Взимку 2015–2016-го на західному кордоні України, на Закарпатті, прикордонники намагалися перекрити контрабандні потоки, через які до Європи переправляли контрафактні цигарки. Як виявилося, у вантажівках знаходили не лише продукцію Львівської тютюнової фабрики, з якою пов’язана низка скандалів, а й цигарки з донецької фабрики «Хамадей». Яким чином тютюн з окупованих територій перетинав лінію розмежування, питання дискусійне.
Якщо спробувати згрупувати найпоширеніші після початку бойових дій злочини, то окрім контрабанди можна говорити про здирництво, викрадення людей, катування, рекет і навіть убивства. Щоправда, складність ситуації полягає в тому, що більшість військових чи добровольців, причетних до цих правопорушень, виправдовують свої дії сепаратизмом місцевих мешканців і бойовими діями, під час яких не вистачає часу на слідство та з’ясування обставин причетності тих чи інших людей до співпраці з бойовиками псевдодержав «ЛНР» та «ДНР». Та й обвинувальні акти проти військових-порушників подеколи ґрунтуються на заявах відверто сепаратистських персонажів. Як, наприклад, нещодавня справа проти одного з командирів батальйону «Айдар» Валентина Лихоліта з позивним Батя та його підлеглого Ігоря Радченка (Рубєжа). Їм інкримінували викрадення відеокамери, фотоапарата та алкоголю в нинішнього мера Сєверодонецька Казакова, якого не без підстав звинувачують у співпраці з терористами: йому приписують заклики до створення так званих «народних дружин», допомогу в організації псевдореферендуму тощо.
Читайте також: Чи з’явиться в Україні «Коза Ностра-2»?
Персона Баті не така однозначна, як намагаються показати правоохоронні органи. Більшість бійців «Айдару» відгукуються про нього лише позитивно й пригадати відвертий кримінал за своїм командиром не можуть, хоча бувають і винятки. Що ж до Рубєжа, то не під запис усі співрозмовники Тижня зізнаються: «бєспрєдєльщік», котрий не так воював, як займався особистими справами. Проте говорити про деталі відмовляються. Мотивують це страхом за свої життя.
Та не Рубєжем єдиним. У першій половині 2016 року Центр громадянських свобод під егідою Коаліції громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі» спільно з адвокатами та правозахисниками підготував звіт під назвою «У пошуках справедливості». Він був присвячений саме проблемі порушення законів у зоні проведення антитерористичної операції. Члени моніторингових груп зібрали понад десяток фактів, які доводять, що з 2014-го до кримінального світу активно влилися учасники війни.
Літо — зима 2014-го, Луганська область, смт Білокуракине. Олександр Гладченко, підприємець-фермер, позичає гроші на посівну в місцевого адвоката. Проте згодом до нього починають навідуватися невідомі з автоматами, які представляються спочатку Збройними силами, потім «Айдаром», а далі «Правим сектором». Після кількох таких візитів аноніми в камуфляжі перейшли від слів до справ. Як стверджує Гладченко, його били й погрожували, вимагаючи грошей. Ситуацію вдалося вирішити лише після втручання «Айдару». Добровольці допомогли затримати трьох здирників, яких передали правоохоронцям. Про те, що далі було з розслідуванням, потерпілий не знає. За даними його захисника, станом на квітень цього року його кривдники не отримали навіть підозри про вчинення злочинів. Про обрання запобіжних заходів, здається, навіть не йдеться.
Наступна історія сталася далеко від фронту. Олексій Петровський у 2014-му виїздив із Донецька на контрольовані Україною території. Проте після перетину одного з блокпостів на межі Донецької та Дніпропетровської областей його побили. Приблизно 12 озброєних автоматами осіб перекрили джипом дорогу, звинуватили Петровського в сепаратизмі та викраденні авто, на якому він їхав (попри наявність документів на транспортний засіб). Чоловікові натягли мішок на голову та вивезли в підвал якогось житлового приміщення. Там він просидів три дні, після чого йому повернули автомобіль та особисті речі. Втім, постраждалий не дорахувався нетбука, мобільних і готівки на суму 3 тис. грн. За його словами, серед охоронців був чоловік із позивним Гном, який згодом сам потрапив у полон до «Правого сектору». Він припускає, що його могли утримувати на одній із баз відпочинку КП «Водоканал», де розташовувався ПС. Нацполіція кваліфікувала злочин за ч. 2 ст. 146 Кримінального кодексу (незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене з корисливих мотивів щодо двох або більше осіб за попередньою змовою).
Проте не всі потерпілі відбулися так легко. Правозахисники зафіксували випадки, коли боротьба із сепаратизмом переростала у вбивства. Скажімо, на Луганщині є справа сім’ї Дорогінських (Зінаїди та Ганни), які жили в смт Луганське Бахмутського району. У червні 2015 року двоє військовослужбовців ЗСУ вдерлися до помешкання жінок із «метою пошуку представників незаконних збройних формувань». Поліція і військова прокуратура не змогла дійти одностайного висновку, хто саме розстріляв сім’ю. Проте подію кваліфікували за ст. 115 та ч. 2 ст. 162 ККУ (умисне вбивство та незаконне проникнення до житла із застосуванням насильства).
