За твердженнями самих росіян, російська література – це найкраще, на що вони здатні, їхній найцінніший подарунок світу. Авторка дуже цікавої книжки „Трубадури імперії” Ева Томпсон натякає, що за ці „подарунки” іншим країнам розплачуватися потім доводиться цілком територіальними втратами, аж до окупації. Взяв російську мову покористуватися – „будь добр” віддай Смоленськ по Брест. В літературоцентричному світі росіян оповідання Толстого зі збірки „Севастольскіє расскази” є достатнім приводом для анексії Севастополя – „міста російської слави”. А „Острів Крим” Аксьонова – просто керівництвом до дії, аж до прізвища провідника „русской вєсни”. Мене в цій ситуації більше всього цікавило, якщо цей кримський Аксьонов насправді виявився Гобліном, може і той московський був Гобліном, просто ми не здогадувались?
І російські письменники недарма з’являються в якійсь країні світу на пляжі в Коктебейлі раніше їхніх зелених чоловічків? Дорогу їм розмічають. Кроплять території чорнильницею. Пісня „Прінімай нас Суомі-красавіца” була написана до вторгнення в Фінляндію в 1939. А тонни бойової фантастики типу „Місце битви Україна” до початку вторгнення на Донбас.
З бойовими фантастами – найлегше. Їх імпорт в Україну просто заборонили, як екстремістську літературу, з рештою великої російської літератури більшість навіть ультрапатріотично настроєних українців носиться, як з Липецькою фабрикою. Сама винесена в заголовок цієї колонки можливість відмовитися від Чехова та, Пушкіна й Толстого з Достоєвським, або їх збірного образа на західних книжкових сайтах, – містера Толстоєвського, – провокує розширені дописи про те, як усіх перелічених авторів цінують на Заході, і що це вже надбання світової культури, й відмовлятися від них – свідомо лізти назад на свою пальму Мерцалова після того як стараннями всіх перелічених російських геніїв тебе щойно вчора з тієї пальми спустили.
Читайте також: Неначе справжній рай
Про те, що реформатор (і творець сучасної) російської мови й перший російський академік Ломоносов вчився грамоті за „Граматикою” українця Смотрицького „пальмолази” частіше всього навіть не чули. І не хочуть. Так можна додуматися і до того, що українська культура самоцінна і без російських впливів, та існувала задовго до московитів. Це зруйнувало б їхню картину світу й місіонерський пафос.
Але я недарма написав „за твердженнями самих росіян”. І хоча перевірити ці твердження в інтернетні часи не легко, а дуже легко, якось навіть нікому не спадало на думку просто погуглити й перевірити, так переконали свого часу нас всіх вчительки російської літератури, які десять років день за днем нам розповідали про виняткову цінність для всього світу творчості Пушкіна, скажімо. Такої, щоб аж прикрасити його пам’ятниками і вулицями ледь не всі українські міста аж до Закарпаття. Нічого, що він не знав, де це Мукачево знаходиться, головне, що його шанують в усіх світах, тож і ми, Химко, люди.
І лише десь місяць тому одна смілива дослідниця забила в Гугль запит „Alexandr Puskin” та ще й набралася нахабства порівняти кількість отриманих результатів із запитом „Taras Shevchenko”
„Alexandr Puskin” – 467 тис.
„Taras Shevchenko” – 478 тис.
Різниця в межах похибки.
Зате „Mark Twain” 27 млн. 700 тис.
Тобто можна, звісно, сперечатися, про методику й точні цифри (лапки в запиті важливі – це „дослівний запит”, Андрій Шевченко за бортом, як і інші однофамільці всіх письменників, хіба повні тезки залишились), можна також перевіряти інших авторів, чим авторка статті далі і займається, можна заперечувати, що кількість веб-сторінок з іменем класика в мережі англійською мовою ще нічого не значить, краще подивитися кількість запитів,
але розрив на три порядки (тобто в тисячу разів) дуже красномовно свідчить про справжнє зацікавлення глобального англомовного світу в російській літературі. Все інше подробиці для тих, хто хоче скористатися Гуглем для літературознавства, з точним вимірюванням відсотків чогось, а не для публіцистики.
