Анна, Новогродівка (Донецька область):
Життя людей дуже змінилося. Багато хто хоче виїжджати, дуже багато в розпачі. Наше шахтарське місто зовсім невеличке, 15 тис. населення, але тут живуть 36 національностей. Коли будувався Донбас, вербували з усіх куточків СРСР. Корінних мешканців менш як половина. І тому люди, які за Україну, які розуміють, що в них забирають Батьківщину, дуже налякані. Вчора ввечері в мене був повен двір людей. Заглядають в очі й запитують, що робити. Невже нашій Україні кінець? Ні в яку Росію не хочемо, це наша Батьківщина, ми і наші діти тут народилися, наші діди і прадіди тут лежать. Я, чесно кажучи, зараз сиджу в інтернеті й шукаю в Дніпропетровській області якийсь будиночок. Тому що тут, думаю, нам залишатися не можна. Мене тут знають як опозиціонерку і жити не дадуть.
На параді 9 травня один хлопець вийшов і крикнув «Слава Україні!», то його затюкали, мовляв, мовчи, зараз тобі відстрелять голову. Люди бояться. Вони в розпачі, плачуть і не знають, куди діватися. Усі кажуть: нас Київ кинув, ми йому не потрібні, але ж ми не хочемо з України йти, це наша рідна земля. І таких дуже багато. Питають, чому Київ не допомагає. Можна на пальцях полічити людей, які тут усе це баламутять, привозять гроші, платять тим алкоголікам і наркоманам, щоб вони вчиняли безлад. Це десять осіб. Невже їх важко було взяти? І зараз у місті все припинилося б.
Читайте також: Отаманщина. На Луганщині панує безвладдя
Кілька днів тому сепаратисти перекрили залізничний переїзд і не пустили шахтарів на роботу. Потім змусили їх написати на той день заяви на неоплачувану відпустку. Видавали «коктейлі Молотова» і казали, що коли ті не кидатимуть їх у Національну гвардію, то вона їх усіх знищить. Залякують усіх «Правим сектором». Ось прийдуть до вас бандерівці й усіх повбивають. Треба ставити барикади – виходьте допомагайте.
На в’їздах до міста поспилювали дерева. Директор шахти «Росія» Олег Шевцов, депутат облради від ПР, зняв шахтарів зі зміни й послав їх пиляти дерева й охороняти блокпости, на яких вже ввечері
всі були п’яні, бо з ними розплатилися горілкою.
Міський голова керує тими сепаратистами. Він зараз під двома кримінальними справами за отримання хабара і розтрату бюджетних коштів. Його заступник у донецькому ізоляторі також за хабар. У них зараз немає іншого виходу, як підтримувати бандитську республіку. Бандити до бандитів. Вони тільки так можуть залишитися на волі. Кажуть, як прийде республіка, то за кілька днів усіх відпустять, а якщо київська влада, то їм вистачить справ на довічне ув’язнення.
Коли відбувався «референдум» за цю республіку, не знаю, як вона там називається, навіть не хочу знати, голова дав вказівку директорові Будинку творчості, де й відбувався весь цей фарс, облаштувати дільницю. Вони декларували її роботу до 22-ї години, але о 18-й уже все зачинили й мішки з бюлетенями знесли в офіс ПР, він буквально через дорогу. Потім мер вийшов на барикади і сказав: «От у нас у місті 12 тис. виборців, із них 10 тис. віддали голоси за республіку». Але це суцільна брехня. Думаю, в нас не більш як 20% взяли участь у референдумі. Дуже багато людей не йшли, розуміючи, що це таке. Міський голова разом із заступником усій бюджетній сфері, а це понад 1 тис. працівників, поставив умову: якщо не йдете на референдум, йдете з роботи. Тому багато хто пішов, боячись звільнення. Але є й зазомбовані російським телебаченням, і таких теж чимало.
Читайте також: Донбас повертається у Дике поле
У нашому місті чимало багатодітних сімей, які народжували, щоб жити за рахунок матеріальної допомоги від держави. І зараз, ото що у Слов’янську показують, як мамаші з діточками поперед танки виходять за республіку, то це такі люди. То такі маргінали. На жаль, їх у нас багато. Сьогодні вони отримали допомогу, а завтра від неї нічого немає і вони просто заробляють гроші. У мене самої двоє синів, але хіба вийшла б перед танк із дитиною? Та я не знаю, куди її заховала б. У мене є родичі в Західній Україні, то там зовсім інші люди. У нас усі озлоблені. Ще розумію чоловіків, але жінки. У них стільки ненависті в очах. Кажу: ви ж не тямите в політиці, нащо слухаєте російські канали? Не вірите тому, що сталося із сусідом через дорогу, а вірите, що каже російське телебачення. Це ви вибрали Януковича, а тепер вам Київ не такий. Важко. В основному народ такий.
У нашому місті 250 багатоповерхових будинків. Із них тільки 10 підключені до центрального опалення. Отаке злиденне життя. Люди, щоб не замерзнути у квартирах, наливають у пластикові пляшки гарячу воду, кладуть у ліжко й гріються. Якось на дільницю, коли голосували за Януковича, приходить бабуся років 80, взута в розбиті чобітки, обмотані ганчірками, щоб тепліше було. Взяла бюлетень, і, коли кидала, він упав так, що було видно: проголосувала за Януковича. Нещодавно проводили паспортизацію дільниць. На сайті ЦВК вказано чотири будинки, яких у природі немає. Чотири п’ятиповерхові сорокаквартирні будинки. Зрозуміло, що то робота місцевих, щоб крутити «каруселі».
Дуже тяжко все це, дуже важко. Якщо за нас Київ не заступиться, то, мабуть, нам треба звідсіля просто виїжджати.
