Закономірно виникає питання: як далеко слід заходити в нашому прийнятті секуляризації?
(Джанні Ваттімо. «Після християнства»)
Лише теологія може кинути виклик гегемонії неолібералізму. Такою є теза відомого англіканського філософа і теолога, автора однієї з найвпливовіших праць із теології кінця XX століття Джона Мілбанка (John Milbank, 1952 року народження) «Теологія і соціальна теорія» («Theology and Social Theory», 1990). Книга дала поштовх цілому інтелектуальному руху, який має назву «радикальна ортодоксія» (radical orthodoxy, РО). До того ж вона є першою та ключовою книгою з трилогії Мілбанка: «Теологія і політична теорія», «По той бік секулярного порядку», «Політика чесноти». Якщо коротко, то радикальна ортодоксія — це християнська богословська та філософська школа, яка використовує постмодерністську філософію для заперечення парадигми модерну. Рух був заснований Джоном Мілбанком та іншими теологами й отримав свою назву від назви збірки есеїв, опублікованої видавництвом Routledge у 1999 році: «Радикальна ортодоксія: Нове богослов’я» під редакцією Мілбанка, Кетрін Піксток і Грема Ворда. І хоча головними засновниками руху є саме англіканці (РО — проєкт у межах Кембриджського університету), радикальна ортодоксія включає теологів із різних церковних традицій у Британії та США. Їй симпатизують і католики, і православні, й такі представники протестантизму, як баптисти, методисти і меноніти. РО близька до інших сучасних тенденцій, які можна в загальних рисах окреслити як «постсекулярна теологія».
Те, що саме Церква, sacerdotium, а не regnum, набула рис сучасної секулярності — юридичної формалізації, раціональної інструменталізації, суверенного правління, економічного контрактивізму — має підштовхнути нас замислитися
(Джон Мілбанк. «Теологія і соціальна теорія»)
Завдання, яке ставив перед собою Мілбанк під час написання свого opus magnum, полягало в тому, щоб показати, що саме кафолічне християнське світосприйняття (і з політичної причини також) є найпереконливішим. Але прийняття такого світосприйняття має бути новим — не настільки консервативним, хоч і ортодоксальним, але абсолютно радикальним. Мілбанк хоче заперечити секулярне визначення теології в межах однієї конкретної сфери, а саме соціальної теорії. Йдеться про випадки, коли теологія погоджується на секуляризацію та беззаперечно сприймає автономію секулярного розуму. Саме заради цього Мілбанк проводить генезу («археологію») секулярного. Він хоче сказати, що «наукові» соціальні теорії самі по собі є замаскованими теологіями або антитеологіями. Світське завжди було пов’язане з онтологією насилля. Саме тому автор намагається покласти край діалогу між теологією та соціологією. Він зазначає, що теологія має сама усвідомлювати себе як культурно сконструйовану, але при цьому і здатну розвинути власне саморозуміння в термінах змістовної й критичної теорії суспільства в цілому. Лише теологія сьогодні може запропонувати дискурс, здатний поставити нігілізм на місце і подолати його. Саме тому Мілбанк намагається перезатвердити теологію як домінантний дискурс, бо лише теологія лишається дискурсом, який не спирається на практику володарювання (на дискурс, який нав’язує влада).
Колись не було ніякого «світського». І світське не було латентним, чекаючи, щоб заповнити більше простору парою «суто людського», коли тиск сакрального послабшає. Натомість існувала єдина спільнота християнства з її подвійними аспектами sacerdotium і regnum. У середньовічну епоху saeculum був не простором, доменом, а часом — проміжком між гріхопадінням і есхатоном, де примусове правосуддя, приватна власність і ослаблений природний розум мусили змінитися, щоб впоратися з неспокутуваними наслідками гріховного людства
(Мілбанк. «Теологія і соціальна теорія»)
Щодо неолібералізму, то, за Мілбанком, він почав мутувати в якийсь новий різновид політичної тиранії. В передмові до другого видання своєї книги автор нагадує, що сьогоднішні новостворені «фундаменталізми» йдуть на поступки соціоекономічному лібералізму і теологічно його обґрунтовують. «Теологією та соціальною теорією» Мілбанк, серед іншого, переслідує ціль поновити в постмодерних термінах можливість теології як метадискурсу. «Якщо теологія більше не прагне позиціонувати, кваліфікувати чи критикувати інші дискурси, то ці дискурси неминуче позиціонуватимуть саму теологію через необхідність кінцевої організаційної логіки». Таким чином Мілбанк виступає проти теології, яка визначається світським розумом.
Методологія РО починається з критики модерну як невдалого проєкту, що так (остаточно) і не відбувся і який був одержимий секулярною теорією. В книзі «По той бік секулярного порядку» («Beyond Secular Order», 2013) Мілбанк стверджує, що Просвітництво та Французька революція просто помилилися, не помітивши, що ствердження секулярного не потребує ніякої «емансипації» від релігійного, адже це вже було зроблено самим християнством. Саме тому можна бути вірним водночас і модерному лібералізму і християнству — американській чи французькій республіці і папі. Саме тому, пише Мілбанк, і «Левіафан» Томаса Гоббса, і «Теологічно-політичний трактат» Бенедикта Спінози містять політологію та біблійну герменевтику, об’єднані в одному томі. Герменевтика, як і політика, має як ліберальні, так і абсолютистські аспекти, які насправді виявляються тотожними.
