії для регулювання добових коливань навантаження в енергосистемах.

За цими словесами сховалося, мабуть, найважливіше, що цікавить Росію в атомній інтеграції, – доступ до української сировини, передусім до Новокос­­тянтинівського уранового ро­­довища, розташованого у Маловиськівському районі Кіровоградської області. Російський прем’єр уже зустрівся з головою Росатома Сєрґєєм Кірієнком і закликав не зволікати зі створенням російсько-української атомної компанії. Йдеться, вочевидь, про спільне підприємство на базі саме Новокостянтинівської шахти. Путін устиг окреслити (цього разу забувши про свою гру в експромт) і термін виконання вказівки – ІІІ квартал 2010 року.

Росія має певні складнощі з видобутком урану й воліє контролювати нашу сировинну базу, що є надзвичайно ласим шматком для неї. Для довідки: РФ входить до п’ятірки найбільших світових виробників (окрім неї – Канада, Австралія, Казахстан, Нігерія), що забезпечує три чверті видобутку урану на планеті. Розвідані запаси урану нашого північного сусіда становлять 615 тис. т. На цьому тлі ресурсні запаси України видаються не дуже великими (за оцінкою МАГАТЕ, 235 тис. т), але ми входимо до світової десятки виробників. Особливістю вітчизняних копалин є те, що уран розкиданий украй нерівномірно в родовищах, яких налічується півтора десятка. А Новокостянтинівське родовище має не багато не мало – 93,636 тис. т (обраховано Державною комісією по запасах ще 10 вересня 1998 року). Це вітчизняний урановий клондайк, про освоєння якого розмови точаться вже півтора десятиліття. Маючи такі поклади, Україна і далі продукує на єдиному в галузі державному підприємстві «Східний гірничозбагачувальний комбінат» (Жовті Води, Дніпропетровська область) лише третину потрібного для атомних станцій закису-окису урану U3O8. Торік Східний ГЗК виробив 830,3 т продукції, практично не змінивши показників 2008-го. А між тим вітчизняні АЕС щороку потребують близько 2,4 тис. т закису-окису. За оцінками експертів, із початком повноцінної експлуатації Новокостянтинівського родовища 2011 року Україна матиме 1,4 тис. т U3O8, 2013-го – 1,88 тис. т.

У 1995–2006 роках Новокостянтинівське родовище уранових руд перебувало на балансі ДП «Східний ГЗК». Навесні 2006-го родовище було передано на баланс ДП «Дирекція підприємства, що будується на базі Но­­вокостянтинівського родовища ура­­нових руд» (наказом тодішнього міністра ПЕК Івана Плачкова №614 від 26 грудня 2005 року). За часів помаранчевої влади у Верховній Раді було зареєстровано законопроект (№4325), який доповнював перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації лише одним об’єктом – ДП «Дирекція підприємства…». Але це навряд чи завадить домовленостям нової влади з росіянами не лише через нульові шанси законопроекту №4325 бути прийнятим, а ще й тому, що, за даними інформагенцій, 2 березня 2010 року напередодні відставки міністр ПЕК Юрій Продан підписав наказ №88/1, яким знову передав найбагатшу уранову шахту країни до ГЗК.

Чим завершаться танці навколо української уранової сировини, стане зрозуміло в липні – вересні 2010-го (термін визначив пан Путін). Здача росіянам навіть 50% урану, необхідного для вітчизняних АЕС, остаточно поставить атомні станції в сировинну залежність від РФ.

Український інтерес

Натомість інший проект спів­­праці з РФ в атомній галузі, на перший погляд, навпаки, здається виграшним для України. Йдеться про спільну добудову енергоблоків на Хмельницькій АЕС. Це питання має бути вирішено до червня – саме в такий термін росіяни запропонували укласти відповідну міжурядову угоду, а також кредитний договір між Міністерствами фінансів двох країн.

