2004 року в цьому місті зубами вигризали демократію. Тоді вигризли. Уся країна почула про 100-й виборчий округ, що став відомий, мабуть, найзухвалішими на той час фальсифікаціями: викрадали голів дільничних комісій, трощили автомобілі, билися, переписували протоколи. Було ще багато незабутніх моментів, які, може, й стали останньою краплею, що вилилася в помаранчевий Майдан, але дуже швидко про це забулося. Вигризати демократію під час виборів кіровоградцям доводиться із заздрою регулярністю. Подеколи регіон повідомляє про себе, ще й гучними іменами обраних нардепів, як-от співучий ректор Михайло Поплавський, батько та син Табалови, перші тушки VII скликання, Віктор Лозінський, що «прославився» вбивством мешканця одного з кіровоградських сіл… Ну й неабияким одкровенням для українців став виступ акторки місцевого театру під час телемосту з тоді ще президентом Януковичем, яка повідомила, що Кіровоград є «маленьким Парижем». Що цікаво, та пані таки не збрехала, так його й справді колись називав уродженець цих країв Володимир Винниченко, але тоді це було зовсім інше місто.
Особливе географічне положення регіону в самому центрі країни мало б, здається, добряче йому прислужитись, але все якраз навпаки. Цей край ніби загубився. Навіть доїхати в обласний центр зі столиці чи будь-якого іншого міста, особливо залізницею, набагато складніше, ніж того б хотілося. І, хоч кіровоградці люблять розповідати, що їхня область — маленька модель України, де на заході є своя націоналістична Галичина, а на сході, у вугленосній Олександрії, — свій Донбас, найкраще становище регіону, мабуть, усе-таки характеризує анекдот: «Закарпаття заробляє на контрабанді, Волинь та Полісся — на бурштині, Донбас — на вугіллі, й тільки ми в Кіровограді зі своїм ураном не знаємо, що робити».
Кіровоград у Києві недооцінюють, принаймні так думає багато активних місцевих мешканців, маючи на це підстави. Чи то його вважають за глуху провінцію, чи не знають про потенціал регіону, але свої політичні ставки лідери партій завжди роблять на сумнівних персонажів. У історії місцевої політики ще не було такого випадку, щоб кандидатом у депутати, головою ОДА чи просто лідером політсили стала якась сильна постать демократичного спрямування. Як наслідок, у місті доволі слабкі патріотичні сили, що здебільшого обмежуються вивісками, офісами й нечисленними осередками. Це, щоправда, не дуже шкодить підтримці їх на виборах, бо громада міста доволі активна й переважно проукраїнська, але ситуація, коли знову і знову доводиться вибирати між двома лихами або ж вигризати демократію зубами, повторюється із дивною регулярністю.
От навіщо було Яценюку проштовхувати Табалових до парламенту, коли було чудово відомо, що старшого з них на виборах мера рекламував сам Табачник. Або навіщо знову ставати на ті самі граблі вже сьогодні. Тільки-но вщух скандал після того, як президент призначив головою ОДА колишнього регіонала, котрий організував йому вибори, аж тут раптом стало відомо, що в ряди «Самопомочі» затесались одіозні журналісти, слуги колишнього очільника області Ларіна, соратника Януковича. Та сама історія в БПП, а місцевий УДАР, подейкують, узагалі суцільно зафарширований екс-регіоналами. Щоправда, місцевого розливу, які через конфлікт із донецькими змушені були покинути свого часу лави ПР.
Читайте також: Непримарний реванш. Регіонали хочуть повернути собі Кіровоградщину
Нині в Кіровограді знову гаряче. Місто дискутує із приводу перейменування відповідно до закону про декомунізацію. Як і слід було очікувати, першою випливла ідея відновити стару імперську назву Єлисаветград, яку підтримали проросійськи настроєна частина населення, представники наближеної до колишнього режиму еліти і, звичайно, УПЦ (МП). Словесні баталії з наближенням часу «Х» лише розгоряються. І, хоч церква запевняє, що йдеться не про російську царицю, а про святу Єлисавету, матір Івана Хрестителя, попи не втомлюються ходити по місцевих телеканалах, а в центрі міста розставлено безліч агітаційних наметів, уся проукраїнська частина містян готова погодитися на будь-яку іншу назву, аби не ця. А втім, нічого яскравішого за назву «Інгульськ» поки що не вдається вигадати.
Як називатиметься батьківщина українського класичного театру, дізнаємося вже за кілька місяців. Оскільки сам Жиріновскій висловив побажання, щоб місту повернули його імперську назву, бо воно, мовляв, російське, Київ мав би на це хоч якось вплинути. Та з огляду на традиційне байдуже ставлення до цього регіону в столиці, без неприємностей може й не обійтися. А дуже не хотілося б.