Вона втратила здатність говорити. Він поступово втрачає зір. Й уже в перших рядках свого роману «Уроки грецької» (2011) південнокорейська лауреатка Нобелівської премії з літератури Хан Ґан згадує найвідомішого сліпого письменника минулого століття — Хорхе Луїса Борхеса. Зокрема, його специфічне прохання: «Останньою волею Борхеса було викарбувати на його надгробку епітафію: “Він узяв меча й поклав оголений метал між ними”. Це прохання він висловив своїй вродливій, молодшій за себе дружині Марії Кодамі, літературній секретарці, з якою одружився за два місяці до смерті, у віці вісімдесяти семи років».
Отже, ніби каже нам Ґан, далі буде історія про багатозначну втрату. Однак і про любов. І ще про те, що коли щось загубити, то потім обов’язково щось знайдеш. Може, і не те, що шукав, але точно те, чого найбільше прагне твоє серце.
Головні герої «Уроків грецької» — це два живі втілення втрати настільки, що у них навіть немає імен. Натомість у них є радісні спогади про давнє минуле і зболені — про нещодавнє (він каже: «Тепер здається, що кожен мій спогад стрімко кровоточить, забруднюється, іржавіє, розкладається»). І хіба не логічно, що поєднує їх саме мертва давньогрецька мова, символ самої давнини. Головна героїня навіть пише нею вірші, а головний герой пише нею на дошці, бо він її учитель, а вона — його учениця. Наприкінці ж роману вона спілкується з ним, пишучи на його долоні. Малюнки на тілі, але в еротичному контексті, були в найвідомішому творі Хан Ґан — «Вегетаріанка», а в «Уроках грецької» еротики зовсім немає, проте одна спільність між цими романами таки є: чергування оповідей чоловіка (від першої особи) і жінки (від третьої). Якоюсь мірою це сюжет про зустріч двох самотностей, про їхнє повільне зближення, однак тут не йдеться про щастя бути разом, а радше про нещастя бути наодинці. І це важливий ракурс: письменниця ніби каже нам, що людська самотність нездоланна, ми все одно завжди лишаємося сам на сам із собою, замкнені від світу чи то метафоричною німотою, чи то сліпотою. Наше бачення — вибіркове, наші слова — випадкові. Ми слухаємо, але не чуємо, дивимося, але не бачимо.
Американський письменник Дон Делілло, вперше відвідавши Грецію, писав, що його найбільше вразила архітектурність грецької абетки, самоцінних літер, вирізьблених на колонах, таких не схожих на латинку. У Хан Ґан теж опосередковано йдеться про відмінність алфавітів, порівняння ієрогліфів і грецьких букв, і, звісно, згадано шрифт Брайля, який, на думку однієї персонажки, може стати «справжнім зв’язком» між автором і читачем, «способом по-справжньому доторкнутися одне до одного».
Уся сутність людської взаємодії зі світом в «Уроках грецької» сформульована так: «Чи замислюєшся ти інколи над дивністю цього: що наші тіла мають повіки та губи, які можна змусити стулитися ззовні, а іноді вони самі щільно змикаються зсередини?» І роман Хан Ґан — саме про цей контакт тіла і світу, який часом уривається не з нашої волі, але який можна спробувати замінити словами, спробувати з них збудувати місток між собою і іншим. І водночас «Уроки грецької» — про страх слова як цього оманливого замінника контакту, про що головна героїня бачить такий виразний сон: «Їй снилося одне слово, що містило всю людську мову. Це був кошмар, такий реальний, ніби наяву, аж спина вкривалася потом. Одне-єдине слово, сповнене надприродної щільності й тяжіння. Мова, яка тої самої миті, коли хтось розтуляв рот і виголошував її, вибухала й розширювалася, неначе матерія на початку всесвіту».
Ще один значущий нюанс українського перекладу «Уроків грецької» полягає в тому, що зроблений він не з оригіналу, а з англійського перекладу. Директорка з комунікацій видавництва «Віват» Катерина Ільчук так коментує цю ситуацію: «Наше рішення було узгоджене із правовласниками — вони запропонували декілька варіантів і запевнили нас, що переклад з англійської є релевантним варіантом. Якщо ми будемо перекладати далі книжки авторки, то будемо переглядати це рішення, щоб переклад був із корейської».
Тож роман Хан Ґан — лінгвістичний, але в дуже специфічному сенсі. По суті, це така собі поезія в прозі, де згадано багато різних мов, але й засвідчено, що всіх їх недостатньо, щоб замінити зір чи голос. Життя, зрештою, дає нам різні уроки, і в різних ситуаціях ми можемо бути то вчителями, то учнями. Та головне наше обмеження і привілей, наше пекло і рай — це мова. Те, чим ми описуємо найпрекрасніше, і те, що допомагає змалювати найогидніше. Врешті-решт, мова дає змогу пережити втрату навіть тоді, коли ти втрачаєш саме її. Бо ж, ніби каже нам Хан Ґан, тільки людина може побачити мовчання і промовчати про побачене, але не може не знайти того, що щиро шукає. І все це тоді, коли маєш спільну мову, хай і мертву, але любов відживить і її, сповнивши лірикою життя.