Можна називати це як завгодно, але іпотека береться на роки, тож мимоволі вийде обрости друзями, корисними знайомствами й усім тим, що мають люди, які мешкають на одному місці тривалий час. З мого близького оточення це четверта пара, яка не планує повертатися й дедалі більше пов’язує власне майбутнє з Росією. На це є безліч зазвичай глибоко суб’єктивних причин. На думку моїх друзів, там є стабільність, робота, плани, майбутнє для дітей, безпека. Ми ніколи не сперечаємося з цього приводу, бо давно й остаточно вирішили не робити політичні теми яблуком розбрату. Я лише спостерігаю. Більшість із них за ці чотири роки безліч разів змінили там житло та роботу, безліч разів сподівалися на кращий заробіток, місяцями сиділи в очікуванні обіцяного, працювали більше за всіх, а отримували менше на однакових посадах та в однакових умовах, бо мали сумнівні документи… Але хепі-енд усього цього — громадянство РФ та іпотека. Це як омріяний приз, як нагорода, котру отримують лише обрані. І справді, після всього сприймати дозвіл на іпотеку інакше, як щасливу винагороду, вже не виходить.
Читайте також: Навіщо їм це
А знаєте, є щось майже невловиме, чому я заздрю, розмовляючи з друзями, які виїхали звідси. Це щось зовсім нове, що майже не спостерігалося ні в кому з них раніше. Якийсь авантюризм, легкість буття. Від’їзд показав, наскільки всі ми були обтяжені нашими звичками, речами, зв’язками з навколишнім. Після того як мої друзі змінили житло один, два, три… п’ять разів, усе виявлялося несуттєвим. Головне, щоб було тепло, чисто, щоб були ліжко та необхідний посуд, аби приходити додому лише ночувати. Хоча ні. Звички вимагали свого: їсти з красивого посуду, пити вино з фужерів, а не чашок із відбитими ручками. І вони купували собі два келихи, дві красиві виделки, дві тарілки з візерунком. Возили все це із собою разом із найнеобхіднішим мінімумом, хоча багато без чого навчилися обходитися. І виявилося, що можна жити майже без усього. Легко, вільно. Навіть не думати й не сумувати за власним домом, обходячись і без нього теж, вкотре заміняючи орендованим житлом. Я ніколи не подумала б, що хтось із них здатен кинути роботу, місто, власне житло, речі, друзів і почати нове життя деінде…
Хоча, якщо об’єктивно, від’їзд у пошуках кращої долі як лотерея. Щастить тим, хто здатен поборотися за себе. Багато працювати, не втомлюватися, не скаржитися, терпіти, братися за все, наполегливо йти до поставленої мети. І ще одна умова: мати або стабільний дохід, або неабияку фінансову підтримку на перший час, поки не знайдеш житло та роботу. Більшість моїх знайомих, їдучи до Росії в пошуках кращої долі, поверталися з типовими історіями: їм не платили, їх використовували, дурили, ставилися негативно, бо знали про нелегальне становище здобувачів російського громадянства, вимагали працювати понад норму, виходити на роботу у вихідні. Але, незважаючи на всі ці історії, мої сусіди їздили і їдуть знову, бо ж треба годувати сім’ї, треба ремонтувати житло, треба за щось жити.
Читайте також: Територія «чесності»
Їхати до Росії не так страшно, бо це близько, бо спільна мова, бо багато хто їздить туди. Але алгоритм таких «мандрів» завжди типовий: мало спати, їсти абищо, працювати по 12–14 год на добу без вихідних, скільки витримає організм, повертатися додому безсилими, схудлими, із загостренням хронічних хвороб, часто без грошей, але з надією, що наступна поїздка буде кращою — ну не може ж не щастити щоразу. Хоча шлях до громадянства теж не для всіх. Більшість моїх знайомих просто шукають роботу там, аби сім’ї мали змогу жити тут. Щось оформлювати довго, складно, дорого. І, головне, треба бачити своє життя в якійсь проекції, а багато хто живе одним днем. Це якийсь поголовний інфантилізм дорослих людей, коли зручно, звично, зрозуміло жити без планів і з грошима в кишені лише на цигарки. Це як ознака низького інтелекту, непристосованості до життя, захисного механізму чи чогось іще, коли людина днями сидить під будинком із пивом, мріючи про великий заробіток, але нічого для цього не робить.
Один мій сусід із мрійливістю досвідченого казкаря розповідав усім за кухлем пива, як поїде зварювальником до Керчі будувати міст та отримає величезний заробіток, із якого відремонтує свій старий дім, почне будувати кухню та придбає гарний одяг… Лише уявіть собі, як він мріяв! І, звісно ж, нікуди не поїхав. Потім мріяв класти піноблоки у військовій частині в Севастополі. Казав, що Росія не шкодує грошей на армію, тож він повернеться майже мільйонером. За омріяну роботу обіцяли величезні гроші. І знову за кухлем усе підрахував. Скільки зароблятиме за день, скільки отримає через місяць, скільки витратить, скільки привезе додому. Усі сміялися з нього: так мріяти — це ділити шкуру невбитого ведмедя… Але історії про великі гроші, які іноді привозять із Росії будівельники, зварювальники, навіть підсобники, саме для таких, як мій сусід. Ні, він не мріє про громадянство або житло, йому вистачило б заробляти на їжу та пиво, але при цьому з ностальгією пригадує часи трирічної давності, коли міг закінчити трудовий тиждень у генделику поблизу, замовляючи шашлик під пиво, кілька салатів і маючи при цьому гроші на весь наступний тиждень до наступної зарплати. Спогади — дивна річ. Хто як пригадує Україну, а мій сусід через їжу, якої раніше мав досхочу, а зараз заробляє на базарі лише 300 руб. за день, демонтуючи старі модулі та мріючи про якісь дивні часи великого заробітку десь у сусідній державі. Причому здебільшого думається не про щось велике, а про нормальну їжу, як до війни, коли на зарплату будівельника в найближчому супермаркеті можна було купити будь-що й для цього не треба було будувати в Росії корівники по 14 год на добу…