Проведення докорінних реформ, що означає зміну способу дії, спілкування між собою, а згодом і мислення людей, потребує системних наполегливих зусиль. І появу сил, які були б об’єктивно зацікавлені в змінах. Без цього люди дбають лише про власний інтерес так, як вони його розуміють. Виникає «суспільство без цілі», у якому вмикаються механізми, успадковані людством ще з процесу еволюції. Починається його розшарування на загальну масу, яка переймається щоденним виживанням, і купку «щасливчиків», які змогли поставити всі наявні ресурси на службу собі. При тому ці «щасливчики» не завжди найрозумніші. Вони радше найспритніші у використанні своїх переваг, які виникають в умовах «суспільства без цілі»: зв’язків із сильними світу цього; здатності «урвати» те, до чого можна дотягнутися (не зважаючи на інтереси інших); вміння вистояти в боротьбі з собі подібними.
Небезпека такого стану, попри його пов’язаність із людською природою (точніше, її частиною), у тому, що він заздалегідь веде до викривленого розподілу ресурсів суспільства і не дозволяє йому вповні виявити весь потенціал. Ті, хто міг би використати його, позбавлені цієї можливості.
В Україні така ситуація складалася з перших років незалежності, коли стала очевидною неможливість влади сформулювати і втілити в життя системний план реформ, а не «клаптикові» заходи. Як і нездатність опозиції (і насамперед «демократичної») бути аналогом реформаторів у країнах Центральної Європи й сформулювати та реалізувати свій план. Відтак події було пущено на самоплив.
ПРИВЛАСНЕННЯ КРАЇНИ
На початку 1990-х здавалося, що в країні формуються лише дві найбільші економічні сили. З одного боку, «червоні директори» – керівники великих підприємств, які здобули над ними контроль і за підтримки бізнес-ресурсів чинили вплив на політику. Саме виходець із цього середовища Леонід Кучма став спершу прем’єром, а потім президентом.
З іншого боку, зростала кількість скоробагатьків, які отримали перші мільйони, а згодом і мільярди на схемах. Наприклад, на дерибані державного майна (історія з розпродажем Чорноморського пароплавства у всіх на слуху, можливо, через те, що тоді таки дійшло до кримінальної справи; інші подібні скандали залишились у тіні). Або на посередництві під час такого розпродажу. Або – особливо після спеціального декрету 1993 року – на «пірамідових» трастах (московська МММ стала «брендом» такого «бізнесу», однак не бракувало й вітчизняних аналогів, приміром, «Омета» обіцяла 1000% дохідності, залучила на свої орбіти до 12 тис. вкладників, однак 1995-го припинила виплату дивідендів).
Обидва середовища, проте, були надто численними. За доступ до ресурсів і влади точилася запекла внутрішньовидова боротьба, у якій мав виграти не просто найсильніший, а найпристосованіший до життя і діяльності в таких умовах.
ВНУТРІШНЬОВИДОВА БОРОТЬБА
Дороги до статусу олігарха були доволі різні. Це міг бути вплив на підприємства через контроль над постачанням критично необхідного ресурсу, насамперед газу чи нафти. На першому зміг побудувати бізнес-імперію Павло Лазаренко, а трохи пізніше наживали капітали діячі меншого калібру (проте не менших апетитів) на кшталт Ігоря Бакая (на початку 1990-х, а згодом після повалення Лазаренка) чи (майже через десятиліття) Дмитра Фірташа. Але їм було далеко до розмаху діяльності й планів Лазаренка. На відміну від більшості олігархів останній будував не просто бізнес-імперію – систему, яка давала змогу керувати цілими галузями і регіонами. У системності, зокрема, секрет швидкого зростання й перемоги на виборах 1998 року очолюваної ним партії «Громада». Власне, системність дій екс-прем’єра була тим, що найбільше налякала як новоспечених олігархів, так і оточення президента Кучми. Об’єднання всіх цих кіл навколо витіснення Лазаренка – своєрідний прецедент. Тим більше що з його втечею противники знову заходилися боротися між собою.
Іншою методикою боротьби могло бути обплутування заводу-«жертви» контрактами з фірмами і банками, які штучно робили його боржником. ЗМІ у другій половині 1990-х рясніли історіями про подібні дії, що приписуються структурам та особам, які нині перебувають на орбітах групи «Приват». Наближеність до влади, формування тимчасових союзів з іншими використовували структури Віктора Пінчука і Костянтина Григоришина. Зрештою на Донбасі утворився своєрідний «пакт» між очільниками підприємств і «молодими донецькими» (котрі досі уникають питання про те, як саме заробили свої перші мільйони): вони намагалися відстояти свою монополію в регіоні, не пускаючи до нього зайд, передусім дніпропетровських. З’ясування стосунків між цими групами було відкладено на потім і відбувалося вже здебільшого на початку ХХІ століття.
Деякі з кандидатів у олігархи, спираючись на підтримку влади, поєднували різну методику, надаючи за винагороду різні фінансові та юридичні послуги (зокрема, з доступу до офшорів), розширюючи свою присутність на ринках і намагаючись взяти під контроль монополістів із постачання електроенергії. Про таку діяльність, наприклад, «київської сімки» (Віктор Медведчук, брати Суркіси, Богдан Губський та інші) докладніше йтиметься в наступних випусках «Спецпроекту».
Методи, використані за сприяння керівництва держави (дніпропетровські групи на старті діяли за протекцією Павла Лазаренка, який, своєю чергою, мав довіру президента Кучми; «київська сімка» знаходила підходи і до Кравчука, і до Кучми; донецькі відстояли монопольний вплив на владу в регіоні), не залишали шансів тим, хто прагнув захистити свої підприємства.
