Побачення зі слонами

Крім чемпіонату з футболу в ПАР, як виявилося, є не менш цікаві речі. Швидкісною трасою, минаючи плантації бананів, апельсинів, манго, я під’їжджаю до Національного парку імені Крюгера, або просто парку Крюгера, як його спрощено називають місцеві. Він названий на честь останнього президента африканської країни Трансвааля, з якої й постала нинішня ПАР. Цей парк розміщений між двома південноафриканськими провінціями, Лімпопо та Мпумаланга, і наразі налічує 147 ссавців, 507 видів птахів, 336 видів дерев, 114 рептилій, 49 видів риб, 34 амфібії.
Донедавна (ще в 1994 році) вхід на територію парку місцевому чорношкірому населенню був заборонений. Зараз, хоча дискримінацію скасовано, через величезну різницю в доходах білого й чорного населення ПАР, дозволити собі їздити в парк можуть в основному білі, заможніші громадяни – бо для відвідування треба мати не лише джип, а й гроші на нічліг, намет і решту такого туристичного причандалля, досить недешевого. ПАРівці, яких ми зустрічали в парку, із собою привозять іноді цілий автономний вагончик, в якому можна жити, інколи беруть також човни, меблі, фужери для вина, скатерті тощо.

Восьма ранку, Крокодилячий міст (Crocodile Bridge). Звідси й розпочинається маршрут у всесвіт, сплетений із павутиння величезних павуків, з дерев і кущів, населений слонами, жирафами, гепардами, орлами, крокодилами, зміями та ще сотнями різних цікавих істот.

Жирафи та інші копитні

Парк складається з 21 екозони, а територія його становить 19 тис. км2. Усього година від найближчого великого міста – і дивні, досі нечувані звуки дикої природи заполонили все навколо.
Першими на дорозі зустрілися величні довгошиї та довгоногі жирафи з дітками. По чотири пташки влаштувалися в кожної жирафи на сідниці й тихенько длубаються в плямистій шкірі тварин, вичищаючи її від дрібних паразитів. Жирафи при цьому спокійно жують молоді верхні листочки на деревцях.

Проїжджаючи поряд машиною на тихій швидкості, намагаюся вловити реакцію цих дивних створінь на появу зайвого об’єкта в особі нашого позашляховика, але жирафи й вухом не ведуть.

Далі – стада маленьких імпал, оленів, рогатих лосів.

Слони

За якісь 15 хв їзди бачимо величезного слона з довгими білими бивнями. Мирно щось поїдає в хащах. Його розміри трохи турбують, бо сиджу в машині вдвічі меншій, ніж він. Коли ми зарулили попити чаю в базовий пункт перепочинку (та можливої ночівлі) Lower Sabie, бачили фотографії цих розлючених тварин і чули настанови безпечного огляду слонів. Особливо треба бути обережними щодо слоних зі слоненятами та самців, які знаходяться в періоді «муст» (мовою хінді musth – божевілля). Це тимчасовий стан, коли ці гігантські тварини стають дуже агресивними через викид репродуктивних гормонів тестостерону.

Носороги й бегемоти

На базі Lower Sabie також є карта, на якій всі охочі можуть фішками позначити місця, де і кого саме з тварин побачили. Зауважуємо насамперед бензоколонки, що встановлені в парку в чітко позначених місцях. Діставшись до однієї з них і дозаправившись пальним, безстрашно їдемо далі.

Наступними мешканцями парку, які нам зустрілися, виявилися носоріг і його подруга з величезним рогом. Ще за кілька сот метрів ліворуч помічаємо сімейство зебр: зебру-тата, смугасту маму й маленьке зебреня.

Неодноразово на нашому шляху трапляються відокремлені оглядові майданчики, які почасти виглядають як стоянка для машини з прибудованим дерев’яним коридорчиком. Якщо ним пройти, у кінці коридору можна побачити дивовижні речі. Наприклад, на одній такій стоянці ми натрапляємо на приховану, ніби вбудовану в природне середовище, хатку з глядацькими лавочками, що виходять на болотяне озеро. Перші три хвилини я сиджу в тиші та спостерігаю ряску на болоті. Далі чую несподіване незрозуміле лопотіння, гупання по воді. І ось просто піді мною, з мого берега, виринає на поверхню величезний бегемот. Він, гучно поводячись на воді, пливе на інший берег, там різко виринає, обтрушується від крапель і починає смачно плямкати пащекою. Одразу на його товсту шию, ноги і корпус всідаються п’ятеро пташок і починають дзьобати. Поступово приходячи до тями після несподіваної появи такого мегастворіння, раптом бачу, як під водою рухаються дві величезні тіні. Десь за три хвилини майже синхронно виринають ще два бегемоти, голосно позіхають, розплюскують воду, лопотять хвостами. Тихе умиротворене озеро, яке здавалося зачарованим і сонним, оживає і стає жвавим видовищем. Бегемотики вдоволено перерохкуються, перемовляються плесканнями хвостів по воді, інколи ніби змагаючись, хто голосніше лупоне ним по рясці, плямкають, широко позіхають. Той, що ближче до мене, роззявив свою велетенську пащу. Туди вправно, як метеор, одразу впурхнула якась пташка й почала видзьобувати між зубами велетня щось для неї явно смачненьке. Сцена купання бегемотів стала для мене одним із найцікавіших епізодів мандрівки. Оглядовий пункт, з якого я спостерігала за тваринами, знаходиться трохи вище над водою, і мені не відомо, зауважили мене ці вайлуваті створіння чи ні; у будь-якому разі, навіть якщо й бачили, я на них не справила ані найменшого враження.

