Цьому проявові душі під силу зорганізуватися не лише в потоки почуттів, а й витончені інтелектуальні звершення. Подібно до спроможності фіксувати світ у слові, мелодія спохоплює звуковими ладами значущі елементи буття так, що людині вдається не просто наслідувати природні шумові ефекти. Покладаючись на вроджену ритмічно-гармонійну основу, вона вивільняє окремі тони, а то й цілі гами їхніх розмаїтих комбінацій. Розвідка Миколи Грінченка про історію української музики дає змогу окреслити національну особливість означеного феномену від самого виникнення.
Культурне життя будь-якого народу важко уявити без музики. Проте її високим художнім зразкам передують фольклорні та сакральні форми.
Читайте також: Мудрість самовладання
В українські дохристиянські часи виникає сила-силенна обрядових пісень: колядок, щедрівок, гаївок, веснянок, купальських і весільних наспівів. Але ускладнення релігійного вірування зумовлює і зміну порядку ритмомелодійної лінії. Офіційні клерикальні відправи, як відомо, часто негативно сприймали поганську традицію, а відтак наново визначали особливості народної музичної творчості, що постала у вигляді кантів і псалмів, а також пісенно-театральних мелодій. Зрозуміло, що різні типи міжкультурної взаємодії давалися взнаки у формуванні певного музичного змісту. Спочатку на підставі відносин із Візантією транзитом через болгарську культуру відбулася креативна рецепція старогрецького церковного звукоряду, якого навчали в давньоруських школах. Особливо це стосувалося системи осьмогласія, впорядкованої Іоанном Дамаскіним. Дедалі відчутнішими ставали татаро-турецькі прояви — щоправда, здебільшого в історичних піснях. А коли православні братства почали взоруватися на поліфонію західного католицизму, це прискорило появу гармонійного партесного, а врешті хорального багатоголосного співу. Все це поступово позначалося на давній українській музиці.
Яскравим її зразком є думи, що не мали сталої форми, а переважно залежали від імпровізації, а надто ритміки речитативу чи декламації, доповненої гармонійними переливами музичних інструментів із домінуванням мінорного настрою. Загалом різножанрові одноголосні лірично-побутові, чумацькі чи то жовнірські композиції відсилали до екзистенційних переживань особистості. Тими самобутніми творами зачаровувалися не тільки широкі верстви від посполитих до шляхти, а й московські царі: останні починаючи від Пєтра І нерідко запрошували до себе козаків-бандуристів. Власне, при дворі його доньки Єлізавєти добре знали кобзаря Григорія Любистка, що не витримав вельможного обходження й утік в Україну. Проте його вдалося повернути і зробити російським дворянином. Те саме стосується й українського церковного співу, що з другої половини XVII століття потрапляє до Росії. Так, патріарх Никон, заснувавши біля Москви Новоєрусалимський монастир, встановлює службу Божу з київським співом, запрошуючи для цього зокрема й києво-печерських ченців. Так само при московських жіночих монастирях співають і стариці-киянки. А теоретик музики киянин Микола Дилецький після навчання у польських композиторів викладає для московитів західний тип музикування.
Відомо, що з кінця XVIIІ століття київський або південноруський розспів стає панівним у Російській імперії.
Читайте також: Могилянська твердиня знань
В цей час в Україні для придворної капели ретельно відбирають співців. Так сталося з українським філософом Григорієм Сковородою, знаним автором і виконавцем великої кількості морально-релігійних псалмів. До всього, Києво-Могилянська академія тривалий час залишалася чи не найвагомішим музичним осередком. Еволюціонуючи, хоральний спів зазнавав упливу італійського стилю. Його чільними представниками були українці, які робили кар’єру винятково в імперських реаліях. Дмитро Бортнянський походив із Глухова. З юних літ співав у петербурзькій придворній капелі, принагідно навчаючись у італійського композитора Бальдассарре Ґалуппі. Студіював у Венеції. Повернувшись у Росію, очолив капелу. Писав релігійно-містичні п’єси, отримав схвальні відгуки від Гектора Берліоза. Теж глухівчанин Максим Березовський іще з часів Могилянки зарекомендував себе як вправний композитор, внаслідок чого потрапив до капели в Петербурзі. Вивчав музику в Болонській академії в професора Джамбаттісти Мартіні. Не маючи можливості реалізувати талант, вдався до самогубства. Іншого могилянця, Артемія Веделя, запросили до московської капели, при якій він створив хор і писав церковну музику.
Навіть оцей короткий огляд старовинної історії української музики наштовхує на непрості висновки. Очевидно, витворена на цивілізаційному зламі й відкрита до впливу культура змогла синтезувати і закарбувати оригінальні мотиви, що впевнено задавали тон оприявненню розмаїтих граней освоєння світу та розкривали сокровенні характеристики мелосу. Одначе піднесення національного музичного колориту на вищий композиторський рівень передбачало існування відповідних інститутів і державної політики. Втім, навіть за їхньої наявності культура мусить залишатися провідною формою життя, а не черговою ознакою статусу.