Читайте також: Міліцейсько-кримінальний союз
Жертвами криміналу ставали й військові. Доволі відомою є справа Сергія Костакова з позивним Маестро. У чоловіка були конфлікти з командуванням, і він не раз попереджав про намір оприлюднити інформацію про їхню незаконну діяльність. Костаков зник безвісти наприкінці листопада 2014-го, після того, як оформив переведення із 72-ї до 81-ї бригади. Востаннє його бачили живим на блокпосту біля Волновахи (траса Слов’янськ — Донецьк), який на той момент охороняли бійці батальйону патрульної служби міліції «Київ-2». За свідченнями очевидців, Сергій був побитий і прикутий наручниками до батареї. Про причини, з яких він опинився в такій ситуації, можна лише здогадуватися. За півроку, у червні 2015-го, біля села Прохорівка Волноваського району знайшли його тіло. Руки були скуті наручниками, а в голові нарахували до 20 кульових поранень. За розслідування взялася прокуратура Донецької області, згодом за визначення підслідності взялася ГПУ. Кваліфікували злочин за ст. 115 (умисне вбивство).
Не таким відомим, але від того не менш резонансним є «самогубство» Дмитра Шабрацького з позивним Поет, бійця 24-го штурмового батальйону, більше відомого як «Айдар». Чоловік був пов’язаний зі згаданим вище Радченком (служили в одному підрозділі). Як вдалося з’ясувати, він не раз висував претензії до свого командира. Зокрема, йшлося про те, що Рубєж використовував своїх бійців для незаконних дій. Наприклад, викрадення проукраїнського активіста, екс-мера Привілля Валерія Бешенка. Одразу після звільнення Лисичанська від бойовиків у місті повинна була відбутися сесія міськради, на якій мали пройти громадські слухання щодо співпраці місцевих бізнес-промислових груп із сепаратистами. Планувалося, що Бешенко на ній виступатиме. Проте того дня його викрала група Радченка й вивезла до Половинкиного, де на той момент базувався «Айдар». По завершенні сесії міськради активіста відпустили. Втім, був один нюанс: до групи викрадачів входив Шабрацький, мешканець Привілля. Він упізнав Бешенка. І згодом пішов до Радченка з претензіями. Є всі підстави вважати, що Поет брав участь і в низці інших протиправних дій групи Рубєжа або щонайменше був у курсі справ. Військовий навіть мав давати свідчення представникам СБУ. Незадовго до своєї смерті він попереджав батьків, що його життю загрожує небезпека. А в день загибелі, 26 березня 2015-го, телефонував своїм знайомим із проханням забрати його з Лисичанська. Проте до військового ніхто не приїхав. «Самогубство» Шабрацький вчинив на території СТО, де перебувала частина «Айдару», одночасно застрелившись із автомата та підірвавши себе гранатою. Про смерть Поета, хоч як дивно, повідомив сам Рубєж, який перебував на одному з ним поверсі. Подію кваліфікували за ст. 115 і ст. 120 (умисне убивство та доведення до самогубства). Службове розслідування за фактом смерті не проводили. Навіть більше: слідство не перевірило, чи справді кулі, які вбили Шабрацького, випустили з його автомата. Не допитали й Радченка — фактично основного свідка/підозрюваного. А кримінальне провадження за фактом убивства примудрилися закрити. Стараннями адвокатів розслідування відновили, історія триває.
Читайте також: Валерій Кур: «Реформа МВС була віддана в руки непрофесіоналів та фінансово-промислових груп»
Наведені вище приклади не є вичерпними, але хоча б приблизно змальовують картину того, як впливає війна на ситуацію з криміналом. Ми не згадали вбивство Андрія Галущенка, відомого як Ендрю, що пов’язане із потоками контрабанди в Луганській області. Не згадали й про рекет місцевих луганських фермерів, до якого, як кажуть місцеві активісти, причетний той самий Рубєж. Постраждалі підприємці банально відмовилися спілкуватися з кореспондентом Тижня, побоюючись за свою безпеку та життя. Не згадали й про незадокументовані випадки, оскільки місцеві мешканці не подають до поліції заяви про злочини, бо не довіряють правоохоронним структурам.
Додатково ситуацію заплутують і військові, звинувачуючи місцевих мешканців у сепаратизмі. Якщо з мером Казаковим усе більш-менш зрозуміло, то з убитими Дорогінськими чи побитим Петровським ситуація складніша. Справі зарадити могла б успішна робота правоохоронних органів, які взялися б за повноцінне розслідування злочинів. Проте, на жаль, у більшості випадків можна говорити радше про симуляцію активних дій. А допоки провадження припадають пилом десь у канцеляріях, через лінію розмежування сунуть дорогі фури з контрабандою.