Автор відзначає, що заклопотана веденням двох виснажливих збройних конфліктів – в Афганістані та Іраку – Америка була змушена відійти зі своїх позицій, помітно занедбавши власні традиційні інтереси в Європі.
Найважливішим наслідком цього для нашого регіону стало посилення Кремля, чому неабияк посприяв спровокований іракською кампанією стрибок світових цін на нафту.
Росія зробилася вимушеним партнером США у «війні з тероризмом», виявивши Вашингтонові дипломатичне сприяння, а також надавши повітряний простір для американського контингенту в Афганістані. Завдяки цьому їй вдалося легітимізувати криваву різанину в Чечні й позбавити тамтешніх повстанців моральної підтримки на Заході. Згодом той зрозумів, що його використовують, проте амбіції Кремля зросли настільки, що він повернувся до уявлень про зони впливу й висунув претензії на сферу власних особливих інтересів на пострадянській території. Своєрідною кульмінацією цієї перестановки сил у регіоні стала російсько-грузинська війна 2008 року.
Автор відзначає, що Україна опинилася у своєрідній сірій зоні – начебто й декларуючи «курс на євроінтеграцію», проте не роблячи практично жодних реальних зусиль, щоб його реалізувати.
«Захід, зайнятий війнами з тероризмом, не надав жодної вагомої підтримки Україні, хоча в 1990-х він дуже серйозно допомагав державам Східної Європи, що звільнилися від комунізму. Фактично через своїх пострадянських керівників Київ у 1990-х не встиг на потяг до ЄС та інших євроатлантичних інституцій. А потім нам уже допомагали на цьому шляху тільки словами, бо Захід був зайнятий своїми проблемами. Висновок, якого Україна має дійти: в міжнародній політиці особливо потрібно хапати момент; часу на розкачування немає, бо завтра все може змінитися», – попереджає політолог Олександр Палій.
Більше про те, як змінився світ після 9/11 читайте у № 37 Тижня.