Це озерце ще цікаве тим, що час від часу під водою пропливали якісь тіні, готові в будь-який момент винирнути. Та лишилося загадкою, чи були то варани, крокодили, чи, може, черепахи?
Праворуч від мене на відстані руки сиділа неймовірна цікава птаха розміром із курочку з кольоровим жовто-синім дзьобом. Спокійно позираючи на мене лівим оком, вона вишукувала щось дзьобиком між гілляччям.

Птахи

Коли я вперше потрапила до цього славетного парку, мене вразили насамперед не леви чи гепарди, а різнобарв’я і розмаїття птахів. Є спеціальні тематичні екскурсії споглядання лише пернатих мешканців парку Крюгера. У ПАР діє чимало клубів любителів птахів. Одна моя знайома, наприклад, зарезервувала у своєму клубі спеціальну спостережну ложу на заповідному озері, куди прилітають на кілька тижнів степові орли з Росії. Члени клубу приїздять сюди щороку в один і той самий час стежити за пернатими.

Інколи тутешні птахи виглядають такими дивними й з’являються перед тобою так несподівано, що годі вірити своїм очам. Я вже почала звикати, що раз по раз на шляху виникають так звані райські або рожеві чи пурпурові дерева – такий у них колір листя. Аж раптом усі рожеві листочки одного з них вмить зірвалися зграйкою в небо. Такі ось зграйки рожевих або пурпурно-фіолетових птахів літають тільки разом і сідають завжди тільки на засохле дерево.

Зграї грифів теж чомусь сідають виключно на голі, без жодного листочка, дерева. І хай би скільки було гарних зелених дерев навколо, гриф неодмінно умоститься на якусь чорну – обгорілу або засохлу – гілку.

Грифи наїжачені, сидять купою й непривітно перегукуються, ґелґотять. Видовище це трохи лякає.

А ось величні орли кружляють високо-високо, й треба мати гострий зір або бінокль, щоб простежити цікаву траєкторію їхнього польоту. Утім, славетного орла Fish Eagle ми бачили не лише, коли він гордо зависав у повітрі, а й присілим на дереві, на самій верхівці.

Вельми зворушливі серед гігантів тамтешньої природи тендітні колібрі. Їх зграйки літають по Berg-en-Dal (це одне з місць перепочинку, дозаправки палива й можливої ночівлі), зовсім не цураються homo sapiens, можуть сісти тобі на руку чи наплічник.

…І сюрпризи наостанок

Виїхавши з ґрунтівки на гарну асфальтовану дорогу, я бачу дивне створіння, яке пританцьовує прямо посеред шосе. Радісно похитує лапками вперед-назад і ніби запрошує мене вийти із машини й потанцювати. Вдивляюся: це хамелеон. Щойно він дійшов до узбіччя і його лапка торкнулся знову піску, хамелеон притьмом побіг убік. Потім мені пояснили, що йому просто важко пересуватися асфальтованим покриттям, тому його лапки щокроку так довго розхитуються, ніби в танці.

Та найбільше мене вразили африканські мангусти. Уперше я їх побачила ще в ПАРівському містечку Вайтерівері (Whiteriver). Ми з друзями пили чай, і раптово до мене підбігла маленька мангустка, калачиком вляглася на коліна. Власник тваринки пояснив, що його друг займається експортом мангустів у Дубай, а одну ось подарував. Особливо великий попит на південноафриканських мангустів у Катарі, в Об’єднаних Арабських Еміратах, де їх масово купують на хутро. У парку ж Крюгера мангусточки сиділи обабіч дороги й визирали зі своїх нірок, висовуючи рожеві носи й заглядаючи мені в очі…
Почало смеркати. Наш довгий насичений день добігає кінця. Ми в’їжджаємо до одного з місць, відведених для зупинки в парку. Ставимо намет, розводимо ватру, і, попиваючи трав’яний чай, заварений на джерельній воді, дивимося на досі небачені величезні, завбільшки із кавуни, зорі і дивні, химерні сузір’я.