За свідченням дослідження «Рейтингу», якби президентські вибори відбулися найближчим часом, Володимира Зеленського підтримали б усього 24,9% тих, хто має намір голосувати та визначився з вибором. Результати опитування, проведеного Українським інститутом майбутнього в першій половині квітня, вказують на 28% підтримки. Заміри від Київського міжнародного інституту соціології (КМІС; друга половина квітня) — на 31,4%. А дані «Центру Разумкова» станом на кінець квітня — знову 28%.
Мабуть, у президентському таборі ці позитивні коливання сприймають з ентузіазмом та оцінюють як зростання довіри до глави держави. Зокрема після активної санкційної діяльності проти Віктора Медведчука та його оточення й закриття трьох його пропагандистських каналів. Відновлення діяльності в цьому напрямку та висунення підозри куму Путіна у державній зраді — ще одне тому підтвердження. Команда президента вирішила вражати українців приємними сюрпризами і таким чином нарощувати їхню прихильність. Утім, здобуті в такий спосіб бали насправді мало про що говорять. Із рейтингами найближчих конкурентів Володимира Зеленського відбувається те саме, лише в менших масштабах. Від дослідження до дослідження кількість симпатиків одних гравців збільшується, а інших — зменшується. Проте загальна картинка залишається доволі одноманітною.
Читайте також: Південно-східні маневри
Армія прихильників Петра Порошенка впродовж квітня насправді також зростала, досягнувши в якийсь момент позначки 18,1%. Щоправда, це аж ніяк не вплинуло на загальну температуру по палаті.
Рейтинги Юрія Бойка та Юлії Тимошенко то просідали, то зростали, наче гойдаючись на гойдалці-балансирі. А КМІС навіть зафіксував доволі значний стрибок підтримки лідера партії «Сила і честь» Ігоря Смешка. Охочих побачити його президентом зненацька назбиралось аж 10,4%, що дало декому підстави розцінювати Смешка як серйозного кандидата, здатного скласти конкуренцію чинному президенту. Утім, зростання кількості фанатів Ігоря Петровича можна легко пояснити виходом із гри Анатолія Гриценка та перетоком прихильників полковника до табору генерала. От тільки проблема в тому, що всі ці стрибки рейтингу надто мізерні та рідко виходять за межі соціологічної похибки. І наразі скласти жодної серйозної конкуренції Зеленському ані Порошенко з його найбільшими 18%, ані Смешко, ані інші члени клубу до 20% не здатні. Та й схоже, що кількість нинішніх симпатиків самого глави держави — лише прояв відсутності вагомої альтернативи. Якби на видноколі з’явився новий месія (гідний підтримки конкурент), Володимир Олександрович просів би ще нижче, ніж Юрій Бойко, чиї 9–14% тримаються виключно на ватній сліпоті частини громадян країни.
Любов українців схожа на маятник. До того ж, як справжнє почуття, вона ірраціональна. На президентських виборах наші співгромадяни переважно роблять ставку на кандидата, який є альтернативою чинному главі держави, і це майже аксіома. Був лише один виняток, та й той змодельований штучно. Так альтернативою партійному функціонеру Леоніду Кравчуку, чиє правління збіглося з розпадом СРСР та проголошенням незалежності України, став господарник совєцького зразка Леонід Кучма. Цього директора заводу обрали в надії, що він зможе припинити розгардіяш перехідного періоду, що вирував у країні, та спрямувати життя у нормальне річище. Кучмі це майже вдалося, але у якийсь момент українці виявили, що Леонід Данилович занадто недбало ставиться до демократії, жонглює законами задля зміцнення своєї влади й усіляко намагається зазіхати на основні права та свободи українців. Такі, скажімо, як право на альтернативу та чесні вибори. Логічно, що заміною Леонідові Кучмі став безальтернативний на той момент Віктор Ющенко. На відміну від попередника, він був зразком демократичності та носієм справжніх європейських цінностей, не мав жодних амбіцій щодо привласнення країни та з задоволенням делегував свої повноваження любим друзям і навіть недругам. Це не сподобалось українцям, і вони забажали сильної руки лідера. Альтернативою розбалансованому і занадто демократичному Ющенку, своєю чергою, став впевнений у собі господар Донбасу, двічі несудимий Віктор Янукович. Щоправда, його методи виявились аж надто далекими від демократії, а схильність до клептоманії та відсутність гальм у цьому спорті — катастрофічними. Українці не дали йому досидіти до кінця каденції та прогнали, навіть попри те що не мали бодай якоїсь зрозумілої альтернативи.
