Українцям на той час після кризи 2008-го та постійних чвар різних гілок влади, яскравої дискредитаційної кампанії інституту президентства як такого дуже потрібна була допомога психотерапевта. То його парафія — почути кожного, вислухати, а далі ви розберетеся самі.
Саме такий розвиток подій вибрали українці у 2011-му, «почую» спрацювало. Через вісім років українцям знову бракує бути почутими. Кожен із нас стояв або делегував члена родини стояти у 2014-му за своє: хтось за євроінтеграцію, хтось за відокремлення від Росії, хтось за чесні суди, за прозорість бізнесу, за деолігархізацію, за нову поліцію і прокуратуру, за чесноти і свободи, які до того нам були видимими тільки після стояння в черзі за Шенгеном.
Чи змінилося щось відтоді? Звісно, ніхто не заперечує того, що запрацювала хоч і недореформована, але нова поліція, у країні більше немає даішників, у черзі за Шенгеном уже ніхто не стоїть, ніхто не стоїть у заторі через кортеж когось із «священних тіл», страуси в «Межигір’ї» більше не входять до пулу президентських компетенцій, ми з кров’ю віддаляємося від Росії та її «мира» з кулаками, але все це не може відбуватися без травматизму. Люди в Україні лише за статистикою стали жити заможніше й почуватися вільніше, лише в рейтингу український паспорт став на десятки позицій вище за доступністю подорожей. Чи щасливіші від того ті, хто не дає мандата на продовження цього шляху?
Читайте також: Парламент. Виставити запобіжники
Що ж потрібно насправді тим, хто тепер у зміні влади вбачає можливість бути почутим? Навіщо їм це потрібно?
«Я хочу встигнути пожити в нормальній країні», — заявляють одні. «Мені набридло все те, що відбувається роками в політиці», — продовжують інші. Чому для цього вони обрали найбільш медійного, але найменш конкретного кандидата? Того, хто не обіцяє нічого й не дає жодної чіткої відповіді. Чому саме того, кому навіть рідною російською важко зв’язати слова в речення, якщо це не завчений прикол для шоу? Навіщо їм цей «парєнь із народа», щоб представляти їхні інтереси на міжнародній арені, у якого уявлення про дипломатію на рівні «десь посередині зійдемося»?
Це наш аватар успішності. Любов до «манни небесної», несподіваної удачі в «Спортлото», різкого кар’єрного злету. Ми на тому етапі, коли нам найбільше хочеться саме казочок про «народного президента». І настільки готові в це повірити, що забуваємо спитати в того народного кандидата: «Мальчік, а ви чєй?». Тобто питаємо регулярно, а у відповідь лише чуємо: «Я сам по сєбє».
Таксисти втомилися таксувати, їм треба терміново зганяти на відпочинок, євробляхери втомилися воювати за нульове мито і вже починають вимагати хороші дороги з несплаченого податку, набирає обертів акція «Зупини лося»: двоє хлопців борються з тими, хто втомився стояти в заторах і паркуватися далеко від входу до свого будинку. Ми всі просто хочемо, щоб прийшов чарівник і одним помахом палички приніс нам чесні суди, розсмоктав пробки, зробив усі дороги, скасував усі податки, підняв зарплату вчителям до космічної, а космонавтам до астрономічної, та й, зрештою, своїм голосом ми, виборці, втілюємо не мрію про краще майбутнє, а можливість усунути себе від відповідальності за власне майбутнє.
Читайте також: Портрет виборця. Перший тур
Голос за Зеленського — це голос за можливість у майбутньому розчаруватися. Що менше визначеності в кандидата, то більше в нього шансів саме на такий голос. Це можливість делегувати свій голос за невідомо що без жодних очікувань, щоб цілковито усунутися від майбутньої участі в розбудові держави. Те, що багатьом із нас насправді набридло в політиці, називається формуванням політичної культури. Те, що ми хочемо встигнути «пожити в нормальній країні», — поступовий і важкий процес усвідомлення, самоусвідомлення, контролю влади, розбудови інституцій, громадського сектору та гілок влади, що стосується кожного. Цей процес не буває швидким і легким, війна не закінчується помахом чарівної палички, вимоги виборців за 24 години «повернути Крим і Донбас» до майбутнього ймовірного президента, що, схоже, любить висувати умови саме в такій ультимативній формі, ніколи не будуть втілені, навіть якщо знову зібратися на Майдан.
Люди втомилися й знову хочуть бути почутими. Хочуть бути почутими ті, хто не зміг достукатися до системи правосуддя, що так і не була реформована за, здавалося б, довгі п’ять років. Системи, до якої було найбільше запитань і з якої, ймовірно, варто було б починати. Системи, яка змушує тисячі людей більше вірити казкам і шоу, ніж Феміді й букві закону. Українці втомилися від усіх складнощів, які їм підготував світ, вони готові до того, щоб ризикнути, а раптом там щось «інакше». Раптом хтось утілить нашу мрію й перетвориться з кишенькового коміка на політика світового масштабу. Раптом нам пощастить і цього разу рулетка буде на нашому боці. Нам усім потрібна психотерапія, а не вибори. Терапія і вміння натиснути кнопку save.