Василь, Дружківка (Донецька область):
Головне відчуття від усього того, що коїться і в моєму місті, і навколо, – страшно. Страшно від тих людей, які оточують мене й мою сім’ю. Хоча дуже важко від того, що майже вся родина якраз підтримує сепаратистів, «референдум» та всю цю дурню. Однак то ще півбіди. Насправді жахливо постійно бачити купу людей зі зброєю, хтозна, що їм спаде на думку і яка випадкова куля поцілить у близьких. Постійно почуваєшся незахищеним, і це дуже неприємно.
Читайте також: Силова надія. Хто зупинить сепаратизм?
У Дружківці сепаратистів усюди запустили самі місцеві чиновники та правоохоронці і в міськвиконком, і в міліцію, дозволили там повісити свої прапори. Тому в нас усе ніби більш-менш тихо, однак зовсім поруч, в Олексієво-Дружківці, стріляли, і багато, бо це ж траса Донецьк – Харків. Та й Слов’янськ із Краматорськом недалеко. Українська армія там ніби й діє – приїдуть, зруйнують блокпости і підуть собі далі, а блокпости знову з’являються, їх будують ті самі люди.
Побутових проблем дуже багато, наприклад із харчами. У мене є знайомі в менеджменті найбільшого в Дружківці супермаркету, то вони розповіли, що керуючі буквально на колінах просять постачальників хоча б молочну продукцію в місто завозити для дітей.
Але я завжди виступав за Україну, тому і далі ходжу з українською стрічкою на одязі та на машині. Жорстких конфліктів із цього приводу поки що не було – все ж таки виріс у цьому місті, мене тут усі знають, я знаю всіх. Чимало моїх друзів, на жаль, підтримують сепаратистів, однак все ж наша дружба стоїть вище за політичні погляди, друг –то друг завжди. Водночас я в жодному разі не дозволив би собі начепити стрічку в Краматорську чи Слов’янську, бо там за це реально вбивають. Найгірше, що люди просто бояться тепер висловлювати свою думку, всі залякані, бо не знають, чого очікувати від осіб зі зброєю. Однак я люблю Україну, живу з нею в серці, то мій внутрішній стан, тому зроблю все, щоб це довести.
Мирослава, Маріуполь:
Нині місто практично безлюдне. Батьки бояться відпускати дітей до школи, студенти відсутні на заняттях. Заводи працюють, але графіки збиваються, коли посилюється протистояння. Більшість магазинів у центрі зачинені. У продуктових і супермаркетах напівпорожні полиці. По периметру центр забарикадований шинами, вкраденими і розбитими авто, ятками, викорчуваними деревами, світлофорами й рекламними щитами. Під’їзди до міськради загороджені трьома спаленими БТР. Менш як третина громадського транспорту виходить на лінію.
Після подій 9 травня населення міста налякане мародерством, перестрілками, які час від часу лунають у різних районах, підпалами адмінбудівель і магазинів, крадіжками автотранспорту, спаленням тролейбусів. Вулицями і дворами житлових кварталів постійно їздять і ходять п’яні сепаратисти з автоматами. Викрикують: «Россия!», «Фашизм не пройдет!» тощо.
Зараз Маріуполь оговтується від подій 9 травня. Найсміливіші ходять оглядати спалену будівлю міліції та міськради, фотографуються на тлі БТР, БМП, барикад. «Чоткі пацанчики» та п’янички шастають згарищами військової частини і відділення ПриватБанку в пошуках поживи…
Робота українських та іноземних журналістів небезпечна, у сепаратистів діє установка виловлювати їх, не дозволяти знімати. Німецькі медійники знайшли до ватників підхід. 200 грн – і їм навіть забезпечують супровід.
Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
Виходити на масові акції і раніше було небезпечно. З березня майже всі вони закінчувалися нападами сепаратистів із битами та зброєю, а з кінця квітня неможливі взагалі. Маріупольців, учасників мирної ходи під державними прапорами, сепаратисти таврують «фашистами» і намагаються знищити фізично. Фото українських активістів вивішені на вході до окупованої міськради із зазначенням особистих даних (адреса, номер паспорта). Постійними є дзвінки із залякуванням і погрозами «передати привіт» (влаштувати погром).
Після початку безладів у місті проукраїнська спільнота постійно поповнюється новими активістами і перейшла на підпільні форми діяльності. Створено маріупольську дружину, налагоджено контакти з військовими підрозділами навколо міста, збираються кошти для забезпечення їх усім необхідним – від продуктів до спецобладнання. Варто наголосити, що жодна з наших частин не здалася під тиском «мирних жителів». Ситуація принципово відмінна від тієї, яка була на півночі області до початку АТО. Блокпости на в’їзді міста контролюють виключно українські військові.
Патріотично налаштовані маріупольці чинять спротив нападникам, здійснюють громадські затримання, відводять негідників у міліцію, але там їх відпускають. Крім того, активісти збирають оперативну інформацію про дії озброєних сепаратистів і передають її військовим, розповсюджують листівки, інформують населення, організовують супровід іноземних та українських журналістів і місій міжнародних організацій. Словом, попри неефективну і розмиту позицію центральної влади, ми намагаємося не впадати у відчай. Підтримуємо себе як партизанською діяльністю, так і розумінням того, що сили добра завжди перемагають. Навіть якщо й не відразу.
І ще одне. Ми ніяк своїми провінційними мізками не можемо допетрати: чому не запроваджують воєнний стан, якщо такі руйнування і вбивства? Навіщо доводять до критичної межі, якщо можна прибрати на етапі зародження? Військові теж від цього в шоці, кажуть, що їм роботи на дві години, якби по-людськи…