Читайте також: «Слуга народу». Залишитись у грі
Ще одним безальтернативним, як і Ющенко, кандидатом в історії України виявився однотуровий Петро Порошенко. Він пообіцяв закінчити АТО всього за два тижні, і це була пропозиція, перед якою неможливо було встояти. Щоправда, виконати обіцянку, ставши президентом миру, для Петра Олексійовича виявилось непосильно, й волею долі він перетворився на президента війни. На щастя, бо завдяки цьому вдалося врятувати країну від знищення. Але більшості миролюбних громадян це не сподобалося, й вони зажадали заміни. Тут у гру і ввійшов Володимир Зеленський — професійний комік, який намірявся одним поглядом змусити очільника Кремля Владіміра Путіна припинити стріляти й повернути Україні окуповані Донбас та Крим. Звичайно, втілити в життя цю підліткову фантазію Зеленському не вдалося, хай як він старався. Тому тепер на порядку денному в українського суспільства — питання пошуку нової альтернативи президенту. Але, зважаючи на специфічність постаті чинного глави держави, навіть страшно уявити, хто міг би замінити це чудо.
І проблема не в тому, що Володимир Олександрович такий безальтернативний. Просто задана ним у 2019 році планка виявилась зависокою. Наразі жодної фігури, яка могла б стати альтернативою Зеленському (в хорошому розумінні цього слова), помірятися з ним рейтингом і в майбутньому, можливо, перемогти його в чесній конкурентній боротьбі, не бачимо. Її просто немає. Стара гвардія гравців першого ешелону, як видно з пульсації їхніх рейтингів, навряд чи може розраховувати на те, щоб переграти за балами чинного главу держави. Тож, що казати про другий та третій ешелони. Звичайно, що і Порошенко, і Тимошенко, і Смешко все ще залишаються помітними величинами в українській політиці, але це вже не формат. І вони вже не зможуть замінити Зеленського, навіть якщо залучать для цього значні ресурси.
Читайте також: Очікуючи на месій
Суспільство знову вимагає свіжої крові. Хоча які смакові забаганки виникнуть у нього цього разу, все ще незрозуміло. Так само важко спрогнозувати, якої альтернативи воно потребуватиме, жадаючи сатисфакції за вкотре не здійснені сподівання: ще більшого підняття градусу чи навпаки зниження. Якщо керуватися логікою виразу про апетит, що зростає під час їжі, цілком сміливо можна розглядати й кандидатуру новоспеченого кандидата наук Іллі Киви. Це було б, звичайно, за межею. Утім, багато хто в 2019 році також сподівався, що перемоги коміка на виборах ніколи не станеться, та 73% жартунів це спростували. Звісно, цілком можливо, що виборець цього разу забажає чогось вишуканішого, ніж салат олів’є чи тюлька з розбавленим спиртом. В цьому і криється основна інтрига. Хоча насправді суспільство радше саме не знає, чого хоче. Тому й ходить з кутка в куток, втрачаючи час та заганяючи себе у безвихідь. Очевидно, його новим кумиром стане будь-хто, хто зуміє запропонувати якусь універсальну ідею, здатну об’єднувати довкола себе мільйони досі розрізнених українців. Але бажано, щоб цього разу це була вже не нісенітниця на кшталт «зробимо їх разом», а таки щось більш життєствердне та продуктивне.