Але цього сезону мені, мабуть, не вдасться не звернути на них уваги. Зорі склалися так, що створили концентрацію надзвичайних емоцій.
Я пишу цих кілька зауваг як ветеран конкурсних баталій у Польщі, Україні та Північній Америці. Деякі конкурси я виграв, якісь програв, іще для інших узагалі не годився. Про конкурси я писав не раз, тож тепер хочу лише переповісти й узагальнити свої роздуми, що базуються на роках досвіду. Отже, починаймо.
Опозиційні медіа в Польщі (наприклад Gazeta Wyborcza) кілька днів тому подали інформацію з назвою, що впадає у вічі: «Вальдемар Татарчук уже не директор галереї «Лабіринт» (міську галерею «Лабіринт» у Любліні вважають за одну з найдинамічніших галерей сучасного мистецтва в Польщі, до того ж дуже заслужену в просуванні українського мистецтва). Моєю першою реакцією був подив: а що сталося? Іще кілька днів тому директору за його діяльність вручили важливу культурну відзнаку Olśnienie 2021 (Осяяння 2021). Я клацнув, відкрив статтю й читаю, що наприкінці лютого закінчився семирічний контракт директора, і мер Любліна не продовжив його автоматично, бо міністр культури застосував вето, вимагаючи, згідно зі своїми повноваженнями, проведення нового конкурсу.
Читайте також: Інфлюенсери
Він має відбутися до кінця лютого 2022 року. Водночас директор Татарчук виконуватиме обов’язки директора, а це означає, що він де-факто й далі керуватиме галереєю. У чому проблема? Татарчук (приватно член опозиційної «Громадянської платформи»), як і програма самої галереї, перебувають у виразній опозиції до культурної політики урядової партії «Право і справедливість».
За Вальдемаром стіною стало багато представників сучасного мистецтва, які теж перебувають в опозиції до теперішньої центральної влади. Із цієї нагоди з’явилася чергова можливість підігріти дискусію про культурну політику держави, що вже не вщухає кілька років. Ця дискусія вочевидь є політичною, а її вимір суто ідеологічний. Мабуть, Вальдемар Татарчук знову братиме участь у тому конкурсі, а зорі на польському політичному небосхилі складаються так, що він виграє цей конкурс, бо на місцевому люблінському рівні влада належить опозиції, яка матиме більшість голосів у конкурсній комісії. Отже, вето міністра — лише порожня риторична фігура.
В Україні, де політикою керують у постідеологічному варіанті, ситуація видається дещо іншою. Цього року має відбутися кілька конкурсів у центральних установах культури. Передусім ідеться про Національний центр Олександра Довженка й Український культурний фонд. У Довженко-Центрі каденція директора закінчується після п’яти років роботи, а в УКФ — заледве після трьох років. Чому ці конкурси важливі? Бо це перші конкурси наприкінці першої каденції обраних на нових засадах директорів державних культурних установ. Їхній результат може мати вирішальне значення для подальшого функціонування цих установ, а з інформації, яка з’явилася в соціальних медіа, видно, що емоції наростають уже не щодня, а щогодини. Цієї миті я не хочу вдаватися до детального аналізу ситуації, але повторю кілька думок про те, що ми спостерігаємо і про що я віддавна говорив і писав. По-перше, система конкурсів — аж ніяк не спасенна панацея, а звичайнісінький інструмент, що мав би, по суті, надавати таким виборам якомога більшої раціональності. Принципи повинні бути прозорими, а сам процес — чесним і прагматичним вибором найкращого кандидата на певну посаду. Я припускаю, що саме такі наміри мали законодавці, коли писали закон про конкурси в установах культури.
Але наміри — це одне, а дійсність полюбляє вносити свої корективи. Я віддавна є прихильником англосаксонської традиції так званого пошукового комітету, який від імені зацікавленої установи або її «акціонерів» шукає найкращого кандидата на особливо важливі посади. Такий процес зазвичай тривалий, вдумливий і делікатний, зосереджений лише на досягненні найкращого результату. Я розумію, що така система не тільки не популярна в цій частині світу (бо ж надто аристократична за своєю суттю та елітарна за формою), а й майже невідома.
Читайте також: Тюльпани
Егалітарна модель, утверджена в Україні, передбачає також широку участь організацій громадянського суспільства у процесі вибору, хоча, як свідчить українська практика, якщо є «охочі», ним дуже легко маніпулювати.
Із голосів, які долинають, я роблю висновки про наявність реальної загрози для максимально професійного вибору керівників цих важливих установ. Проблема полягає ще й у тому, що багато учасників процесу не розуміють або не хочуть визнавати прийнятих правил гри. Для публічних дискусій про це було багато часу, але хвиля безперечно здіймається вгору, коли вже оголошено конкурси на принципах, які мало хто піддавав сумніву під час перших виборів директорів цих установ.
Щодня з’являються нові викриття, скарги, відкриті листи й контрлисти — одне слово, дуже цікаво, а буде, мабуть, іще цікавіше. Відмінність між ситуаціями в Польщі й Україні полягає в тому, що в Польщі головну роль відіграє дуже ідеологізована політика, а в Україні — політика корпоративних інтересів. Сезон конкурсів відкрито. Нам залишається тільки вболівати за свого кандидата і зрештою заявити про власну votum separatum, окрему думку.