Я захоплююся дослідницькою зухвалістю Надії Піддубняк просто тому, що в неї думка дійшла до такої простої демонстрації очевидного, і переправляю вас всіх до її статті „Великий самообман, або російська література”. До речі, далі в статті йдеться про те, що Толстой для більшості американців – перш за все теоретик веганства. Війна. Мир. Шпинат. Якось так.
Якщо ж я в результаті цих цікавих дослідів просто напишу, що твердження росіян про популярність їхньої літератури у світі значно перебільшені самими росіянами, я думаю це не буде перебільшенням і без занурення в математичні подробиці.
Чиатйте також: Так колись і починалося
Отже, що маємо. Токсичну літературу, яка служить обґрунтуванням імперських амбіцій і навіть територіальних претензій, і не абстрактно, а до нас, і не колись, а саме зараз. Нехай вона тричі велика, – відмовитися від неї питання самозбереження. І те, що твердження про популярність, а отже неможливість культурного розвитку без неї, сильно перебільшені. Пушкін дійсно не читав Достоєвського і був культурною людиною (бо володів французькою краще). Чи можна стати культурною людиною, вивчивши для ознайомлення всього кілька віршів самого Пушкіна, а не зазубрюючи з року в рік все навчання в школі? А звільнений час уроків присвятити тим англійським і французьким авторам, у яких він відверто щось позичав і переспівував на російський лад? Або хоча б вчити поему „Мазепа” авторства Байрона, а не Пушкіна?
До цього аспекту російської літератури, яка здебільшого займалася „локалізацією”, „русифікацією”, адаптацією, переспівом надбань інших європейських культур, спитайте в дідуся Крилова, тож логічніше вивчати європейські оригінали, щоб не дивитися на світ очима росіян, якось теж ще ні в кого думки не дійшли. Ну ось дійсно, чи будуть наші діти культурними, якщо вчитимуть одразу байки Лафонтена? Або ще глибше – одразу Езопа, А не байкаря Крилова, який їх переспівував? Бо навіть несміливе питання про це щораз викликає бурі емоцій русо-літературо-залежних зі все тими ж безпідставними аргументами про пальми для культурних людей й відмову від культурних скарбів. Хоча я може якраз збирався почитати „Острів скарбів” в оригіналі, з якого Ніколай Чуковський викинув половину морської термінології, вирішивши, що російським береговим дітям те буде важко це пояснити? Ми, херсонські гаванські діти, не схвалюємо цієї перекладацької стратегії.
І хоча палити книжки ніхто не закликає, розбурхана уява культурних людей вже порівнює саму можливість такої відмови від російських набутків з вогнищами, на яких нацисти спалювали книжки Фройда й Ремарка. Нагадувати людям з бурхливою уявою, що це якраз в Криму кілька років тому палили українські підручники, і розбили прикладами пам’ятник Лесі в гімназії її імені, і ніякий Чехов не завадив, а вони, люди з уявою, тоді чомусь мовчали, як води в рота набрали, якось наче й недоречно.
Найбільше заперечень в моїх читачів викликало саме винесення в заголовок Чехова. Він, мовляв, не такий. Визнаю, він, можливо, найпритомніший з них. Він, можливо, неймовірний. Його п’єси, можливо, дійсно досі ставлять в театрах усього світу. Але він так само їздив на Сахалін з чорнильницею непроливайкою, і залишив про це цілу книжку, яка тепер також вмотивовує якісь російські претензії на щось там. В айнів і японців може бути про це трохи відмінна від вашої думка. А в ялтинських українців і татар і поготів. До речі, чому мовчать культурні люди про те, що зараз робиться з ялтинською спадщиною Лесі Українки й Степана Руданського, який в Ялті навіть помер, захищаючи місто від епідемії, бо служив карантинним лікарем в порту? За останніми новинами, що дійшли звідти, Лесин музей закрили, гімназію Руданського теж. Якась вибіркова у вас культурність, чесне слово.
Крім того, це була саме чехівська пропозиція щось із себе вичавлювати. Так би мовити, не забувати трудитися над собою.
