Мою електронна пошту, мобільний зв‘язок та скайп «зашкалювало» від кількості візаві та напруги у дискусіях, при цьому чи не уперше за останній рік знайомі з Росії та Канади, США і Німеччини виявили спільну позицію стосовно взяття під варту екс-прем‘єрки України та ситуації в українському суспільстві.
Якщо підсумувати сказане й написане, формуються висловлювання давніх римлян на кшталт того, що ворогам – закон, а друзям – преференції. Адже нині на ґратами перебувають колишні лідери помаранчевої влади, харизматичні та енергійні опозиційні політики, які можуть «дати бій» на наступних виборах владі нинішній.
А от «молода команда» Київського міського голови Леоніда Черновецького здебільшого спокійно почувається в Євросоюзі, і схоже на те, що перед судом винні у розкраданні комунального майна столиці України так і не постануть… ну хіба що з часом – перед Судом Божим…
Але перед тим вони пречудово встигнуть пожити «солодким життям» в економічно розвинених – і, до речі, демократичних! – державах, витрачаючи фактично вкрадене у мене, моїх київських друзів і мільйонів киян майно, земельні ділянки, комунальні підприємства.
А сам Леонід Михайлович замість улюбленого ним космічного простору матеріалізувався у цілком пристойному просторі у кілька сотень «квадратів» в Яффі, що на території Ізраїлю. До речі про Ізраїль: моя колежанка з Тель-Авіву у неділю повідомила, що ізраїльтяни масово вийшли на марші непокори, протестуючи проти підвищення цін.
При цьому у невеликій за кількістю населення Державі Ізраїль поліція та ЗМІ нарахували майже триста тисяч осіб у маршах протесту! А чимала за кількістю населення Україна досі не спромоглась на більш-менш масові заходи проти регулярного за останні два – три роки підвищення цін на все: від продуктів харчування і комуналки – дот ліків та навчання.
Тут я пригальмовую, оскільки найбільше і найбільш гаряче ми з іноземними друзями й обговорювали саме проблеми, пов‘язані з українським суспільством. Оскільки саме суспільство несе провину за те, що діється у державі. За майже двадцять років існування незалежної держави, українці не спромоглись створити громадянське суспільство, здатне контролювати владу. Здатне відстоювати свої інтереси. За даними соціологічних досліджень, які минулого тижня оприлюднені на прес-конференції в Інституті соціології НАН України, у країні стрімко зростає кількість байдужих громадян, котрих не обходить, чи є їхня держава – або для них це швидше територія, на якій вони проживають – суверенною.
При цьому вони ж вважають, що Україною керують злодії, шахраї та корумповані політики і чиновники. І вони ж не чекають нічого хорошого від українських реалій та перспектив! Отаке самоусунення громадян від справ державних і спричиняє у підсумку і зростання цін, і арешти опозиції, і навіть розширення владними політиками та олігархами своїх повноважень до рівня, типового для феодального ладу.
Таке самоусунення призводить до того, що ті, хто «доривається» до влади та капіталів, дозволяють собі не дбати за своїх же робітників – пригадаймо, чи давно накладались суворі санкції на тих бізнесменів, хто взяв в оренду вуглевидобувні шахти і жодної копійки не виділив на їхню модернізацію та удосконалення системи безпеки? Чи траплялось за усі роки Незалежності, щоб українські політики прислухались до думок співгромадян, і виступили на захист українських шкіл, української культури?
Так, можна у сотий раз написати, що влада – політики, чиновники та ті, хто оплатив виборчі кампанії «своїм» – не є справжніми українцями. Можна знову згадати, що для більшості владних мужів (і дам) Україна – це місце, де можна заробляти шалені гроші і не нести відповідальності за скоєні при цьому розкрадання державного майна та привласнення державних коштів. І це не залежить жодним чином від того, яка політична сила при владі у той чи інший період історії формування України як незалежної держави: для абсолютної більшості політиків ще радянської доби формування влада – спосіб збагачення та визнання.
Питання в іншому: чим різниться українське суспільство від влади? Чому доля заарештованих опозиціонерів, стан правосуддя та прав і свобод громадян в Україні обходить тривожить здебільшого не українське суспільство, а західних політиків, інтелектуалів, громадськість? Чому з протестами проти сваволі українських владних політиків та чиновників виходять здебільшого лише прихильники тієї чи іншої політичної сили, а не широкі кола пересічних українців?
Можливо, через те, що в Україні у часи СРСР знищено традицію громадського контролю над діями влади? Ось що каже відомий польський політичний і громадський діяч Адам Міхнік: «Влада знає, що робить: коли постійно зростає вартість життя, люди опікуються проблемами добробуту, питанням виживання, а не захистом своїх прав. На жаль, це психологія така, ще з радянських часів, і вона досі притаманна більшості українців. Вони звично розраховують на державу, тим часом як у Польщі, у демократичних державах світу люди розраховують на себе і вчаться контролювати владу. Якщо суспільство не захищає себе, воно приречене на животіння». А може, просто українці справді байдужі? «Історія України знає періоди піднесення національного духу і потужних визвольних змагань, але знає ї часи ницості та пригніченості народу», – нагадує історик Орест Субтельний (Канада). Швидше за все, усі причини мають місце, і допоки українське суспільство не сформулює чітко свої вимоги до влади, своє ставлення до її дій та реформ – уся держава приречена жити саме так, як живе нині.