Без подальшої дискретної гегемонії християнського світогляду (на відміну від юдейського та ісламського, які вважаються такими, що не досягли настільки чіткої емансипації змісту практики від релігії) світський постпросвітницький устрій був би крихким
(Мілбанк. «По той бік секулярного порядку»)
Відомо, що процес секуляризації розпочався в країнах християнського Заходу. Так, наприклад, соціологи Пітер Берґер (Peter Berger, 1929–2017) і Томас Лукман (Thomas Luckmann, 1927–2016), що публікувалися в 60-ті роки XX століття, вважали, що секуляризація є всезагальною соціальною тенденцією. Термін «секулярний», або «світський», у західному розумінні тлумачили як відокремлений від розповідей і практик християнської віри. Секуляризація мала на увазі процес звільнення соціуму від релігії. Натомість представники радикальної ортодоксії намагаються зробити ревізію практично всіх сфер людського буття. Саме тому в одній із збірок РО подається як всеохопний проєкт, який у термінах Трійці, христології, церкви та євхаристії розмірковує про такі теми, як естетика, політика, секс, індивідуальність, тіло, космос. РО закликає християн спиратися не на чужі їм світські філософії, а на власне віровчення і традицію мислення, що випливає з нього. На думку Мілбанка, найбільшою помилкою філософії є те, що філософи одного разу погодилися з тим, що «ідея секулярної автономії» може вільно існувати відірвано від теологічного дискурсу.
Мілбанк вважає, що саме Церква краще за будь-що інше «прочитує» (аналізує) людські суспільства. Еклезіологію (вчення про природу церкви) можна розглядати як соціологію лише в тому випадку, коли це розмова про становлення реальних історичних Церков, а не про умовний церковний ідеал. Отже, йдеться про «християнську соціологію» чи про «теологію як науку про суспільство». Теологія — це не що інше, як «християнська соціологія», експлікація певної соціолінгвістичної практики чи переказ цієї практики згідно з умовами її історичного розвитку. Отже, Мілбанк категорично не погоджується з ідеєю політичної теології про те, що теологія в цілому «потребує» секулярної соціальної теорії. Для нього розподіл на «лівих» та «правих» є суто модерністською категорією. Запропонована ним нова політика «повної трансорганічності» має (мала би) поєднати християнський соціалізм (без посилання на матеріалізм) з «консервативною» критикою модерну. Третій шлях (як ліве прочитання соціального вчення Католицької Церкви) лежить поза межами модерністського лівого та модерністського правого дискурсів і дає змогу визнати роль кожного та всіх у процесі демократизації.
Оскільки лібералізм сьогодні перебуває в стані метакризи (з огляду на економічні та етичні проблеми капіталізму), альтернативою може стати так звана громадянська економіка (civil economy). На відміну від корисливого (self-interest) лібералізму, вона засновується на гуманістичних і християнських традиціях (а отже, є дуже близькою до католицького соціального вчення). Постліберальна політична економіка, про яку пише в своїй третій книжці «Політика чесноти. Постлібералізм та майбутнє людства» (The Politics of Virtue: Post-Liberalism and the Human Future, 2016) Мілбанк, має ґрунтуватися на громадянській довірі. Це така собі «публічна віра» (fede pubblica) — універсальне взаєморозуміння, що ґрунтується на щирій любові до взаємного блага. Це саме та економіка, яка має слугувати суспільному благу. На противагу до чисто індивідуалістичного та конкуренто-контрактного характеру капіталізму, економіка громадянського ринку (сivil market economy) є механізмом, який діє в межах співпраці та здорової конкуренції.
На завершення Мілбанк та інші представники РО старанно наполягають на радикальному поверненні теології в суспільну сферу (public domain). Вони говорять про те, що відтепер християнство характеризуватиметься відходом від нав’язаного епохою модерну дуалізму (природа-благодать; матерія-дух), тим самим проголошуючи тезу: «Був час, коли ніякого “світського” (секулярного) не існувало». Отже, місія РО — це «деконструкція сучасної світської соціальної теорії». Навіть такий закоренілий матеріаліст, як Славой Жижек, вважає, що настав час перефразувати тезу німецького філософа Вальтера Беньяміна: «Виграш завжди забезпечений ляльці під назвою “історичний матеріалізм”». Сьогодні вона має звучати таким чином: «Виграш завжди забезпечений ляльці, яку називають “теологія”».
Якщо християнство намагається «знайти місце» для світського розуму, то воно йде на збочений компроміс з тим, що за своїми власними термінами є або девіацією, або хибою
(Мілбанк. «По той бік секулярного порядку»)