Тодішня ситуація лишається незмінною й донині. Багато де правда не в моді, як і розуміння того, що слова «добре» й «погано» означають те, що означають. Одне з пояснень цього явища — інтелектуальна звичка суб’єктивно інтерпретувати й нехтувати об’єктивною реальністю. Замість єдиної правди з’явилися множинні наративи. А хто може сказати, чий наратив кращий? Мислити так значно простіше, ніж визнати, що одна сторона права, а інша — ні, й задуматися над моральною відповідальністю за власні вчинки.
Підхід численних наративів за певних обставин виправданий. Сучасна літературна критика небезпідставно заохочує нас думати, що текст має різні значення для різних читачів. Наприклад, роман Джорджа Орвелла «1984» можна інтерпретувати як історію кохання, книжку про диктатуру чи пам’ять—і жодне з трактувань не виключає іншого. Однак такий підхід має певні межі. Коли Вінстон Сміт наполягає, що О’Браєн показує чотири пальці, а не п’ять, він каже правду. Будь-яка інша відповідь незалежно від того, які за цим стоять переконання, — брехня.
За таким принципом вина за торішнє збиття малазійського літака MH17 над територією України може лежати тільки на одній стороні. Його збили або підтримувані росіянами сепаратисти (у такому разі відповідальним за загибель пасажирів є головнокомандувач РФ Владімір Путін), або, як стверджують росіяни, українці (тоді винними слід вважати останніх). Попри намагання кремлівської пропаганди скаламутити воду, усе вказує на те, що злочин скоїли російські сепаратисти. Проте ЗМІ й далі подають два варіанти розвитку подій як рівнозначні. Із таким самим успіхом BBC могла б заради максимальної об’єктивності повідомляти, ніби «Сміт стверджує, що О’Браєн показує лише чотири пальці, а О’Браєн наполягає, що пальців насправді п’ять».
Конквест, так само як Орвелл, деякий час працював у тепер закритому підрозділі з питань інформаційної війни при британському Міністерстві закордонних справ. Обидва розуміли, якою потужною зброєю може бути брехня, особливо на тлі страху. Брехати можна відкрито чи завуальовано, але й те, й інше згубно впливає на прийняття рішень і громадську думку. Виправляти наслідки брехні складно й дорого.
У ті часи питання про те, хто має платити за таку роботу, не надто обговорювалося. Західні платники податків фінансували інформаційну війну проти комунізму так само, як колись платили за (а в деяких окупованих країнах натомість слухали) антинацистські новини під час війни.
Після краху комунізму країни Заходу дозволили своїм інформаційним службам занепасти і тільки тепер починають збирати залишки. У Великій Британії створено новий військовий підрозділ, що займається питаннями психологічної війни й соціальними мережами. Міністерство закордонних справ і Держдепартамент США опублікували низку різких матеріалів, що розкривають абсурдні закиди Росії про Захід та його союзників. Але найкращі ініціативи втілюються ближче до лінії фронту — одним із прикладів є ефективний український проект StopFake.
Читайте також: Чому російські турботи не наша проблема?
Попри розчарування у своїх політичних лідерах і мізерні ресурси, українці докладають величезних зусиль, бо добре уявляють, якою стане їхня країна в разі поразки. На Заході люди такого уявлення не мають. На їхньому повсякденному житті не надто позначаються ув’язнення правозахисників у Китаї або суперечки через рифи в Південно-Китайському морі. Війна Росії в Україні або російські погрози північним і балтійським сусідам також. Міграційна криза і становище єзидських секс-рабинь в ІДІЛ — усе це неприємно, але й ту сторінку можна перегорнути. Набагато простіше копирсатися у власних недоліках, ніж перейматися далекими країнами.
Власне такий підхід обирають послідовники Едварда Сноудена, Ноама Хомскі, Ґленна Ґрінвальда, а віднедавна й Джеремі Корбина. Замість того щоб вирішувати справжні проблеми, наприклад, як дати раду авторитарному кумівському капіталізму Китаю, російській агресії в Україні або терору ісламістів, вони зосереджуються на питаннях Заходу, як-от прослуховування американськими або британськими спецслужбами, чи більш риторичних на кшталт мілітаризації, корупції, зловживання владою та лицемірства.
Читайте також :За ширмою «хліба і видовищ»
Деякі з цих проблем реальні, деякі уявні. Однак на те воно й вільне суспільство, щоб ми могли обговорювати їх і намагатися вирішувати. А от мешканці диктаторських держав не можуть. Орвелл і Конквест це усвідомлювали й палко виступали за визнання цієї відмінності. Те саме маємо робити і ми.