Нагадаємо, що Хмельницька АЕС проектувалася чотириблоковою, причому складові станції споруджували не почергово, а, умовно кажучи, каскадно. У 1990-му другий блок був готовий до запуску на 95%, третій – на 70–80%, а четвертий – на 10–20%. Завершити добудову станції завадили громадські активісти. Невідомо, хто організував та фінансував акції «зелених», які приїжджали протестувати проти ядерної енергетики під прохідну АЕС, але вони завдали чималої шкоди. Верховна Рада оголосила мораторій на спорудження атомних об’єктів. Наша незалежна держава втратила мільярди кіловат-годин електроенергії, а нині шукає гроші, щоб запустити ці бло­­ки, – якби не мораторій, то другий реактор увели б в експлуатацію ще за часів СРСР союзним коштом.

Будівельні роботи на другому реакторі Хмельницької АЕС розпочалися наприкінці 1990-х і тривали до 2004-го. Введення в експлуатацію реактора, що запрацював на початку серпня, приурочили до дня народження президента Леоніда Кучми. Фа­ктично добудова май­­же готового енергоблоку тривала понад п’ять років. Після низки дискусій віт­чизняні енергетики вирішили-таки, що третій і четвертий блоки будуть водо-водяними (ВВЕР) – того самого типу, що й на всіх інших українських станціях, окрім Чорнобильської (на ній експлуатувалися реактори великої потужності канальні – РВПК). А ВВЕР, до речі, виробляють у РФ. До того ж добудова кожного блоку коштуватиме сотні мільйонів доларів. Таких грошей у НАЕК «Енергоатом» наразі немає, принаймні вільних. Тож цілком імовірно, що росіяни під час укладення міжурядової атомної угоди запропонують українському Кабміну такий товарний кредит, умови якого будуть вигідні постачальникові обладнання з РФ.

Циклічні питання

Зі створенням додаткових підприємств ядерного циклу в нашій державі (вигідних для України) Москва навряд чи поспішатиме. Приміром, уже дав­­но говорять про побудову в нашій країні заводу з виробництва паливних збірок. Але чи зацікавлені росіяни в конкуренті своєму ВАТ «Машино­­строительный завод»? Тим бі­­льше у створенні такого конкурента власним коштом? Питання риторичні. Хіба що вони отримають цілковитий контроль над новим підприємством, але для України такий варіант точно не буде вигідний. Краще вже і далі закуповувати паливні збірки для АЕС у старого партнера.

До речі, цілком можливо, що створення паливного заводу в Україні є однією з карт у грі: Києву – атомні блоки, Москві – родовище. Якщо це так, то уряд Миколи Азарова має пам’ятати про непоганий козир: уже давно й небезуспішно на Південно­­українській АЕС проводиться випробування палива американської компанії Westinghouse. Звісно, Україна не готова цілковито перейти на збірки зі США, проте загроза для росіян, що колись наші атомники переорієнтуються на заокеанського постачальника, є. І в Кремлі цього не можуть не розуміти. Поки ж Україна – найбільший закордонний ринок для російських виробників тепловидільних елементів, річний обсяг – 13,825 ГВт із перспективою нарощування. Відповідно цілком логічним є прагнення Москви раз і назавжди закріпити український ринок за своїми підприємствами.

Ще один дуже дискусійний момент атомної інтеграції – спільна робота енергосистем. Зрозуміло, що партнери з Москви воліють бачити її об’єд­­наною. Але Україна повинна бути обережною в цьому питанні – ми зацікавлені мати перетоки електроенергії з РФ, які можуть регулювати навантаження. Але в жодному разі не можна об’єд­­нувати, наприклад, експорт електроенергії до третіх країн – потім вирватися з братніх обіймів буде дуже важко, а про надзвичайно перспективне приєднання України до єдиної європейської енергосистеми в такому разі взагалі можна буде забути. Обсяг ринку РФ – 992 млрд. кВт•год, а ринку ЄС – 3000 млрд.

Поки що ідея атомної інтеграції України та РФ – це слова, хоча й дуже гучні. Віктор Янукович висловив побажання, Владімір Путін – прагнення. Головне, щоб у процесі пошуку компромісу наш надто зговірливий Кабмін не віддав зайвого надто активним інтеграторам. Втрата сировинної бази та об’єднання енергогенерації з РФ завдасть Україні більше шкоди, ніж передача ГТС в управління Газпрому/