«Плем’я» презентували на Берлінале-2012. Цей кінофестиваль для Мирослава майже рідний, адже його короткометражки (спочатку «Діагноз» 2009-го, а потім «Глухота» 2010 року) представляли Україну в конкурсній програмі. Майбутній фільм Слабошпицького – концептуально невербальний і цим новаторський: так у звуковому кінематографі ще не знімали, покладаючись лише на рухи, міміку та ситуацію. Імовірно, через це його погодилася підтримати відома нідерландська компанія SNG Film, що вже 30 років фінансує незалежних режисерів з усього світу.
Читайте також Скромне представництво українців на Берлінале
У. Т.: Почнімо з нагального. На якому етапі нині кінопроект?
– Цей етап називається financial: узгоджуємо всі можливі деталі з копродюсерами. Наш партнер – компанія ProntoFilm, яка буде й реципієнтом державної підтримки. Зйомки почнуться у вересні цього року. Зараз триває кастинг. Відшукати акторів для такого проекту дуже непросто: нам треба, з одного боку, знайти людей з акторськими навичками, а з другого – їх має «полюбити» камера. Власне, в нас уже є один актор, Василь Стьопкін, і уяви собі – він заслужений! Одного разу він брав участь у зйомках фільму грузинсько-українського режисера Бориса Небієрідзе й був затверджений на роль зі словами в московському Держкіно, притому що він, звісно, не говорив і говорити не міг, просто вправно ворушив губами, а інший актор його озвучував… Проблема з кастингом є ще й у віковому сенсі: за сюжетом у фільмі йтиметься про випускний клас інтернату глухонімих, тобто про молодь 18–23 років.
У. Т.: Розширити короткометражку до рівня повнометражного проекту є досить поширеним прийомом, навіть в Україні: брати Альошечкіни зняли «Синевір» на основі своєї «Говерли». Але як тобі прийшла думка збільшити «Глухоту» до меж «Племені»?
– Історія дуже довга. Ідея фільму мені спала на думку ще років зо 20 тому, коли я навчався в інституті, але навіяна була школою, що стояла навпроти інтернату для глухонімих. Із його учнями ми часом і бились, і грали у футбол, тож юнацькі спогади в мене досить багаті. Потім я подумав на їх основі зняти фільм. Знайшов повість Олександра Жовни «Експеримент» і його самого, прийшов із ним до тогочасного керівника нашого Держкіно Ганни Чміль. А потім сценарій Жовни перехопив Балаян, який і зробив свій фільм «Ніч світла», що не мав ані касового успіху, ані міжнародного визнання. Кілька років потому продюсер Володимир Тихий, готуючи проект «Мудаки. Арабески», запропонував мені що-небудь зняти. Кілька місяців я думав, їздив на натуру, заздрив тим, хто може, сидячи вдома, весь час писати в блогах, висмоктуючи ідеї з пальця. Врешті поставив запитання дружині: «А чому б не зняти про глухих?» Так народилася «Глухота». Її повнометражне продовження виникло спонтанно: в берлінському «Арсеналі» 2010 року на панельній дискусії я, не знаю чому, сказав, що готую про глухонімих великий фільм. Пам’ятаю, Володя Тихий у цей момент подивився на мене з неприхованим подивом…
Читайте також: У блакитній касці, у блакитній казці…
У. Т.: Як ти шукав гроші на такий непростий проект? Що казав потенційним інвесторам?
– І сценарій, і проект загалом я зробив, як-то кажуть, на коліні – перед комп’ютером. Я прихильник соціальних мереж – це справді благо, адже будь-яка зустріч забирає значно більше часу, ніж контакт в інтернеті. Тож я отримав листа від свого товариша, який, пропустивши «Глухоту» на Берлінале, просив переслати йому фільм. І тут виник фонд Губерта Белса, про який, що цікаво, я почув іще в 1990-х, коли на «Молодість» приїхав його представник і сказав на моє запитання про можливе фінансування, що з України вони посприяли б хіба лиш фільму Кіри Муратової. Але 2010 року я наважився переслати їм документи й отримав від них перші гроші (на розробку сценарію. – Ред.).
У. Т.: Як плануєш процес зйомок?
– За ідеями Санденса. Роберт Редфорд створив цей кіноінститут виходячи із фрази «немає нічого дорожчого за знімальний день». Бо левова частка бюджетів усіх стрічок формується з кількості днів, коли ти фільмуєш. Редфорд, розуміючи всю кінокухню та її проблеми, організував Санденс як майданчик для невеликих знімальних груп, які на ранчо в штаті Юта могли безкоштовно репетирувати. «Плем’я» довго проходитиме етап репетицій. Навіть на 11-хвилинній «Глухоті» їх було три – з повною викладкою, а сама зйомка тривала один день, щоправда від ранку до заходу сонця. Звісно, буде сторіборд (послідовність малюнків, що унаочнюють розвиток сюжету під час створення фільму. – Ред.), але це не більш ніж запасний варіант, до якого ти завжди можеш повернутися, якщо під час зйомок не вигадаєш чогось цікавішого. Я знімаю не мультик, тож мушу витягнути з актора потрібну емоцію.