ЗАГРОЗИ ОЛІГАРХІЗАЦІЇ
Слово «олігархи» стало лайливим, відколи журналісти запозичили його в російських колег для позначення переможців у викривлених змаганнях, згаданих вище. Однак самі герої цих історій воліють називати себе великим національним бізнесом, підтримують благодійницькі й меценатські проекти, виплачують непогані зарплати (принаймні для топ-менеджменту, часто найнятого з-закордону, – прості робітники зазвичай не рахуються). Зрештою, здобуття контролю над підприємствами на межі (чи за межею) фолу і затягування їх до своїх «імперій» – це не український винахід.
Однак, по-перше, нечесність приватизаційних конкурсів, використання юридичних махінацій чи зв’язків у владі для встановлення контролю над високорентабельними виробництвами породжують у власників «піратське ставлення» до призу, який їм дістався. Замість того щоб вкладати у розвиток, удосконалення, ефективність підприємств, їх здебільшого визискують. Цьому сприяє також розуміння, що незаконність набуття власності рано чи пізно може бути використана як привід її відібрати. Тому олігархи воліють не чекати віддачі від вкладень у модернізацію, а отримати з підприємства все, що можна, тут і зараз.
По-друге, така логіка породжує мотиви «егоїстичного» тиску на владу. Наприклад, зростання цін на енергоносії підштовхує власників виробництв не до інвестицій в енергозаощадження, а до вимог будь-що знизити тарифи. Влада, залежна від олігархів, не може протистояти досить наполегливому тиску. Звідси й коріння харківських угод.
По-третє, олігархізація спотворює структуру економіки, пригнічує ініціативу і залишає лише невеликі гетто для розвитку середнього класу (насамперед малого і середнього бізнесу, який в інших країнах створює до 60% ВВП, а головне – забезпечує нові робочі місця та ідеї для економічного зростання). Адже основні ресурси (і власні, і бюджетні, до яких отримують доступ) олігархи спрямовують на заволодіння підприємствами, що швидко дають прибуток (передусім металургія, хімія тощо), та їх обслуговування. Однак і наблизитися на чесних засадах до інших галузей не дають змоги. Впливаючи на умови приватизаційних конкурсів, на визначення правил гри в економіці загалом, вони роблять конкуренцію заздалегідь невигідною. Приклад – «мала приватизація», яка проводилася 1995-го. За рік 90% малих і середніх підприємств змінили форму власності з державної чи комунальної на приватну, понад 3/4 з них збільшили обсяги реалізації, розширили коло клієнтів і створили нові робочі місця. Однак вони ж потрапили під прес податкової машини, що задумувалася як механізм латання за рахунок підприємців бюджетних дірок, які виникли внаслідок неефективного управління і неспроможності влади спрямовувати в державну скарбницю кошти олігархів.
До сьогодні умови ведення бізнесу в Україні залишаються одними з найгірших у Європі (за визначенням багатьох міжнародних інституцій) із відповідними наслідками для створення робочих місць, розвитку економіки й добробуту людей. Не врятувало навіть запровадження 1998 року спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності. Хоча вона значно поліпшила становище дрібних підприємців, уся економічна система (структура попиту, доступ до кредитів, поведінка контролюючих органів), уже спотворена впливом олігархів, була не здатна використати потенціал та енергію вільного підприємництва.
«КУЧМІЗМ» І БОЛОТО
Події в політичному житті 1994–1998 років великою мірою є наслідком формування олігархічної системи. Найчастіше згадують про ухвалення Основного Закону і становлення «кучмізму». Ці речі взаємопов’язані.
Найбільше зауважень до Конституції України в редакції 1996 року в експертному середовищі викликала «надмірна концентрація повноважень у руках президента». Він де-факто одноосібно призначав і звільняв не тільки прем’єра, а й міністрів, голів місцевих адміністрацій, підпорядкував собі силових міністрів. Щоправда, парламент мав дати згоду на призначення голови Кабміну і міг оголошувати уряду вотум недовіри. Однак парламенти, які обиралися до 2006 року в Україні, через політичну фрагментацію і поляризацію (зокрема, наближеність до різних олігархів) не могли повноцінно використовувати свої повноваження.
Роздрібненість парламентських фракцій породжує непослідовність і нестабільність законодавства, притаманні українській політиці. Це створювало проблеми для законодавчого забезпечення необхідних реформ і було зручним аргументом на користь подальшого посилення влади президента. Зокрема, видання Кучмою указів, що мали силу законів, які спряли олігархізації або давали преференції окремим сильним світу цього.
Кучма використовував розбіжності між олігархами у грі «поділяй і володарюй», за умовами якої учасники трималися достатньо близько від президента, аби не втратити інтересу до неї та її здобутків (і не задумуватися про можливість зміни правил, а то й арбітра), і водночас достатньо далеко, щоб не здобути очевидних переваг над конкурентами (аби не виникало бажання самому стати арбітром).
Така система дістала в журналістів назву «кучмізм», яка прижилася, характеризуючи «поміркований» авторитаризм в Україні кінця 1990-х – початку 2000-х років. Життєздатність «кучмізму» зберігалася не лише завдяки державному примусу й підпорядкуванню президентові силових та правоохоронних структур. Практично всі олігархи та інші основні політичні гравці були – вільними чи невільними – співавторами режиму.
У свою чергу, з антикомуністичного і національного руху не постала контреліта. Деякі його представники пішли обслуговувати владу, дехто намагався бути конструктивною опозицією, сподіваючись на свій шматок пирога, і ніхто не запропонував суспільству реалістичної альтернативи.
Надії на таку альтернативу з’явилися вже значно пізніше, але їм так і не судилося справдитися.
Наступний випуск спецпроекту "Україна-20, присвячений періоду зростання російського впливу (1998 – 2004), читайте в №29(194).