У. Т.: Про глухонімих уже знімали кінокартини і Валєрій Тодоровскій, і Роман Балаян, й інші. Але всі мали концепцію. Можеш пояснити, якою буде стрічка, де ніхто не говорить?
– Пропускаючи все загальне, скажу, що глядач не помітить відсутність слів. Це буде фільм-пантоміма. Адже глухонімі «розмовляють» не тільки «пальцями» – в них рухаються губи й тіло. Звісно, ми не завжди зможемо вловити із жестів точну фразу. Тому й мусять бути репетиції – ми віднайдемо оптимальне співвідношення рухів і слів. Усе буде зрозуміло завдяки ситуаціям та універсальності історії: наприклад, бійка на задньому дворі школи супроводжуватиметься вказівними знаками, куди бити заборонено, і це робитиме такий собі рефері. Тобто рух буде головним, фізичної дії – багато. В артхаусі загалом мало слів. Згадаймо «Мед», який два роки тому отримав «Золотого ведмедя» Берлінале, або «Туринського коня» – Гран-прі Берлінського кінофестивалю 2011 року. В них найважливіше – це рух, а не слова, яких там майже немає.
Читайте також: Кіноцефал із гір
У. Т.: Коли стрічку буде закінчено? І чи означає отримання грошей від фонду Губерта Белса Роттердамського кінофестивалю, що ти повинен представити її саме там?
– Це означає, що по закінченні творення я мушу надати чорнову версію фільму до фонду, і все. Просто мені треба перед ними звітувати. Також, до нього звертаються відбірники багатьох кінофорумів – і Венеції, і Локарно, і Канн, і Торонто, а це вже може бути вигідно мені. В позаконкурсній програмі Роттердама «Спектр» я вже був, і формально «Плем’я» можна представити тепер у конкурсі. Але Роттердамський кінофестиваль не є нашою метою. Ми тільки готуємося до препродакшну, тому говорити про плани прем’єри – базікання. Це в нас так люблять робити: коли немає, про що сказати, а інформаційний привід потрібен, той чи той режисер або продюсер розповідає, що він відправив свій фільм на Берлінале, як і решта 20 тис. осіб. Це інфантилізм! Точно можу сказати: ми мусимо почати зйомки у вересні 2012 року в Києві, бо фільм починається з 1 вересня, лінійки й першого дзвоника останнього класу, продовжуємо взимку 2012–2013-го (нам потрібен сніг), і до літа 2013-го робимо постпродакшн і друкуємо копію. Все. Більше рахувати нічого не варто.
«ПЛЕМ’Я»
Режисер
Мирослав Слабошпицький
Киянин, син письменника Михайла Слабошпицького. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Зняв чотири короткометражки, першу («Сторож») – 1996 року, другу («Жах») – 2006-го. Третя («Діагноз») і четверта («Глухота») були представлені в конкурсі Берлінале. Фільми об’їздили десятки фестивалів. Працював на Національній кіностудії імені Олександра Довженка та на студії «Ленфильм» (Санкт-Петербург).
Сюжет
«Плем’я» є драматичною історією першого кохання глухонімого Сергія, який переходить в 11-й клас неблагонадійного інтернату для дітей із відповідними вадами. Водночас це історія ініціації підлітка, перша вимога відстояти себе й зародження першої ненависті. Сюжет побудовано на стосунках героя з однокласниками й дівчинкою Анею. У фабулі простежуються паралелі зі стрічкою «Школа» Валєрії Ґай Ґєрманіки.
Бюджет
14,5 млн грн
7 млн грн, тобто 50% загального кошторису, згідно із законом про кінематографію, виплатила держава. Другу половину покривають приватні інвестори. Сума зумовлена використанням кіноплівки, кількістю знімальних змін, а також залученням відомого голландського оператора Ріхарда ван Оостергоута.
Актори
Наразі режисер точно планує залучити на дві ролі Дмитра Сокола й Олександра Фомічева, які знімалися в короткометражці «Глухота». Третім затвердженим є професійний актор Василь Стьопкін, теж глухонімий. За плечима він має 30 років гри на сцені театру «Радуга», спеціальність – викладач сурдоперекладу. Веде шкільний драматичний театр, професійно займається педагогікою в спецшколах для глухих дітей. Нині сфера його зацікавлень – розвиток української рухової мови.
Читайте також: Які фільми отримають державну підтримку у 2012-му?